Дім, у котрому заблукав час, або світ-помер-чверть-на-шосту

Заморила голодом серце, бо їжа – обман,

сонце світить брехливо і зовсім не гріє,

ти даремно глибоко зі мною пірнав,

бо ось це божевілля давно уже втратило міру…

А він втратив Миру. Всі ми втратили її – жінку, коханку, мрію. Чоловіка, коханого, мир. Близьких, чужих, сторонніх. Себе. Наш світ помер, коли на міській Ратуші годинник завмер чверть на шосту. І народився новий – у якому безчасся розставило все по геть новим, несподіваним місцям. Здається, мої годинники також зупинились – на мобільному, на стіні на кухні, навіть той, на вулиці Винниченка, біля площі Митної, повз який проїжджаю так часто в маршрутці. Гадаю, давно покинутий десь у шухляді наручний годинник – і той завмер, поки його власниця читала перше спільне творіння українських письменниць Вікторії Гранецької, Анастасії Нікуліної та Марини Однорог. Роман має назву «Дім, у котрому заблукав час». Жанр – антиутопія.

Сюжет

Наш світ, наш час… раптом зупинився. Чверть на шосту перестали рухатись стрілки будь-яких годинників, завмерли електронні відліки, зламались секундоміри. І це виявилось просто фантастичним струсом для усієї планети – адже люди так звикли вимірювати час. Транспортний колапс, економічна криза, сотні загублених і втрачених людей, тисячі незавершених історій. А в центрі усього – простий собі хлопець на ім’я Богдан, перекладач за фахом. Годинникар за покликанням. Хоча чи вже потрібне те покликання комусь? І наш герой (ну, в сенсі, що головний персонаж, бо під час величезного періоду розповіді власне героєм назвати його важко) має розібратись з тим, як внормувати тепер своє життя, не загубитись у безчассі та знайти єдину людину, важливу для нього в пануючому хаосі – дівчину Миру. Яка приходила, коли хотіла, губила в його квартирі та голові свої речі, насолоду та вірші, а потім зникала. І от одного дня пішла назавжди. Та саме в світі без часу, в світі, де на тривалий період зникають більшість звичних нам методів комунікації, змінюється щось в Богданові, і він, долаючи чималі труднощі, починає шукати кохану. Чи знайде, і чим це взагалі закінчиться – вам доведеться читати. Скажу тільки, що була здивована тим, як наче проста на перший погляд любовна лінія, та й невизначений шлях чоловіка обросли такими деталями, що й годі уявити.

Враження

Книга зламала мені мізки разів двадцять. Вона насправді – геть не те, чим здається з перших сторінок. Історію я прочитала швидко, та при тім кілька разів встигла задуматись: а чи подобається мені цей роман взагалі? Але щоразу раптово траплялось щось, змінювався сюжет, і вже важко було відірватись від читання.

Розкладемо все по поличкам.

Почерк.

Писали цей роман двоє прозаїків – Вікторія Гранецька та Анастрасія Нікуліна. З літературними стилями обох я знайома, тому було дуже цікаво вишукувати, хто ж і що написав. Та це виявилось непросто. Текст написано однаково… моторошно, химерно та стильно. Не скажу, що завжди приємно. Часом – шокуюче. Але – стильно. На усіх етапах. Тут є і фантастичні закрути, і глибинне відчуття загнаності, притаманне антиутопіям, і надзвичайно багато несподіванок. Сентиментів чи слабкостей, чим часто грішать автори-жінки, в «Домі…» годі й шукати. Ні. Це – атмосферний «жестяк». Тут є секс, насилля і психологічна нестабільність. Та разом з тим, якщо не брати до уваги найсильнішу сторону роману – несподіванку, - то приємно було також зустріти і багато історичних та наукових фактів, котрі не дозволили книзі відірватись від реальності та стати ефемерною. Цей роман – відверто для повнолітніх. І ще й не для всіх, а для тих, хто не боїться лоскотання нервів та можливості подумати і обдумати. Часто антиутопії зводяться до мети «вижити». Тут же була приємно здивована глибиною і посилом «навчитись жити». Хай і не героїчно. Та - приймаючи все насправді, а не вигадуючи собі ілюзій.  

Але, крім прозової частини, тут є й ще одна. Лірична. Здивовані? Я – так.

Узагалі, страшно признатись (бо я маю в друзях багатьох поетів), та належу я до тих затятих прозаїків, які не надто люблять читати поезію. Ну, хіба віршовані п’єси, але й ті – нечасто. Більше я люблю їх слухати. Тому завжди, коли починаю читати роман, помережаний віршами, спершу відчуваю настороженість. Та й як, думала я, пасуватиме до жорсткої антиутопії лірика Марини Однорог? Але, чорт забирай, пасує! Та ще й як. Бо саме поезія, яка є чи не єдиним, що лишилось від таємничої Мири розгубленому Богдану, додала роману те, що я назвала б… душею. Вона – пронизлива, прониклива, холодна і сумна, та водночас – наче подих на сторінках, без якого роман лишився б неживим. Без неї «Дім, у котрому заблукав час» не набув би чогось невловимого, непояснимого, що робить текст таким «смачним».

Деталі.

Кінець світу – це не зачинені крамниці, не розбиті банкомати, не відсутність нормального руху транспорту і людей. Іноді кінець світу – це твоя особиста деградація, твоє падіння, твоя зневіра і байдужість до всього, те, що відбувається з тобою непомітно для чужого ока. Твій особистий апокаліпсис, неповторний і незворотний.

Не буду стверджувати, що мені сподобалось геть усе. Та й так не буває. Але що все ж хотіла б відмітити, так це скрупульозність авторок в описі окремих фрагментів сюжету. Головний персонаж – наче й простий, та водночас – дуже і дуже неоднозначний. Тут є не лише любовна лінія, по ходу сюжету розкриваються і таємниці дитинства та молодості Богдана, його оточення, пристрастей і слабкостей. Саме в такі моменти читач задумується над тим, що хаос у великому світі – то, мабуть, не найстрашніше в тій ситуації. Значно моторошнішим та жахливішим може виявитись світ всередині кожної окремої людини, її страхи, комплекси, психологічні стіни. Впаде одна – і з’явиться страшний звір. Інша – відчайдушний лицар. А тримаємо їх ми самі. Читала десь, що якщо хочеш показати в репортажі авікатастрофу – не знімай розбитий літак. Хай камера краще захопить скривавлений одяг та іграшки, розкидані по злітній смузі. І тут десь так само. Не так страшно, що зупинились годинники. Зрештою, дихати через це ніхто не перестав. Значно страшніше те, що вирветься на волю за нестандартних обставин. Тоді той, хто летів, може опинитись глибоко в надрах землі.

Але й крила теж можна отримати. Цілком несподівано.

Про фінал скажу лише те, що, на мій погляд, він виявився якимось аморально красивим.

Рекомендую цей роман повнолітнім, які не шукають легкого чтива, а прагнуть цікавих вражень. Любителям антиутопій, фантастики, фентезі, містики, психологічних романів та, можливо, детективів.

Авторкам дякую за враження та бажаю нових звершень! Ви створили дійсно неоднозначну, але динамічну та круту річ!

До нових зустрічей!

Король болю, або убий-мене-авантюрно

- Мало хто в світі будь-коли торгувався зі смертю, - промовив гість, - а ті нечисленні, хто все ж на це зважувався, потім гірко шкодували і прагнули таки померти у свій час. Але було пізно...
Богдан Коломійчук “Король болю”

Здається, я порізала пальця. Чи руку. Або зашпорталась. Наковталась диму і вина. Впала і підвелась. Чи зробила ще так багато всього, у що примусила повірити атмосфера нового роману Богдана Коломійчука «Король болю». Про таку його сильну сторону, а також багато інших і піде мова в цій статті.

Ситуація

Авантюрний роман «Король болю» є продовженням першої книги Коломійчука, що має назву «Людвисар. Ігри вельмож». Та побачила світ у 2013 році, а значить, між написанням частин минуло доволі часу. І, знаєте, не даремно. Я читала першу книгу, вона мені до вподоби, але «Король болю» справив значно крутіше враження. Він більш організований, з насиченішим сюжетом, концентрованішим гумором та карколомнішими поворотами подій. Це роман, який має серйозну історичну основу, що прямо-таки милує око, коли погляд падає на прописані деталі та фрагменти побуту, манеру спілкування та інше. Разом з тим, «Король болю» не є історичним твором, все і всі старовинні просто виконують у ньому фонову роль, допомагаючи створити потрібну атмосферу, що панувала в Речі Посполитій, та й в усій Європі у XVI столітті. Ключовими ж елементами творення сюжету є пригоди, містика, доволі еротики, багато холодної зброї та прекрасний гумор.
Сюжет. Влітку 1572 року помирає король Речі Посполитої Сігізмунд Август, не залишаючи по собі спадкоємця. Але є в монарха одна таємниця, стосується вона незаконно народженої дитини, яку потрібно уберегти від хаосу та розбрату, що поглине державу, щойно очі Сігізмунда закриються навіки. Та чи лише інтриги людей загрожують крихітці? Адже на пошуки дитини відправляються не тільки смертні, а й ті, що значно страшніші та непередбачуваніші за них - демони-брати, котрі бавляться монархами, як шаховими фігурами, розставляючи їх на свій розсуд на карті Європи. Втім, часто вельможею розпорядитись буває легше, аніж найманцем-шибайголовою, який не боїться втратити трон чи титул, бо просто їх не має. Такого найманця звуть Христофом, і саме йому належить захистити королівського нащадка та впоратись з ве-е-еличезною кількістю проблем під час своєї місії. І коли я кажу про проблеми, то маю на увазі божевільних прислужників Короля болю (головного демона), непоступливих багатіїв, звабливих відьом, людожерів і, чого вже, погодні умови. Чи впорається герой - дізнаєтесь, коли прочитаєте.

Враження

Тут є ліси, гостинці, навіть море. І всім тим активно пересуваються герої книги, зустрічаються, б’ються, кохаються. Сценам любощів у “Королі болю” призначено доволі багато місця. Вони описані в стилі “Прийшов. Побачив. Переміг”, поцілував на прощання, і - побіг. Тому що треба рятувати людей, красти, бешкетувати, боротись за життя і так далі. Цілком непогано для роману такого жанру.
Бійки. Я була трохи зла на автора, коли він у своєму романі «Візит доктора Фройда» написав про дуель, не описавши жодного удару. Це взагалі можливо? Тому з пересторогою бралась за читання наступного роману. Як виявилось – даремно. З цим тут усе гаразд. І стиль збройних суперечок, і оригінальність їх розв’язок потішили. Хотілось би трішки більше нагадувань про зовнішні риси персонажів по ходу справи – бо десь на середині книги я чудово могла розрізнити усіх за характерами, але, хоч убий, не могла згадати, хто і як виглядає.
Містика стала сміливішою. Є навіть страшні сцени. Реально. Бажаю лиш не перейти межу між естетикою лоскотання нервів читачам і брутальними жахами. Але наразі все гаразд.
Сюжет хороший.

Естетика наших страждань мрій

Я хочу більше. Так багато усього - мандрувати, заробляти, мріяти, робити гарні справи і читати книги. Такі - сміливі, трохи героїчні, а трохи шалапутські, з галицькою лайкою і винахідливістю. Такі, що не описують русинів, як якихось відкиднів суспільства, кріпаків, бідняків, суто вар`ятів, чим так пронизано дуже багато книг української літератури. Такі, які роблять читачів співавторами, бо захоплюють своєю динамікою, любов`ю та красою образів, слів, подій. Так, що доводиться те все уявляти.
Дякую автору за ці враження. Бажаю писати ще. Більше, красивіше, відважніше.
І пригод, пригод!

А усім, хто зайшов на цю мою сторіночку, передаю окремого цьомка))

Сіль для моря, або те-про-що-бояться-говорити

Яка дурість - аби зрозуміти, що хочеш жити, треба, щоб хтось спробував тебе вбити?

Анастасія Нікуліна "Сіль для моря, або Білий Кит". 

Поговоримо про смерть. Чи то пак - самовбивство.
Ми так часто балакаємо про Ромео та Джульєтту, які пішли у засвіти разом. Так оспівуємо їх кохання і самозречення, їх мужність і нескореність обставинам, піддаючись романтичному настрою та любові до пана Шекспіра. Так часто називамо закоханих в честь цієї парочки, що не думаємо про те, що насправді історія ця не лише про кохання і бажання не розлучатись в іншому світі - вона про двох підлітків, їх самогубство, і те, як довели своїх дітей до межі ворогуючі сім`ї.
Та тут я не збираюсь говорити про Шекспіра. Я згадала про нього так, до слова.
В цій статті мова піде не про давню історично-літературну спадщину, не про класику. Про наші дні, молоду письменницю зі Львова і небезпеку самотності та соціальних мереж.

Роман-буря

З автором ми знайомі вже кілька місяців. Я читала її оповідання у збірках "Львівського жіночого літературного клубу" від КСД, а також - милі історії Насті в Інстаграмі, написані переважно в доброму, казковому стилі. Тому можете уявити мої здивування і цікавість, коли авторка-"казкарка" представила світу свій дебютний роман. Не про світ, побачений за рожевими окулярами. Не про сопливі любовні переживання. І навіть не про драконів. Про те, як легко буває перейти межу між людською подобою та личиною звіра. Про те, як одні діти знущаються з інших - жорстоко, без правил чи межі совісті. Про те, як легко можна вбити морально, а в результаті - навіть довести до справжньої гибелі, кроку в нікуди. А ще - про світ "за ширмою", де кожен може спробувати роль, яку забажає, ввести в оману, обнадіяти, згубити. Світ цей називається Інтернет. Я взялась читати цей роман з кількох причин - частково тому, що знаю авторку і мені цікаво й далі знайомитись з її творчістю. Частково - бо мене інтригує, що ж являє собою спроба торкнутись такої гострої теми. Коли читаєш щось вигадане, про несправжній світ, то повірити буває легше. Але коли хтось робить замах на опис реальності - це дуже ризикована та захоплююча подія. Тому що кожен з нас тут живе, і для того, аби переконати читача в написаному, треба дійсно постаратись.
Настя це зробила.

Книга-біль

Головна героїня зветься Лізою. Чотирнадцятирічна ласунка, яка вже досить тривалий час мешкає в прибережному містечку під назвою Туманівка разом з батьками. Вона обожнює море, є розумною та доволі милою дівчиною, але... має дуже багато проблем. З Лізи жорстоко знущаються однокласники. В неї є своє минуле, де багато такого, що хотілось би забути. Її не розуміють батьки, вдома повсякчас вибухають сварки. І єдиною людиною, якій дівчина може звірити свої жалі, є таємничий Білий Кит у соцмережі.
Мені здається, що за час прочитання я кілька разів скупнулась з головою. Якщо не в морі, то в описах про нього і в загальній атмосфері книги. Вона написана так, що ні на мить не перестаєш відчувати солоний присмак (чи то води, чи то сліз?) на губах; пісок, що ледь просипається на шкіру з поривом вітру, та краплини води на шкірі. Обстановка прибережної території, прогулянок на березі моря дотримані дуже красиво. Враження підсилюється ще й тим, що кожен розділ роману названий у відповідності до стану головної героїні - так, наче вона і є море: "Штиль", "Легкий бриз", "Шквальний вітер" і так далі. З кожним розділом ми все більше наближаємось до чогось ураганного і темного. Та, разом з тим, море видається тлом для дій, які не несуть в собі такої потужності та непорушності, як безсмертна стихія. Адже що наші жалі проти природи, проти синьої-синьої краси й могутності? Усі ми зникнемо, а море лишиться.
Не можу сказати, що мене "зачепили" геть усі сцени чи слова персонажів, геть усі їх переживання. Ні. Інколи я читала просто вигадану історію. Але часом про це забувала. Адже у романі написано не тільки про підлітків та їх переживання. Не просто про шкільні забави, що граничать з жорстоким безумством. Тут і про батьків - звичайних, зі своїми, часом такими "стандартними" цінностями. Про вчителів, для яких маска "солідності" важливіша за захист скривджених. Про тих, хто втратив близьких і замкнувся в собі.
Інколи їх історії, їх думки викладалися розмірено та просто. І дув сторінками то легкий вітер, то бриз. Але коли настав час урагану, що затріпотів рядками й літерами, я усвідомила, що насправді хвилююсь за героїню. За її життя на краю прірви. За її вибір.
Що обере Ліза - послухати тепле шепотіння рядків на комп'ютері, чи все ж боротись за своє щастя в реалі? Про це Ви довідаєтесь, прочитавши роман.

Про глибину наших морів

Від себе ж скажу - варто. Варто "Сіль..." прочитати. Дітям - щоб усвідомити небезпеку світу довколишнього і те, що батьки, навіть якщо вони дуже і дуже дорослі, теж мають свої проблеми і причини чинити так чи інакше. Батькам - щоб не сприймати своїх чад, як проекти для виконання, або тих, кими можна безперешкодно керувати, ламаючи їх життя. Часто дорослим дитячі чи підліткові проблеми видаються дріб'язковими. Це зовсім не так. Бачите обкладинку роману? Вона така добра й казкова, а під нею приховані зовсім недитячі, страшні речі. Так і в житті. Пильнуйте і любіть те, що Вам дороге. Або ні, не так: любіть, любіть, ЛЮБІТЬ те, що вам дороге. І пильнуйте:)

Дякую за чудові враження, хвилювання та мурашки по шкірі, авторе! Натхнення тобі та нових звершень.
І усім читачам та гостям сторінки - за увагу!

Інтерв`ю. Режисер Євген Громов: робота на майданчику, відповідальність та любов до своєї справи

Літо – час надзвичайних почуттів, відкриттів, мрій та дій! Не варто зараз повсякчас сидіти за книгами й фільмами-серіалами, носа не піднімати від роботи і вантажити себе важкими думами-роздумами. Бо! Варто надихатись! Мандрувати та знайомитись з людьми. Відкривати для себе щось нове. І я відкрила – вирішила працювати не лише над поодинокими статтями та оглядами книг, а й додати нову рубрику в свій блог – інтерв’ю! З людьми цікавими та такими, що хочеться від них почерпнути й собі енергії та любові до справи.

І першим гостем нашої (насправді поки тільки моєї, але все попереду) студії став молодий український режисер Євген Громов. Народився він на Одещині, а зараз мешкає і працює в Києві. Любить жанри горрору та реалізму (непогане поєднання, чи не так?), намагається зробити все від нього залежне, аби кіноіндустрія розвивалась не десь там, за горами і кордонами, а – в нашій Україні.

Про це, про робочі моменти і особливості праці на майданчику, кроки до успіху та багато чого іншого – читайте в статті!

Євгене, привіт! Почнімо з того, що хотілось би почути – хто ти по життю, чим займався до того, як взявся за режисуру? Ні і, власне, чому обрав таке заняття? Тому що, наскільки я знаю, на режисера ти не вчився.

Ну, гаразд. Знімати я почав ще в школі – мені батько подарував мильницю. Були раніше такі цифрові камери. Вони знімали в жахливій якості – та для нас в той час іншої не було. І тоді, в школі, я почав створювати свої ролики. Інтернету тоді ще не було, тому не знаю, яким дивом, та я навчився працювати в монтажних програмах. Робив усе сам. Але батько цього потенціалу в мені не розгледів – і віддав навчатись на холодильщика.

На другому курсі універу я пішов в театр і грав там шість років. Паралельно закінчив навчання – десь вдома досі валяється диплом. А в театрі я отримав усю необхідну мені школу.

В перший же день підійшов до керівника і сказав, що не хочу бути актором – хочу бути режисером. Вона ж відповіла, що спочатку доведеться пройти акторський шлях, а потім уже поєднаємо. Насправді, в цьому театрі я отримав величезну школу роботи з людьми: як правильно озвучувати завдання, зрозумів фобії людей. Дуже багато класики почав вивчати в той момент – адже працювали з дуже різним. Найголовніше, чого навчився – розбирати тексти, бачити їхній сенс. Зараз це дуже корисна якість. Ось така була перша сходинка.

Потім я пішов з театру…

А що це за театр був?

Театр був камерний, називався «Тур де Форс». Я навіть не знаю, чи є він досі, чи ні… Головне про нього сказав, але взагалі там окрема історія – можна книгу писати.

Коли я з нього пішов, зрозумівши, що час рухатись далі, одразу ж першим ділом почав знімати свої короткометражки. І все було б нічого, та в Україні почалась війна і усе, що я планував, розвалилось. В мене були думки поїхати в Москву і так далі. Та я зрозумів, що вже туди не їхатиму. І, крім того, стало важче добувати кошти на зйомки фільмів. Адже я не мав режисерського досвіду. Та завдяки допомозі людей, які хотіли зніматись, та тих, хто роздивився в мені потенціал, все продовжувалось. А в мені чомусь завжди бачили потенціал люди старші. Є двоє режисерів, які мені допомагають, чим можуть. Раніше це видавалось дивним, та все ж я вирішив – раз вони це роблять, то бачать в мені здібності, отже, вони дійсно є. Адже поважні люди не стали б витрачати час даремно.

Ну і далі… я не знаю слова «ні». Для себе зрозумів важливу річ – неможливого не існує. Я можу добитись, чого захочу. І потрібно в це вірити. Це дві важливі речі, які я засвоїв. Є ще третя: треба робити свою роботу максимально добре. Завжди себе перевіряю: а чи можна краще? Якщо розумію, що можна, то страшенно себе ненавиджу і намагаюсь зробити ще. Навіть коли втомився і витратив багато часу. Ці речі стали основою моєї режисерської роботи.

Насправді, є й четверта річ, яку я ще в театрі в себе зауважив: я можу роздивитись в людині потенціал, буквально поспілкувавшись дві-три хвилини. Можу зрозуміти, яка внутрішня сила є в людини, навіть якщо вона сама про це не підозрює. Це дуже помагає, адже я - режисер і шукаю людей собі на ролі. Цьому баченню я раніше не надавав значення і вважав, що це моторошно. Та коли працював в театрі, то зрозумів, що й мій педагог також так може. Я бачив, як вона брала, грубо кажучи, актора в точці А, де він двох слів не міг зв’язати і ворухнутись, не знав взагалі нічого, - і переводила в точку Б. І там я бачив геніального актора чи співака.

Для режисера, я думаю, без того не обійтись, оскільки ти свою історію маєш візуалізувати і гарно передати, а тому потрібно знайти й тих, хто вдало це зробить. Але люди людьми, камери – камерами, та треба чимось надихатись. Де ти береш свої сюжети? Які джерела  натхнення? Що найбільш зачіпає в житті?

Ну, насправді, натхнення я не шукаю. В мене це працює по-іншому.

Я маю чітку мотивацію в житті – конкретно розумію, що проживу, умовно кажучи, років шістдесят з сьогоднішнього дня. А плани в мене величезні. Я хочу змінити культуру кіно в Україні. В мене є система зміни кіноіндустрії в державі. Я відчуваю, що це мені по силам. І розумію, що часу, аби це зробити, не так і багато. Враховуючи, що я з маленького містечка з населенням близько двадцяти тисяч, без зв’язків. Абсолютно все в житті доводиться здобувати самому. І я усвідомлюю, що шістдесяти років для цього мало. Тому не варто витрачати дні в пусту, бо нічого не доб’юся. І мені не треба шукати натхнення. Немає можливості депресувати, мріяти, їхати відпочивати. Бо хочу запам’ятатись і щоб в світі та наступні покоління говорили про те, що кіно вийшло в країні на новий рівень завдяки Євгену Громову. Є люди, які глобально повпливали на цю індустрію, але мені вистачить впливу в Україні.

А те, що стосується ідей… Проблема, навпаки, в тому, що їх надто багато. В основі кожної стоїть якийсь конфлікт, а вони оточують нас повсякчас. Я є їх поціновувачем. Раніше записував ці конфлікти, та коли назбиралось кілька сотень сюжетів, то вже усвідомив, що й половини з них не зніму, і тепер намагаюсь записувати тільки найбільш вражаючі. Якось так.

Ясно. А на рахунок жанрів? Ти хочеш, щоб це було все з життя, так, як тебе надихає, чи, можливо, десь фантастика, фентезі, містика – щось таке?

Моє улюблене – це містика. Захоплююсь нею і хочу себе розвивати саме в цьому жанрі. Та! Мені так само подобаються драми, саме драми реалізму. Я хочу зняти історію про атошника, який повернувся додому, а його дім відібрала влада. Тому що випадково прописали, що він помер; наплутали щось з документами. А дім відібрав у нього продажний мер міста, і між ними й починається протистояння.

Якось так склалось, що ні в Україні, ні в Росії не було в людини свого дому. Якщо подивитись на те, що пишуть письменники цих країн, то вони мало де вказують на дім, як на нерушиму фортецю. «Мій дім – моя фортеця» - такого поняття немає. Завжди, в будь-яку мить, могли прийти до вашого помешкання і відібрати його з якоїсь причини. Все без права, без того, що це – «моє», «я можу тут мешкати і не хвилюватись». Такого немає.

Таким чином, в моїй історії чоловік боротиметься за свій дім, даючи зрозуміти, що право на володіння своєю домівкою – воно дається згори, а не державою, і на це право не можна посягнути. Ось така історія… з реальною долею. Не фантастика, не містика. Це – реалізм.

Стосовно містики. Я читала про твій серіал «Психо», який ви знімали з Артемієм Єгоровим. Що це за серіал, чи він живий, чи очікувати? Бо в мережі я його не знайшла.

Справа в тому, що цей серіал так і не знайшов, так би мовити, основи для реалізації. Почали його знімати 2014-го, до війни. І тоді, в принципі, була цікавою містика, так як тем особливо не було. В кіно ж усе так відбувається – люди хочуть бачити те, чого їм не вистачає в житті. Умовно кажучи, в Америці та Європі, та й в Азії зараз дуже розвинутий жанр горрор – жахіття. Людям бракує гострих відчуттів. А в таких країнах, як Україна, де і в житті відбувається горрор, на нього вже дивитись не потрібно. Тут треба спостерігати щось веселіше. Тому «Психо» я поки відсунув на другий план. В нього я вкладав дуже важливі і глибокі думки: про потенціал людини, про віру в себе і своїх друзів. І зараз усвідомлюю, що не вистачить бюджету це все реалізувати. Я його поки зупинив.

А коли придумували назву до «Психо»… є такий фільм Альфреда Гічкока 1960-го року… Якось воно пов`язано?

Я, коли вигадував своє «Психо», то, на жаль, не знав про цей фільм.

Просто коли хтось знає про цю картину, а тоді з`являєтся щось з такою ж назвою. Ну… це може бути претензією на культовість.  

Так, тому моє «Психо» - це, скоріш за все, робоча назва, а потім я зміню її, щоб не було тотожності.

Ну, проект призупинено. Але ж ви над ним працювали – і мені цікаво, як можуть співпрацювати двоє режисерів над чимось одним, тобто чи є хтось з вас, хто домінував своїми ідеями та керівництвом, чи ви якось однаково керували. Бо цікаво, як можуть робити один проект різні творчі люди, бо зазвичай вони такі… на своїй хвилі. І намагаються себе відстоювати.

Ну… можуть. Якщо режисери чітко розмежували свої обов’язки. Умовно кажучи, один може знімати з першої по двадцять п’яту сцену, а інший – з двадцять шостої по п’ятдесяту. Можемо так розмежувати. А може бути, що я працюю лише з акторами, а другий режисер керує постановкою кадру.

Тут важливо, насамперед, як двоє людей між собою ладнають, а не режисерів.

Є місце компромісу. Якщо режисер безкомпромісний – його чекає крах. Тому, коли до мене під час роботи на майданчику підходить актор чи оператор, та й хто завгодно, і каже: «А може так?» - я обов’язково спробую. Просто тому, що я не все знаю в цьому житті і ніколи не знатиму. Та якщо раптом якийсь персонаж починає вважати себе режисером, то це вже інша справа. Він просто наглий. Тоді доводиться пояснювати людині, за ким останнє слово і чому саме я – режисер. Бо потім я й буду відповідальним за якість. Тобто, всі інші будуть не при ділі, якщо щось буде не так і ми витратимо, скажімо, мільйон гривень, а вдасться погано. Відповідальним буду я. Тому краще, щоб помилки, за які відповідатиму, теж були моїми. Як правило, цей доказ гасить усі суперечки.

Можеш згадати якість надзвичайні, або веселі, або просто цікаві моменти під час зйомок? Просто щось таке, що було б цікаво почути?

Треба пригадати… На останніх зйомках був один сумбур. Хоча це, мабуть, не зовсім те… В нас була зйомка з квадрокоптера. І чомусь людина, яка керувала ним, самого квадрокоптера не бачила! І він, цей квадрокоптер, вписався в дерево, ще раз об нього влупився, тоді знову і знову… а тоді впав і просто – в воду! Квадрокоптерщик шокований, я шокований, а наш продюсер торпедою – вжух! – пірнув і дістав машину, доки ми стояли. Отже, так – гроші заплачено, а зйомок нема!
Тут варто згадати, що дуже важливо, з яким продюсером ти входиш у проект. Я дуже вдячний Александру Пушкіну за те, що він з`явився у моєму житті. Ця людина добре розуміє кіноринок та знає - де варто допомогти на майданчику, а де краще не втручатись в мою роботу. А ще - завдяки йому я зустрів дуже гарну дівчину, з якою у нас зараз стосунки. 

Ну… не дуже смішна історія,  бо я уявляю, як ви всі перелякалися!

Взагалі, секрет успіху – в якості підготовки. Це я засвоїв дуже рано. Багато хто взагалі не готується, або – зовсім трохи. Я ж готуюсь максимально та ставлюсь до цього дуже строго.

От зараз працюю над горрором – буду знімати короткометражку. Всі шоковані моєю підготовкою. Навіть ті, хто знімався й раніше в кіно, кажуть, що ніколи такого не бачили. Тому особливо курйозних ситуацій в мене й не буває. Працюю по плану. Це привив мені театр. Тому що для нас було шоком, коли спитав педагога, чи можна зробити щось не так, як ми репетирували, а вона відповіла: «Ні!» Сто відсотків спектаклю має бути передбачено.

Дякую! Можеш розказати трошки детальніше про те, над чим працюєш? Про свій горрор і коли його можна чекати?

Фільм називається «Сторонній». Знімаємо ми його англійською.

Зараз дуже сильно розвиваються такі майданчики, як Amazon, Netflix, YouTube платний і так далі. Це тільки в нас перегляд безкоштовний, а всюди люди платять за його можливість. Тому що якщо вони подивляться безкоштовно, то матимуть справу з кіберполіцією. Відповідно, якщо поглянути на наші реалії – усі починають задумуватись, як би потрапити на той ринок. Тому що кіно – це процес, в якому затрачено багато сил, енергії, грошей. Хочеться, щоб це окупалось.

Тому я вирішив зняти горрор, виставити на Амазоні і на ньому заробляти. В мене є дистриб’ютор в Штатах, він також чекає, коли все буде знято, і допомагатиме з продажами. Та! Справа в тому, що поки це – експеримент. Дуже мало є фільмів українських, які вийшли на зовнішній ринок. І рано ще казати, добре це чи погано, грошова жила – чи скоріш удача. Ще не зрозуміло. Тому що дуже важко зараз знайти інвестиції. Тому поки не торкаюсь ні національної теми, ні чогось такого – я граюсь. Це моя любов. Зараз люблять використовувати народну, національну теми, або ж фольклор – я не торкаюсь їх. Я люблю містику та жахи – і тому хочу цей горрор зняти. Знайти продюсера, готового дати кошти, надзвичайно важко. Та один мені запропонував зняти короткий метр і показати, що ж це таке. Є український фестиваль від «1+1», в ньому присутня номінація горрору. Там в журі сидить Любомир Левицький – це та людина, яка одна з перших почала знімати горрори в Україні. Я дуже поважаю цього режисера. Якщо отримаю від нього гарну оцінку – для мене це буде знак. Якщо ж погану – шкода, ще не доріс.
Стосовно ж українського фольклору - в майбутньому дуже хотів би відзняти декілька історій з книг Дари Корній. Мені вона як людина подобається, а її твори - це фактично готові сценарії. Пані Дара навіть казала якось, що в неї вже є готова історія під український горрор. Скоріш за все, з нього і почну. 

В тебе є якась супер-мрія, до якої ти тягнешся, яку хочеш втілити? Скажімо, геніальний фільм - саме той, який буде окрасою твоєї режисерської діяльності?

Скажімо так, те, що зі мною відбувається – це і є моя мрія. Вона вже потроху реалізується. Дуже важко назвати мрію подією, бо для мене це – ряд подій!

Мій шлях в житті починався з того, що батьки казали: «Кіно – це неможливо!». Я жив у глухому місті, де усім, ким я міг стати, був ремонтник холодильників в гаражі. Для мене важливо було в принципі хоч щось знімати. Це була моя мрія і зараз вона збувається.

Є ціль. В мене немає наміру поїхати за кордон і десь там знімати кіно. Якщо не буде зніматись в Києві, а в Кам`янську – я поїду туди. Мені однаково, де жити. Треба багато встигнути зробити.

Що ж, тоді переходимо вже помаленьку до завершення інтерв`ю. Останнє питання – чого побажаєш читачам? Усім тим впертим, цілеспрямованим, хто вже йде до своєї мрії? Або й тим, хто ще наважується.  

Перше – не розраховуйте, що хтось допоможе! Не розраховуйте, що допоможуть універ та педагоги. Вчитись самим! Бути вічними студентами. Не зупинятись в навчанні. Хтось може дати пораду, хтось допоможе з рекомендацією; скаже, куди іти. Та головне – самоосвіта. В Інтернеті є все, що потрібно. Обов’язково вивчати естетику. Адже багато хто знімає кіно і воно виглядає жахливо.

Друге – вірити в себе! Це дуже важливо. Тому що часто доводиться ризикувати. Я коли переїхав в Київ, то дуже ризикував. Взявся за авантюрний проект, вірю, що вдасться – і воно вдається.

Третє – не варто думати, що гроші допоможуть. Багато хто каже: «Були б мільйони – зняв би відразу!». Без грошей, звісно, нічого не вийде. Та навіть якщо є трошки, заощаджено на щось – вже можна рухатись вперед! Все одразу не буває.

Головне – вчитись і вірити в себе! Це – основа успіху.

Дякую тобі, Євгене, за чудову розмову! Та бажаю тобі успіху, цікавих проектів та визнання!

Дякую й усім тим, хто зазирнув сьогодні до мого блогу! Сподіваюсь, Вам було так само цікаво, як і мені. Адже автор має так багато знайомих письменників, художників музикантів, журналістів… а от з режисером спілкувалась вперше. І це круто.

Не забувайте, як важливо рухатись вперед! Та ніколи не здавайтесь!

До нової статті!

Фото викрадено з зі сторінки Євгена у fb

5 книг для вечірнього кайфу

Перший місяць літа нарешті починає дарувати вітряному й дощовому Львову теплі дні. Настрій гарнішає, вже минули Kyiv Comic Con та Книжковий Арсенал, подарувавши книжковим крилам нових пір`їн. Наближаються різні презента-а-а-ації. А тим часом – як завше, говоримо про книжки.

В цій добірці – п’ять різножанрових книг, які стануть чудовими вечірніми товаришами будь-якого книголюба. А оскільки вечори зараз довгі, то й читати можна неспішно.

Фото (трохи без дозволу) поцупила в автора

1. Марина Смагіна «Волковиці» (2016)

Починаю саме з цієї книги не випадково – адже навесні вона була однією з тих, які мені прочитати було найцікавіше. Для тих, хто не в курсі – у 2016 році «Волковиці» здобули спеціальну відзнаку від Дари Корній та Тали Владмирової «Українське сучасне фентезі» на конкурсі «Коронація слова». Роком раніше таку ж відзнаку отримали моя «Алхімія свободи» та «Відунський сокіл» Артура Закордонця. Тому, гадаю, пояснювати мою цікавість немає додаткової потреби.  

Роман мені сподобався. Перше, що впадає в ньому в око – це гарна мова і якась така… відверта, духмяно-карпатська атмосфера.

Волковиці – це назва села, в яке дуже непросто потрапити і з якого ще складніше піти. Його немає на картах. Про нього мало хто знає, а хто знає – то воліє мовчати. Чому? Бо в тому селі багато таємниць і багато жахіть, які тамують в собі дрімучі ліси, проклята ріка та… самі люди. І в епіцентрі всього – молода дівчина Марія, якій доводиться розбиратись і з минулим, і з теперішнім Волковиць, та з тим, чому ж її єдину так тягне до того місця, в яке інші й потрапити не можуть.

Як я вже написала, атмосфера в романі – насичена. Тут дійсно панує відчуття того, як гнітять старі дерева, як шепоче ліс. В певні моменти дуже цікаво, а що ж станеться далі, а в інші – доволі моторошно. Це не жорсткий хоррор, але містики вистачає, аби по спині побігли мурашки. Марина гарно закрутила сюжет, дозволяючи з кожною сторінкою лиш на трішки більше бачити правду, і до останніх сторінок розв’язка цікавить та манить. Потішила відсутність гномів, ельфів та інших чужорідних персонажів та мотивів. Усе – наше, автентичне. А ще тут немає надлишку описів чи зайвих персонажів. Усі і все у Волковицях мають свою роль.

Роман однозначно вартий прочитання. Буде цікавий як фентезистам, так і тим, хто просто любить настроєві, загадкові історії.

2. Остін Клеон «Кради як митець» (2012)

Воістину прекрасна книга! Я серйозно. Не можу сказати, що дізналась з неї щось нове, бо… здається, автор вкрав мої думки! Та й не тільки мої. Бо, судячи з усього, вони співпадають в певній мірі в усіх творчих людей.

Ця книга вчить митців (та й не тільки) шукати натхнення, організовувати свій час і просто любити своє діло навіть тоді, коли вже дивитись на нього не можеш. Написана в ігровій формі, з масою примітивних і подекуди ну ду-у-у-же кривеньких ілюстрацій, які задають чудовий несерйозно-серйозний тон читанню.

Про те, як на шляху крадіжки знайти щось своє, не спаскудитись до рівня плагіатора, як відшукати свій стиль і навіть мистецьке генеалогічне дерево – тут.

Для широкого кола читачів.

3.  Тадеуш Доленга-Мостович «Знахар» (1937)

Книга про дива. Про людину з величезним талантом лікувати, яка була на п’єдесталі слави і в одну мить втратила все – кохану дружину, доньку і навіть пам'ять. Про польського лікаря, професора Рафала Вільчура, який довгий час блукав, забувши ким був і що мав, та зрештою завдяки випадковості пригадав основне – своє призначення. І став рятувати людей. В умовах звичайної сільської хатини при млині, не маючи знарядь, найновіших ліків та операційної. Він прийняв у себе багатьох селян здійснивши огляди та навіть операції, і жодного разу не заподіявши шкоди.

Та роман не лише про вміння Вільчура, як лікаря. А й про те, як, навіть, втративши ім’я та все, що любиш, залишатись людиною. Хвилюючий, часом трішки сентиментальний, сильний роман про почуття, професіоналізм і людськість.

Для широкого кола читачів.

До слова, після прочитання подивилась однойменний фільм, знятий за мотивами творіяння Долеги-Мостовича у 1981 році. Екранізація гідна, в ній збережено дух роману та майже нічого не «викинуто», як то часто дозволяють собі режисери.

4. Надія Гуменюк «Танець білої тополі» (2016)

Напевне, одна з найгарніших «життєвих» книг, які я читала. Надзвичайно ніжна та водночас драматична історія двох людей.

Перший – Левко Черкас, який в дитинстві страждав через свої покалічені від народження руки, але завдяки мудрому наставнику навчився зцілювати ними людей. Він пройшов війну, пережив страшні втрати, зради і страх, і через усе життя проніс в серці кохання до шляхтянки Вишеслави, яку ніжно називав – Вишенькою.

Друга – Вероніка, дівчина, яка теж пройшла багато доріг. Дитсадок, несподіваний притулок в люблячої людини, тоді знову притулок, тільки – собачий. Училась боротись і з собою, і з усім світом, з лихим батьком, з важкою пам’яттю про маму, якої ніколи не було чи – не пам`яталось.

І ці двоє мають зв'язок, їх історії переплітаються, тільки так цікаво і химерно, що до останньої сторінки важко розібратись. Але то недовго – бо книга читається на одному подиху!

Тож, якщо хочете дізнатись щось чудове, якусь таку історію з присмаком любові та натхнення, а ще зрозуміти, що ж то за танець такий – білої тополі – ця книжечка для вас!

5. Надія Гуменюк «Вересові меди» (2015)

Надзвичайна книга, яка по праву зайняла перше місце на «Коронації слова». Важко навіть описати, про що вона – бо спершу наче все написано геть просто. 

Молода дівчина Дана закохується, втікає з весілля, до якого хотіли примусити; шукає того, за ким кличе серце – а натомість стає актрисою в театрі. А тоді: війни, війни, війни, совіти, німаки, поляки… усі й усе, кому не лінь, шматують націю, і тут же – історія простої людини. І не одної. Прочитала книгу з надзвичайним захопленням, місцями було важко від сліз, що давили горло. Я дуже люблю багатошарові історії, де все пов’язується наприкінці. І ця – одна із них! Надія Гуменюк теж полюбляє цей прийом, це очевидно. І він вдається у неї справді майстерно. Роман пронизаний почуттями, тугою, самотністю, коханням. Та водночас – він надзвичайно динамічний, насичений і не дає нудьгувати.

А ще – там так багато думок. Гарних думок. Навіть якщо Ви - запеклий любитель фентезі, як я, то цю книгу можна не боятись брати до рук. Вона не фентезійна, не містична - просто класна. 

«Як мені жаль, дівчинко, що ти не стала артисткою. Як жаль… А може, найважливіше – стати людиною? Може, це теж дар Божий, що не кожному даний?»

Ну що ж, ось такий короткий список сьогодніJ

Незабаром будуть ще книги, звісно. І описи мандрівок.

І ще… дещо дуже особливе. Буквально з дня на день! Щось таке, що розбавить описовість моїх спостережень і додасть сторінці цікавого та несподіваного.

ПаJ

Гарних вражень та приємних літніх вечорів!

5 книг для березня: тільки чоловічі романи, тільки хардкор!

Чула десь таку дурницю, що представниці прекрасної частини людства  читають переважно авторів-жінок, а мужчини – авторів-чоловіків. А от і ні! Спростовуємо! Вашій увазі представляю п’ять романів, написаних чоловіками, які раджу кожному. Я не читала ці книги навмисне одну за одною, просто подумала, що було б непогано зробити отаку собі підбірку мужності і сили. Ці книги об’єднує історична тема та те, що писано українцями про українців.

Починаємо весну читанням!

1.   Володимир Канівець «Славний лицар: Устим Кармалюк» (1965)

Не виховуймо рабів.

Я з жахом пригадую десятий клас загальноосвітньої школи, коли вчителька української мови та літератури вголос зачитала нам новелу Василя Стефаника «Новина» і… розплакалась. Я досі пам’ятаю, як мовчав приголомшений клас.

Після того я не прочитала жодного твору з навчальної програми, де йшлось про важку долю українців і як вони не можуть з неї видряпатись. Я безжально вишукувала стислі перекази або списувала. Серйозно? Розповідати підліткам про те, як батько топить своїх дітей, бо не має чим прогодувати? Я нічого не маю проти Василя Стефаника і вважаю, що твори-драми з жахливою розв’язкою мають місце, але не тоді, коли йде мова про виховання підлітків.

Те в’язке відчуття приреченості нашої класичної літератури переслідувало мене довго, доки не зустріла та не полюбила «Тигроловів» Багряного і твори Довженка. Вони були, як ковток свіжого повітря – такий чистий, український, вільний. І тепер-от я знову це відчуваю – як повіяв вітер волелюбства. Роман, про який напишу, належить до розряду тих, що «must reed» для усіх, хто має голову на плечах і не боїться думати та діяти.   

І атлант розправив плечі. І боялась його шляхта, як вогню, і вважала, що продав душу дияволу, бо не брала Кармалюка куля, бо тричі вертався з вічних мерзлот Сибіру, бо не могла його втримати жодна фортеця і жодні кайдани. Мріяв ходити з плугом по власному полю, а натомість – усе життя провів у лісах, прямуючи зі зброєю в руках від одного спаленого панського маєтку до іншого. Перекази кажуть, що вбили Кармалюка не кулею, а срібним ґудзиком – як характерника. А опісля довго ще шляхтичі зачинялись на багато замків, не вірячи в своє щастя. Та й чи настало воно тоді? Адже багато ще років опісля не могли загнати під ярмо людей – за підозру в причетності до діянь Устима Камалюка на Сибір було вивезено близько двадцяти тисяч чоловік, а справи його сподвижників у судах розглядали так довго, що сам цар Микола І видав указ завершити їх чимшвидше, щоб не тривожити народні маси.

Читати. Щоб відчути крила за спиною. Щоб не забувати про те, яка важлива воля. Щоб Кармалюк не був один. Адже нас – так багато. Читати для того, щоб мурашки бігли по шкірі від усвідомлення спроможності чоловіка так кохати свою країну, так боротись за інших, слабших; так їх захищати.

Читати, щоб пам’ятати. І щоб бути.

2.  Володимир Лис «Маска»

Цей роман я «ковтнула» більше року тому, але одразу ж згадала про нього, читаючи «Славного лицаря» Володимира Канівця. Чому? Просто мова тут теж про чоловіка, який вийшов з кріпаччини, який грабував панів і був невловимим привидом українських лісів. Тільки різниця в тому, що задіював він свої вміння не на благо інших, а для власного збагачення та досягнення бажаних цілей. Яких саме? Про це – в книзі!

«Маска» є моїм улюбленим романом Володимира Лиса, а прочитала я їх доволі. Ця книга неймовірно динамічна і фантастично закручена. Роман неймовірний! Він поєднує в собі історію, детектив, екнш, драму і, звісно, любовну лінію.

Жорстокий, звабливий, розумний головний герой, що ховає своє обличчя під багатьма масками, бере усе, що захоче – силою чи грішми. Але не ту, єдину, яку не може і не хоче примусити себе покохати. Тільки не думайте, що цей роман любовний, ні. Він буде цікавий усім, і хлопчиськам-шибайголовам в тому числі. Я роблю даний акцент лиш тому, що завжди більше полюбляю, коли про кохання чоловіка до жінки розповідає власне чоловік-автор. Бо жінка доволі часто описує такі почуття, які б хотіла побачити, а чоловік – які здатен відчути. Не завжди, та – все ж. Це цінна різниця.

Рекомендовано любителям несподіванок, неспинного руху та пригод.

3. Богдан Коломійчук «Небо над Віднем» (2015)

Бо про Вістовича. Бо він мій улюбленець. Я не люблю детективів, але це той випадок, коли в поєднанні з містикою і гумором книга читається в задоволення і легко, попри давно закоренілу жанрову упередженість.

Насправді, я читала три книги Коломійчука: дві з них про львівського комісара поліції Адама Вістовича («В’язниця душ» та «Небо над Віднем»), та «Людвисар. Ігри вельмож» про події у середньовічному Львові. Але оскільки «Небо над Віднем» найсвіжіше в моїй пам’яті, то і писатиму загалом про нього.

Мені подобається те, що в книзі є міцний фундамент з історичних досліджень, завдяки якому можна точно та водночас якось так природно потрапити до Львова початку минулого століття і дізнатись багато цікавого про тогочасний світ, і зокрема – про «вуличну» війну між українцями та поляками, що розгорнулась після Першої Світової.

Попри серйозну підоснову, в романі повно смішних моментів, і гумор такий легкий та природний, що від сторінки до сторінки читається з посмішкою.

Харизматичний головний персонаж. Ну справді. Вістович однаковий що в сорок, що в шістдесят – чудовий. Він в міру привабливий, дуже розумний, а ще доволі дивним чином зберігає міцну і трохи повнувату тілобудову. Чому дивним? Бо на сніданок переважно має цигарки і каву, а потім, коли вже геть припікає, поміж розв’язанням численних справ, їсть флячки та запиває їх горілкою. А ще він має здатність подовгу не спати, коли одержимий місією, – що додає персонажу певних сентиментів з моєї сторони, творчого безсонька.  Ну, але це так, ремарка. А ще мені дуже подобається перехід Вістовича від вихованості до справжньої галицької, а часом польської, а подекуди і німецької лайки. Він гарно б’є по пиці, коли виникає потреба.

У «В’язниці душ» та «Іграх вельмож» мене фантастично дратували жінки, задіяні в сюжетах. Там що відьма, що панянка - однаково були якимись бездіяльними і слабкими, вони завжди чекали допомоги і ну геть нічого не могли зробити самостійно. Я вже було задумалась над тим, чи знає автор, що жінки бувають значно небезпечнішими за чоловіків. Але «Небо над Віднем» здивувало поєднанням жіночої підступності, розуму і звабливості. І то здивувало неабияк, зважаючи на те, що кримінал тут переплівся з пожадливістю, корисливістю та еротикою. В «Небі над Віднем» описано дві справи Адама Вістовича, і фінал кожної вартий уваги.

Рекомендовано шанувальникам детективів; характерних, цікавих персонажів; тим, хто любить вузькі львівські вулички та безперервний рух і пошук пригод.

4.  Михайло Яворський «Поцілунок лева» (2006)

Ця книга трохи чи то спокійніша, чи то помірніша в порівнянні з попередніми, але було б шкода про неї не написати. Тут є аж три чудові складові: пригоди, Львів і, звісно ж, атмосфера.

Роман розповідає про епізоди з життя молодого хлопця, який відчув на власній шкурі усі реалії Другої Світової – був членом таємної націоналістичної Організації, згодом опинився в тюрмі на Лонцького, опісля – в краківській Монтелюпі. Він вчився виживати і любити, викручуватись, залишатись собою. Намагався бути людиною, незалежним, коли довкола вирували хвилі насадження нових думок і часом таких жорстких, але вигідніших настроїв.

В книжці дуже гарно описано життя львів’ян того часу, починаючи від особистих відносин і закінчуючи різноманітними побутовими деталями. 

5. Алєкс Конічіва «П’ятеро в ліфті, не рахуючи музи» (2010)

Свій список хочу увінчати вишенькою.

За цією книгою я сумую – адже дала колись почитати, а назад так і не отримала. Та, попри це, досі пам’ятаю її на диво чітко і ясно, хоч читала ще шість років тому, ще до того, як опинилась в студентських лавах. 

Чудовий роман, що підходить до моєї авантюрно-чоловічої добірки на усі сто відсотків. Якщо коротко – в ньому розповідається про те, як знудьгована муза історії Кліо вирішує написати свою власну… ну, звісно ж, історію. І для цього обирає цілком реальних людей – п’ятьох чоловіків різного віку, соціального статусу та зовнішності. А за допомогою такого собі чарівного, чи й не дуже, ліфту відправляє у вигаданий світ, де героїв чекає довга мандрівка в пошуках завершення шляху… Але - увага, цвяшок програми! – усі випробування, які випадають на долю персонажів, є лише проекцією їх власних бажань, думок і страхів. А хіба так вже легко вибратись з пасток, створених власною фантазією? Про це і розповідає весела, динамічна книга-притча, розповідь якої нагадує квест – бо разом з персонажами ти біжиш і не зупиняєшся від першої та до останньої сторінки.

Читати, читати, читати усім!

І гарної весни, друзі!:)