Зварені у власному соку, або Як позбутись негативу від предметів, з якими працюєш?

Чи буває з вам таке: коли приходиш додому, то не хочеться мати справу з тією чи іншою річчю, яка є задіяна в навчанні чи роботі? Особливо в часи «після дедлайну», «після сесії», «після того, енного замовлення»?

Я помітила, що останніми тижнями неохоче сідаю за ноутбук, значно приємніше обходитись планшетом. Він – невеликий, домашній, а головне, що на робочому столі не має папок зі страшною назвою «навчання». Хоч для створення цього-таки тексту довелось використати ноутбук – на планшеті я б друкувала до старості.

Взагалі, вчитись мені подобається. Та й на канікули наша академія не бідна – майже три місяці влітку і майже два – взимку. Втім, вічної переглядової суєти і котрого тижня сну по дві години на добу зазвичай вистачає мені, аби, прийшовши додому після останнього перегляду поставити папку з роботами десь на сходову клітку, поряд з давно забутими полотнами і картонками, і намагатись не дивитись на неї якомога довше.

В чому ж «сіль»? Чого так і чи й інші люди мають такі самі «пунктики»? Як позбутись цього і чи варто?

В пошуках відповіді на ці питання вирішила не тільки ритись у власній голові, а й поспілкуватись з друзями та попорпатись у всесвітній мережі.

Перед тим, як писати статтю, я засипала своїх друзів питаннями щодо даної ситуації. Тобто чи лишається негатив, пов`язаний з важкою чи надокучливою роботою, на речах, якими ми користуємось і вдома. Запитала я кількох художників та дизайнерів, музиканта, економіста, стоматолога, журналіста та письменника. Висновки вийшли цікавими.

Найбільше мене потішила ситуація Іри Бардін, якій надокучають… горнятка! Так, саме вони. Іра випалює плитку, малює, навіть гарний манікюр робить. Але «цвяшок програми» - горнятка. Після великих замовлень на них Іра вдома п’є тільки з банальних магазинних чашок.

Інші художники відреагували по-різному. Є і такі, як я та Іра, а є такі, хто не страждає від подібних проблем. Рому Іванусь просто дістає дивитися в екран монітора, бо він є об’єктом роботи і відпочинку водночас. Це її дратує. А хтось не любить тільки предмети, пов’язані з навчанням, а до робочих ставиться спокійно. В даному випадку є закономірність: не відчувають неприязні (якщо це можна так назвати) до речей ті, хто використовує їх для відпочинку, або працює відпочиваючи і отримує від цього задоволення. Так ставляться до ситуації Галя Венглінська і Марія Кристопчук. Так само і в письменниці Олі Мігель – її робота не відділена від домашнього життя, тому не дратує.

Для художниці Руслани Штурин жодна річ не втрачає позитивної енергетики, якщо вона належить їй. А Олю Пилипей дратує насамперед комп`ютер – просто тому, що вона більше любить малювати руками, а робота над електронними зображеннями вганяє дівчину в прокрастинацію.

Журналістка Лідія Ретер не страждає від речей тому, що полюбляє мінімалізм. А коли ви викидаєте все зайве, то хіба може щось дратувати? Оце дійсно приклад того, як навести порядок в своїй голові – навести його спершу в своїй кімнаті. Над чим-чим, а над цим аспектом мені ще працювати й працювати, ех. Поки що я так само, як Олег Дикий, люблю ховати свої проблеми в коробку і заклеювати скотчем, доки не відісплюсь і не буду готова знову працювати.

Музиканта Льошу Мировського також дратують деякі речі, принесені додому. І знову ж таки, це ті, які більш асоціюються з навчанням, а не з роботою. Гадаю, такі відповіді я чула найчастіше тому, що опитувала переважно студентів. Бо мою старшу сестру-бухгалтера Оксану трохи дратують речі з роботи, а про студентські вона вже й не згадує.

Майбутнього стоматолога Дзвінку ця проблема не хвилює. Може, це тому, що лікарі дійсно мають залізні нерви? Або тому, що не приносять додому стоматологічні установки. Одне з двох.

Потеревенивши з усіма цими людьми, я дійшла певних висновків. І навіть зрозуміла, з чого треба починати, аби позбутись нелюбові до предметів, які ж мені і належать.

Усе в нашій голові. Насправді це так і не інакше. Життя не буває ідеальним, навіть найбільш улюблена робота може часом викликати негатив. Головне при цьому не забувати про те, що є дійсно важливим – ми самі, наші рідні та близькі. Тільки це заслуговує на дійсні переживання, коли виникає напруга.  Якщо виникає негатив, проблема в якомусь іншому аспекті життя – це просто треба вирішити.

Прочитала сьогодні в спільноті «Території твого розвитку» розкішну цитату Річарда Матесона:

Те, у що ти віриш, стає твоїм світом.

Давайте вірити. В себе, в те, що проблеми минають, що будь-яке питання має відповідь. Давайте вірити в позитив. І в те, що є кроки, завдяки яким можна подолати лінь, страх, неприязнь, прокрастинацію.

Ось мої.

- Порядок. У своїй голові та житлі. Коли живеш на смітнику, то хіба тебе врятує чистий аркуш? А коли забагато думаєш про те, який нещасний? Чи почуєш хоч одну гарну думку? Звісно, ні.

- Затишок. Створити затишок для своєї душі. Місце, де працюєш чи лишаєш робочі речі, має бути таким, аби в нього хотілось повернутись. В Instagram слідкую за творчим життям російської художниці Натальї Рукавічнікової. Дівчина старша за мене, здається, на два роки. В неї уже є своя особиста майстерня, і та цілком і повністю оформлена в стилі самої Натальї. Чорний, білий, коричневий кольори. Мінімум захаращеності, при цьому – максимум деталей. Це просто букет естетики! От дійсно, урок для мене і інших, хто закидає своє робоче місце купою паперів, фарб, стрічечок, гаєчок. Конкретно зараз на моєму столі живуть ще й силіконовий пістолет, молоток і плоскогубці, які лінь сховати деінде. Треба фотографувати свій стіл і скидати фото в Інстаграм. Ризик, що безпорядок побачать тисячі людей по всьому світу, значно підвищує імовірність того, що стіл все-таки буде прибрано.

- Не варитись в своїх власних соках. Це ж навіть звучить гидко. За собою помітила, що саме в часи, коли найбільш чимось роздратована, коли переживаю, нуджусь, не знаходжу натхнення чи просто погано почуваюсь – тоді й відчуваю відразу до роботи і речей, з нею повя`заних. Треба зробити от що. Піти і погуляти десь. Чи почитати гарну книжку. Набратись чужих (!) позитивних ідей і розбавити власну жовч роздратування. І не скаржитись усім і кожному – це теж дуже важливо. Ми ж не годуємо усіх стравою, яка пересолена чи згоріла, правда? Навіщо робити це з паскудними думками? 

«Дороговкази, радіо та дощ». Так називається невелика книжечка Надійки Гербіш, яку я купила кілька місяців тому в Стрию. Книжечка невеличка, я прочитала її десь за три години, багато зусиль не доклала, не втомилась, не засумувала. А проте надихнулась. Бо то таки одна з тих прекрасних книжок, що надихають, бо написані від душі. Думки жінки, яка втомилась і справляється з цим. Завдяки вірі в Бога і любові в серці:

Нам так часто говорять про те, що мусимо працювати. Багато, більше, краще. Не покладаючи рук. Самовіддано. Встигати все. Правильно використовувати час. Не лінуватися. Ми самі надто часто собі то говоримо.

А насправді потрібно просто взяти й зупинитися.

І я зупиняюсь. Я багато спала в січні і мало що робила, мало куди ходила. Я навіть мало думала. Трохи хандрила і трохи розслаблялась. Спершу хвилювалась, що так не можна, що треба вставати і лягати рано, більше щось робити. Але раптом відчула, як відпочила. І трошки зупинилась. Ось наступний крок і останній в цьому списку, який, в принципі, можна продовжувати до безкінечності:

- Казати собі «Стоп». Не щодня. І, може, не щотижня. Важко сказати собі «стоп» за день до захисту диплому, чи до важливої співбесіди, чи до шаленого дедлайну. Бо тоді можна «завалити» дійсно важливу подію, до якої готувався і доклав зусиль. Але ніхто не захищає диплом частіше разу на один чи кілька років, правда? Я маю на увазі будні, рутинні, з тими маршрутками, паскудними дорогами і неприємностями, від яких навіть улюблена робота стає сірооооою і наганяє хандру на ті речі, про які й пишеться ця стаття. В такі будні варто говорити «стоп» і йти на концерт, в бар, в парк, або просто побути з сім`єю, приготувавши для усіх щось смачненьке. Або купивши в магазині – не суть. Коли є можливість відпочити – треба так і зробити, аби набратись сил і не впустити в серце жалість до самого себе і негатив. Адже далеко не завжди є вільні тижні і можливість полетіти за океан – тому відпочивати треба повсякчас, поміж роботою, порційно і від того дійсно яскраво.

Насправді я писала цю статтю і для вас, читачі, і для себе. Дякую усім, хто допоміг в її створенні. Чекайте тепер фото мого робочого місця в Instagram.

Усім миру й сонечка!

      

Посилання:

https://www.instagram.com/natalieruka/

https://vk.com/rozvyvaj_sebe?w=wall-36086418_115829

Зображення зі спільноти https://vk.com/inspiration_cards

                                                                                                                                                                                                                                                                  

Трішки про Івана Златокудра.

ліси край піль у синь сповиті

заплутавсь джміль в ромашки віях

пропахла піч найпершим хлібом

і хатній стіл де пайда хліба

жде тебе з доріг

черствіє

Іван Златокудр «Рідна сторона»

Іван Златокудр (справжнє прізвище – Врецьона) – то український поет, що народився в моїх рідних Винниках, але вже багато років мешкає у Польщі. Зараз йому 85, та попри поважний вік пан Іван щороку відвідує Україну, приїжджаючи до Винник, де досі живе його сестра.

П’ять років тому я вже мала честь читати вірші та акомпонувати на фортепіано іншим читцям на презентації його збірки «Кольорами нетривожними». І от, цього року Іван Златокудр знову порадував нас новими віршами! І, як то кажуть, місце зустрічі змінити не можна.

Тому я вдруге попрямувала до тієї ж таки Львівської централізованої бібліотеки для дорослих, що й минулого разу, котра знаходиться на вул.Галицькій у Винниках. На жаль, сам автор не зміг прийти – йому не вдалось взяти квиточки на завтра і тому він мусив сьогодні вирушати назад до Польщі. Втім, хоч пан Златокудр на зустрічі присутнім не був, його сяйливість, його, так би мовити, ексклюзивність слова були присутні в кожному поетичному рядку.

Спершу, ще до презентації книжки, ми послухали кілька слів про українську діаспору, адже саме зараз, в такий болючий час, усім треба пам`ятати про народ, наш український народ, який хоч і замешкує в різних країнах окрім рідної, та все ж є єдиним.

А тоді приступили і до Златокудра.

«Він Златокудр – бо він від природи рудий… та не рудий вже, а сивий» - так сказала про поета Ірина Олегівна Андрухів, головний бібліотекар. Взагалі мені дуже сподобалось усе, що вона казала про пана Івана, з яким знайома вже, певне, років із дванадцять. Шкода, що автора не було вже тому, що він не почув теплих слів, сказаних з признанням і любов’ю пані Іриною. Втім, я так сподіваюсь, що він і так знає, як його люблять і в нашій бібліотеці, і Винниках, і в Україні. Бо чого ж би він тоді щороку приїжджав, такий веселий і цікавий?

Хотілось би подякувати пані Ірині, а також Беккуджиновій Христині, яка також працює в цій бібліотеці, за гарно організовану зустріч. Хотілось би подякувати усім, хто прийшов і створив прекрасну атмосферу – Мельник Діані Василівні, бібліотекарю з винниківської школи «Берегиня»; учням 8,9,10 класів, що були присутні на зустрічі, а також, окремо, прекрасній Возьній Соломії, що грала на фортепіано, коли ми з Софією Яківців (і тобі дякую за допомогу, друже) зачитували автобіографічні рядки, опубліковані Іваном Златокудром в альманасі «Український літературний провулок».

 Якщо ви спитаєте мене, як мені те, що пише пан Іван, я скажу: це просто, спокійно і чарівно. Не вульгарно, не надумано. Він пише білі вірші без розділових знаків, у такому легкому, модерновому стилі, він вигадує легко-легко нові слова, але від того вони не стають заплутаними чи зіпсутими. Це той випадок, коли поезія ллється з душі, коли то вірш, і той випадок, коли кожне слово виткане із серцевих струн, коли то невелика, але глибока, вдумана прозова зарисовка. Він пише про Винники. Я знаю, яке це місто невеличке, яке воно буденне і давно знайоме від кожного ранку і до кожного вечора у звуках своїх, кольорах і запахах. Але після слів, що він написав, я дивлюсь на рідне містечко наче на якийсь новий світ, де таяться джерела до натхнення, про які я й не підозрювала. Але прошу мене пробачити за це, та я знаходжу виправдання в тому, що за плечима в мене в чотири рази менше літ. Можливо, аби так просто і водночас спостережливо навчитись дивитись на світ, потрібне ціле життя.

Дякую, Іване Златокудре, за чудові миті, проведені з твоїми словами!

P.S. Агаааа! Я знаю, що ти вже все прочитала і, певне, подумала, що я забула про тебе? Ні, я витримала інтригу. Дякую тобі, Галю Ванглінська, за чудові фотографії, за те, що зробила нам сьогодні справжній фотосет, без якого ця стаття була б сухою і трохи дивноюJ

До наступних зустрічей, чи то пак статей, народ! Я вас люблю.

Читайте вірші.

сади

- вишневі –

         - яблуневі –

палали жаром уст дівчачих

вабили повнею відслонених грудей

*

не народившись

        посеред раєвих тих садів

я не вмів би кохати

тужити

і

мріяти

не став би поетом

Іван Златокудр

Текст: Каторож Ярина

Фото: Венглінська Галина

А що ж я усе про газети старі пишу, а про сучасність забуваю? Пора виправляти.
Опишу-но я сьогодні свої враження від фестивалю кримськотатарської культури, що пройшов у моєму містечку Винники.
Гадаю, якщо ви не знаєте, яка ситуація в кримських татар на даний час - то ви, мабуть, з іншої планети. Та не буду зараз залазити в політику; скажу тільки, що мені дуже прикро, що цей народ вкотре вже намагаються позбавити Батьківщини. Я дуже сподіваюсь, що все в них і в нас буде добре.
Прийшла я на свято в сам розпал, люди купками мігрували поміж невеличких яток, де гості нашого міста представили найрізноманітніші свої культурні вироби та смаколики. Погода видалась гарна, настрій хороший - так би мовити недільний - і взагалі особисто в мене виникло враження, що після першого тижня вересня в Винники прокрався ще один літній деньок.

Дуже гарно співали татарські дівчата. Вже не кажучи про те, що самі вони красуні.
Свої пісні кримськотатарською виконали Аліє Якубова та Афізія Юсуф:

Кримськотатарські танці виконала дуже граційна Ельнара Халімова:

А тоді і наші, українські дівчата повчились кримськотатарським танкам:) 

До слова, хоч я (бездарний журналюга) і забула назву цього танцю, можу сказати, що раніше він був суто чоловічим, а тепер його виконують тільки жінки.

А ось вам відео, аби було видно, що насправді кожен може навчитись, якщо забажає:)

Виступив директор Краєзнавчого музею м.Винники Ігор Тимець, що не лише привітав жителів і гостей міста з фестивалем, а й нагадав, що, окрім усього іншого, кожен з присутніх може допомогти українській армії, зробивши благодійний внесок чи придбавши книги, які продавались на фестивалі. Свято святом, але не слід забувати про ситуацію в країні.

Окрім Ігоря Васильовича виступали й українські дослідники та представники кримських татар, які приїхали до Винник. Було запропоновано встановити меморіальні знаки у Львові поряд з церквою Петра і Павла на вул.Личаківській, де у жовтні 1648 року мали спільну військову ставку український гетьман Богдан Хмельницький та кримськотатарський воєначальник Тугар-Бей. До слова, я вперше почула про те, що Хмельницький писав про Бея, що "вірнішого товариша в бою не мав", і що вони разом навіть робили намаз, тобто молились, умившись перед цим і знявши усю зброю, що свідчило про неабияку довіру. Другим місцем для меморіальної пам`ятки запропонували місце біля монастиря Св.Онуфрія, де раніше була єдина у Львові мечеть. 

Завершився концерт спільним танцем "і ваших, і наших" - тобто починали татари, а згодом приєдналися і українці:

Опісля концерту всі пішли до актової зали Краєзнавчого музею, який, до речі, все й організував, і там було представлено мультики та анімації, котрі зробили діти, що ходять до кримської анімаційної студії "Манюня". 

Глядачі дізнались про художницю Ніну Жабу - після виселення татар з Криму у 1941 році її роботи дивом вціліли в приватних колекціях та Бахчисарайському палаці, тоді як більшість творів мистецтва, книг та пам`яток культури було знищено радянською владою. Тепер завдяки роботам художниці можна дізнатись про культуру татар, яка існувала до 1941 року. 

Один з мультфільмів розповів про походження куімджи - кримськотатарського філігранного мистецтва. Як виявилось, Куімджи звався хлопчик, який народився колись в одному селі і мав негарну зовнішність. Люди дуже любили, коли він грав їм на музичних інструментах, але не любили на нього дивитись, і тому Куімджи часто грав їм, сидячи в кущах. Одного разу він, сумний, втомлений від того, що його всі зневажають, ішов поряд з річкою і та винесла на берег листок, напівзогнилий у воді. Та навіть такий він був прекрасний - скелет його нагадував візерунок. І тоді Куімджи подумав - а що, як і він, якщо забрати усе зайве і лишити тільки душу, - прекрасний, як цей листочок? Він зазирнув глибоко в себе і став видобувати з власного серця прекрасні візерунки світлої душі. 

Кримські татари не тільки розповіли про своє мистецтво - вони привезли його з собою! Виставка "Крим невідомий" прикращає приміщення Краєзнавчого музею. На ній представлені роботи таких авторів, як:

Ібадла Абулькарім

Зарема Грасінова

Ірфан Шемседінов

Ельміра Шемседінова

Софія Тімофєєва

Якщо ви не забули, що дехто тут поліграфістом буде, то вас не має здивувати, що я пригальмувала і біля стендів з книгами, привезеними з Криму. Але, гадаю, що таке цікаво усім - рукописний Коран і пояснення до нього:

Знаєте, можна завершити мою статтю величезним епілогом на дві сторінки, бо сьогоднішня подія того варта; але натомість хотілось би сказати лише кілька слів. Так, зараз важко. Зараз люди помирають. Зараз війна. 

Але разом з тим не слід падати духом. Єднаймося! Яка різниця, хто ми - українці, поляки, росіяни, татари, греки, білоруси - якщо ми живемо в Україні? До слова - кримські татари сьогодні розмовляли українською мовою не згірш за самих українців. Це, а також те, що вони приїхали до нас із радушною душею, а ми їх прийняли з відкритими обіймами, доводить, що не має значення, яке в нас коріння, якщо ми ставимось одне до одного з повагою і любов`ю. Як ви гадаєте, хто проживає життя недаремно - той, хто іде на людину зі зброєю, чи той, що несе в народ мистецтво, допомагає здружитися цілим націям, хай навіть просто посміхнеться і скаже добре слово гостеві? Думаю, відповідь одна і очевидна. Не має значення, що написано в паспорті, коли ти - ЛЮДИНА.

Я дуже рада, що в Винниках відбулось таке свято. Хай маленьке, хай одного тільки дня, що проскочив із літа. Але воно було. 

І лишило промінчик сонця в душах тих, хто прийняв у ньому участь. 

Здається, кілька місяців тому, коли я почала вести цей блог, то пообіцяла в наступній статті поговорити трохи про митців пера, котрі публікувались у журналі «Світ» від 1 квітня 1925 року. Щиро вибачаюсь за таку величезну перерву. Чесно кажучи, поглянувши на календар, я сама здивувалась, що пройшло так багато часу. І немало часу спливло з моменту, коли я написала цю статтю та нарешті вирішила її надрукувати і викласти. Та як вже є. Тож вітаю всіх старих і нових читачів,  яких цікавлять мої дослідження, і продовжую свою роботу.

Переглянувши наявні в мене номери журналу, я виписала імена письменників та поетів, роботи яких було опубліковано. Гадаю, немає сенсу казати конкретні числа, оскільки через відсутні фрагменти сторінок або й самі сторінки проблематично встановити точну кількість авторів. Та й мене насамперед не це цікавить. Я виявила, що в кількох номерах друкувались різні твори одних і тих самих авторів. Про декого з них я чула, читала роботи, а дехто мені цілком незнайомий. В цьому випадку хотілось би зазначити, що знання мої з історії, так само як і з літератури, доволі хаотичні, адже я запам’ятовую тільки те, що мені в даний момент цікаво, та й то не завжди надовго. Тому не слід випадковому читачу осуджувати мене за незнання певних особистостей чи подій. Гортаючи потріпані сторінки я вчуся, а заодно намагаюсь описати найцікавіші знахідки.

Серед відомих мені авторів я побачила й таких, як от Гр. Косинка, В. Самійленко, В. Стефаник, П. Тичина, В. Сосюра та ін. Також присутні імена зарубіжних авторів, таких як А. Рембо, Жорж Санд, Ш. Бодлер та ін. І назви, і тексти тодішніх творів написані неперевершеною мовою, притаманній 20-тим рокам. Не знаю, як вам, а мені подобаються тодішні форми мови, що створюють неперевершений колорит у журналі. Коли читаєш такі тексти на уроках з української літератури то, визнаю, буває нуднувато. Про те, щоб нудьгувати, вивчаючи видання, подібне «Світові», гадаю, не може бути й мови.

«- Ой, які нетри!

- Так ти, Савко, оце аж сюди комунара привів?»

(Гр. Косинка «Темна ніч»)

В номері за 1 червня 1925 року на першій сторінці розміщено фото з могили Івана Франка. На той час це була  лише надгробна плита, на якій лише у 1932 році буде встановлено всім нам відомий пам`ятник – виготовлену скульптором Володимиром Литвиненком постать каменяра. На звороті титулу надруковано статтю І. Квасниці «Над могилою Мойсея». На наступних сторінках – твори І. Франка «З книги пророка Єремії», «З лірики» («Я забув», «Осторога» та ін.).

Фото могили Івана Франка

Стаття І.Квасниці "Над могилою Мойсея"

І.Франко "Мойсей. Пісня Х"

Поезії І.Франка

Фото кутка кімнати Івана Франка у НТШ у Львові

У підшивці я натрапила на кілька статей, де згадуються двоє людей, що насамперед привернули мою увагу. Перша з них - Людина, Митець – то Василь Стефаник.

В.Касіян "Портрет Василя Стефаника"

Пригадую своє перше знайомство з творами письменника. То була школа, старші класи. Вчителька читала новелу «Новина» і плакала. Ніхто не міг і слова з себе видусити. Це було жахливо. Справді. Мене тоді так зачепило, що до кінця року з осторогою відкривала підручник. І з тих пір лишився в душі неприємний осад. Але ж хіба не це – головне завдання справжнього письменника? Коли зачіпаєш найглибші струни душі читача? Гадаю, що тут Стефаник впорався на всі 100%. Тому я вважаю його майстром своє справи, а його новели, які я прочитала вже після закінчення школи, є справді дивовижної сили творами. Не пригадую, хто з письменників сказав це, але я цілком згідна: багато хто не може в цілому романі передати так почуття, як Стефаник – у кількох рядках.

В номері за 1 грудня 1925 року опубліковано статтю про Володимира Дорошенка з нагоди 25-ліття його літературної праці. Під статтею – присвячений Дорошенкові твір Стефаника «MORITURI».

На першій сторінці номеру за 26 грудня 1926 року бачимо портрет Василя Стефаника, а на третій сторінці – його новелу «Нитка», присвячену Іванові Семанюкові. Щиро раджу прочитати цю новелу. В ній є все те, що вражає мене у творчості Василя Стефаника. Істина трагедії у кількох коротких фразах.

А ось дереворити В. Касіяна по творам В. Стефаника: 

В. Касіян "Коло стола засідали куми" (В.Стефаник "Кленові листки")

В.Касіян "Семенко дриботів ногами по грубій верстві пороху" ("В.Стефаник "Кленові листки")

В Касіян: ілюстрація до "Дороги" В.Стефаника.

Втім, і портери, і твори письменника кожен може знайти сам. А ось інтерв’ю з митцями у підручниках рідко друкують…

Перлина моєї сьогоднішньої статті – фото інтерв’ю фотокореспондента газети «Світ» Левка Янушевича з Василем Стефаником.

Левко Янушевич: стаття "В гостині у Василя Стефаника" та фото фотокореспондента газети "Світ" з письменником на возі

Дім, в якому мешкав В. Стефаник

"Літературний суд над Стефаником"

Фото будинку, в якому народився письменник

Цвинтар у Русові з могилою батьків В.Стефаника

… Вище я написала, що найбільш мене зацікавили статті про двох людей. Першим є Василь Стефаник. Другим – Бернард Шоу.

Чому він? Та просто тому, що моєю улюбленою п’єсою є Шовівський «Пігмаліон». І про нього ми поговоримо у наступній моїй публікації.

Дякую всім, хто завітав до мого блогу і витратив свій час на прочитання статті:) Свої зауваження та відгуки пишіть у коментарях.   

Дякую за увагу!