неділю, 11 березня 2018 р.

Кімната, або тут-захована-ти

- Саме тому не все загублене має бути повернутим... - повільно проговорила я. Здається, я починала розуміти, чому ті речі з коробки були заховані окремо від решти. 
- Абсолютно вірно, - погодився старий. - таким речам, спогадам, чи навіть людям більше немає місця в життях тих, хто їх залишив чи загубив. Місця уже зайняті чимось іншим... Аж поки і це щось інше не посунеться. Та і потреба у них теж зникає. Втім...
- Бувають речі, яким не знаходиться заміни, - я не дала йому договорити, закінчивши думку сама. 


Я довго блукала серед стосів непотрібних речей, хапаючи пил відкритим від здивування ротом. Слухала нявчання Кота, що заліз десь поміж покоцаними альбомами для малювання, енциклопедіями та зламаними меблями, але ніяк не хотів вертатись на вільнішу територію. Торкалась пальцями старих коробок, руйнуючи суцільний шар пилюки, лишаючи на ньому доріжки. А у волоссі плуталось сонячне проміння. Хоча... як мало воно проникнути крізь щільно зашторені вікна? Оце вже загадка. Одна з тих, про які розповідає в своїй книзі "Кімната" письменниця Марина Смагіна. Серед усього іншого - те, якою, насправді, забитою мотлохом, спогадами, мріями, діями-подіями-надіями кімнатою є життя кожного з нас. В когось - тісна, мов комірчина. В інших - немов зала в ошатному палаці, або навіть в храмі. В якій з кімнат мешкаємо і як це зрозуміти? Давайте розбиратись.

Сюжет


Головну героїню звуть Яною, і вона - студентка одного зі столичних вишів. Але от настає літо, і Яна, на прохання свого дядька, їде до містечка на півдні, що має назву Степове. Містечко це прогріте сонцем, омите хвилями ріки, до якої ведуть усі дороги, та має в своїх вуличках певні особливості. Усе навколо - трохи чудернацьке. Тут є кав`ярня для диваків, радіо Кавун FM, а ще... кімната, повна загублених речей. Саме остання й вплинула на приїзд Яни до Степового. Адже її, на прохання рідного дядька, що оце щойно придбав квартиру з дивним багажем, і має розібрати дівчина. Просто - поприбирати. Викинути речі, які вже давно і нічого не важать. Ні для кого. Проте, серед стосів непотребу, Яна знаходить коробку з речима, які збережені попередньою власницею оселі з особливою ретельністю. Які, судячи з усього, не встигли ще втратити свій зміст. І, використовуючи свою фантазію, літні місяці та допомогу дивакуватих міщан, головна героїня вирішує повернути ці речі їх власникам. Як саме і чи вдасться? А тут уже доведеться читати.

Враження


Мені складно назвати цю книгу романом. Мені здається, що "Кімната" - це радше повість, в яку, мов у косу, вплетено стрічки інших, менших, історій. Це наче легенда чи притча, трохи містична, трохи незвична, але під час прочитання якої я відчувала справжнє задоволення та спокій. В ній немає екшену, кривавих убивств чи злочинів. Тут навіть немає зла, як такого. Лишень - загадки. Історії. Переплетіння сюжетів. Деталі, від яких часом спиною повзуть мурашки. Від несподіванки чи від щирості того, як усе розказано. Мимоволі, звичайно, я порівнювала цю книгу з дебютним романом Марини, що має назву "Волковиці", та побачив світ у 2016-му році, нагороджений спецвідзнакою "Українське сучасне фентезі" на конкурсі "Коронація слова". Коли відкриваєш другу книгу автора, то часто чекаєш чогось подібного, або, не дай Боже, гіршого, коли творцю історії не вдалось видряпатись вище заданої планки. Так я переймалась на початку. А потім... просто перестала думати про цю дурню. Що об`єднує "Кімнату" та "Волковиці"- так це концентрована, густа атмосфера книг, що не відпускає та смакує цікавою автентикою. Та ще, звісно, характерні особливості авторського почерку Марини Смагіної, які вже тепер можна виділити не лишень з одного твору - це те, як сюжет формується з різних, на перший погляд, не дотичних фрагментів; невелика кількість персонажів, кожен з яких відіграє тут свою важливу роль; та ще - легкість викладу тексту. Я прочитала "Кімнату" за три вечори. І разом з гарячим чаєм з лимончиком, тьмяним світлом торшера та гарним ранньовесняним настроєм книга виявилась просто-таки по настрою.
Що стосується сюжету... ну, можна було б сказати, що це реалізм з елементами містики. Подекуди помережаний цікавими психологічними нюансами.

Кімнати, в яких ми живемо


Під час прочитання цієї книги багато про що задумуєшся. Її густа, мов кисіль, атмосфера жарких літніх днів, наповнена пошуками людей та самого себе, не відпускає до останньої сторінки. І в той час, як Яна наполегливо трудиться, наводячи лад в заставленій мотлохом кімнаті, працює, гуляє, сидить на березі ріки та шукає геть незнайомих їй людей, для яких хоче зробити щось важливе, мимоволі виникають думки та порівняння, про те, що... Про те, що кожен з нас має свою кімнату, наповнену речима. І всі ми вирішуємо, чи багато тих речей буде, як і спогадів про них, і що ми робимо -  прибираємо свою кімнату так часто, як треба, або дозволяємо повітрю там застоятись. І ще - часом варто задуматись, яке, насправді, може мати значення в житті проста дрібничка. І як треба вчасно спохопитись, аби не втратити ту річ, а разом з нею - і частинку своєї душі. Та своє призначення.
Я б хотіла ще порозповідати, але не хочу надто розкривати сюжет книги. Багато вражень потребують цитат та детальніших розповідей. Але ж привілей кімнати в тому, що можна до неї двері прочинити рівно настільки, щоб створити інтригу, правда?

От і я привідчиню двері, а Ви - заходьте.

Я просто дякую авторці за те, що вона своїм словом подарувала мені неймовірно красиві вечори, під час яких я не могла дочекатись, коли ж дізнаюсь про новий, прихований, кутик історії. Натхнення тобі, Марино!

А Вам, читачі, рекомендую цю книгу. Усім, хто любить цікаву атмосферу, жарке літо та загадки.

До нових зустрічей!