5 книг для лютого

Особисто я не надто люблю лютий, бо це місяць, в якому вже немає свят, люди знімають з вікон прикраси та гірлянди і розбирають ялинки. Це ще не весна, і в руки буває зимно-зимно, а на дорогах – слизько-слизько. Печально, так? Але не зовсім.

Бо коли стає холодніше, ми, як ніколи, шукаємо тепла, створюємо його, ділимось з іншими; відкриваємо для себе щось нове, затишне, цікаве. Геть настрої понурості! Давайте ділитись красою.

З цього і почну. Хочу поділитись з Вами красивими книжками. Це не рейтинг, книги я записую до цього списку геть хаотично, просто тому, що хочу про них розповісти. І якщо Ви не знаєте, що почитати останнього зимового місця, то, може, побачите тут щось «своє». Тим паче, що я читаю усе підряд, іноді геть не «прилаштовуючись» до котрогось жанру.

1. «Львів. Смаколики. Різдво». 

Авторки – письменниці «Львівського жіночого літературного клубу».

Бо святковий настрій не зобов`язаний закінчуватись, коли календар показує дні-будні! І якщо Ви ще не читали цієї книги – ну, то вона “must reed” цієї зими. Збірка оповідань – дуже львівська, затишна і неймовірно різна, адже писалась не одним автором, а кількома. І скажу Вам, що в житті вони дуже хороші та цікаві жінки, закохані у Львів по самі вуха, що тільки надає цьому виданню шарму. 

Ця книга дуже щира. Вона цікава тим, що кожна розповідь відрізняється від інших темпераментом автора, думками та обраною темою. Адже, хоч усіх їх і об’єднують вузькі вулички міста Лева та різдвяний настрій, тут є і війна, і пристрасть, і сум. І, звісно, кохання. Та навіть трохи геть несподіваних жахликів. «Львів. Смаколики. Різдво» - збірка сюрпризів. Це так, наче в одному великому пакунку Миколай приніс багато різних подарунків, і, розгортаючи, ти не можеш передбачити, що ж такого гарного трапиться цього разу.

Плед на плечі, горня на столик поряд, а кригу в руки – і вперед! В обійми сторінок. А потім – обов’язково поділитись книжкою з близькими. До того ж, її обкладинка - то вже перший дотик до казки. Дуже гарна. 

2. «Вершини зустрічають сонце першими». 

Автор – Надя Метзгер.

У мене мама народилась в Сколе і коли не так давно була там, то привезла на згадку цей роман. Раніше я не чула ні про даний твір, ні про його авторку. Це той випадок, коли читаєш випадкову книгу, а тоді розумієш – це саме те, що треба.

Роман розповідає про Сколе початку минулого сторіччя, а точніше, про Святослав – село, що належало до згадуваного містечка та розташовувалось неподалік від нього. Що цікаво, тут немає одного-єдиного головного героя. І навіть двох. І навіть – трьох. Бо в центрі розповіді сім’я Комарницьких, в якій було аж дев’ятеро дітей, їх родичі, сусіди, зяті, тітки, товариші і навіть барони Гределі, що володіли тоді сколівськими землями і залишились в історії, як дивовижно справедливі можновладці, які не брали зі своїх робітників ні плати за будинки, в яких ті жили, ні за дрова, якими опалювали свої оселі. Цей роман – то опис неймовірних доль, вчинків. Недозволеної любові, глибини пощади, терпцю. Ненависті. Непрощенності. Фантастичної людської байдужості до долі інших, зажерливості, пересудів. Авторка пише про своїх рідних так, наче насправді вона усіх сама вигадала, як персонажів, бо в її розповіді немає й тіні скутості чи сумніву: «А чи варто щось описувати? Чи варто виставляти перед людьми?». Її розповідь відверта. І цим підкупає. Серед величі гір, серед земель, які в один рік могли прогодувати всіх із надлишком, а в інший – забрати життя голодом, - жили люди. Прості, смертні, зі своїми думками і рішеннями. Не завжди правильними, не завжди людяними. А часом – неймовірно мудрими. Як воно і буває в житті. Вони народжувались і вмирали там, страждали, неймовірно важко працювали, кохали, грішили, боролись, здавались, розплющували очі в пітьмі передсвітанковості і йшли пекти хліби, щоб прогодувати дітей. Переживали війни і так само переживали мир.

З цією книгою хочеться і плакати, і сміятись. І просто поринути в ті часи, коли серед могутніх вершин, в долинах, майже замкнених від світу, були й свої невеличкі світи.      

3. «Повелителька хаосу. Книга перша: Могутність стихії. Вогонь». 

Автор – Оксана КіртоГ.

З гір – та й у небо! Бо гаслом цієї книги, на мою думку, міг би бути заклик «Лети!».

Оригінальне українське фентезі.

Читати, скажу чесно, почала після позаминулого «Форуму видавців» у Львові, де познайомилась з авторкою. Тож ця книга, на відміну від попередньої, ніяк не є випадковою.

Якщо говорити відверто, спершу «Повелителька хаосу» йшла мені по-маленьку. Мене дратувала закомплексованість головної героїні, те, що вона буває неймовірно невпевненою в собі, а ще те, як дотикаються в романі світ наш і фантастичний. Незвичними та чужорідними видавались імена деяких героїв, навіть тієї ж Кассандри, довкола якої й крутиться сюжет. Здавалось, наче на початку роману автор розхитується, більше намагається показати світ, який вигадала, не подіями, а просто описами.

А тоді ми раптом покинули Сонячну систему верхи на драконі! І опинились в світі, де магія та наука тісно співіснують, де динаміка сюжету, вчинки героїв та їх задуми розгортаються з неймовірною масштабністю. Разом з головною героїнею читач отримує змогу пізнати світи, тварин небувалого походження, навчитись битись, літати і, загалом, боротись із собою та могутніми ворогами. Разом з Кассандрою стати сміливішим… Перейнятись тим, що ж насправді сталось з її домом - далекою, всіма забутою планетою; вперше сильно закохатись і вдосталь насміятись – бо роман сповнений не тільки динаміки, сюжетних петель та просто-таки сонму персонажів, – а й чудового гумору.

Усім, хто хоче політати і кому затісна наша планета – маєте мати цю книгу на поличці!

Ну і плюс – хотілось би відмітити скрупульозну співпрацю видавництва з автором. Книга гарно оформлена та якісно вичитана. Мова в ній дуже милозвучна і багата.

Оксано, чекаю продовження!

4. «Місце для дракона». 

Автор – Юрій Винничук.

А ця книга і випадкова, і невипадкова водночас.

Придбала її на «Форумі видавців» цьогоріч, і навіть вполювала авторський автограф, що завжди дуже тішить. Порадив цю книгу мені Петро Коробчук, який два роки тому працював над редактурою мого роману, а в «Місці для дракона» виступив в ролі коректора. І він якось так відгукнувся про цей твір – що не придбати його було б мені над силу.

З творчістю Юрія Винничука я знайома вже давно-давно, адже як і багато дітисьок, читала ще в школі його «Легенди Львова». Спогади від них завжди були теплими. Потім спробувала прочитати «Мальву Ланду», але не змогла, бо то був один з найгірших романів, на які я натрапила в своєму житті. Я навіть не буду описувати зараз, в чому справа, бо вийде нова стаття. І не впевнена, чи варто, адже книгу я так і не подужала. Потім якось так сталось, що надибала електронний варіант «Весняні ігри в осінніх садах», які лишили в моїй голові дуже дивні почуття. Бо цей роман мені водночас і сподобався, але й вразив своєю відвертістю. І справа не лише в описах голих жінок і що з ними робить головний герой, зовсім ні. Просто мене трохи лякає те, що пише він так, наче й сам опиняється в моїй голові. Але це й захоплює. То ж чи варто казати, що, почувши про те, що Винничук має в своєму письменницькому репертуарі й дитячу казку, я не знала чого чекати? Але стало цікаво.

Історію цю я прочитала за два вечори. І найперше, що хочу сказати – вона не дитяча. Дуже сумна і десь аж надривно-тужлива. Від неї не те що сльози в очах збираються – вони течуть по щоках потічками. І, насправді, це фантастично. Бо я не кажу, що сльози з’являються в читача в фіналі, або в особливо напружених моментах. Просто тут ти не почуваєшся автором. Не почуваєшся драконом. Почуваєшся спостерігачем, яким так часто є в житті, коли довкола діється несправедливість, а ти не можеш чи не хочеш на неї вплинути. Коли ти в реальності – немовби і дійсно читач. І, гортаючи сторінки книги, раптом почуваєш таке потрібне часом бажання захистити ближнього, яке є неможливим в книзі, але геть не завадить за її межами. Ця книга робить боляче читачу. Не думаю, що варто рекомендувати її дітям, бо тут завелика концентрація жалю. Але підліткам і тим, хто вже давно закінчив школу, – якраз.

Це казка для дорослих. Казка для совісті. І в ній чудові ілюстрації Наді Каламєєць. Особливо потішила та, де на траві сидить сам маленький Юрій Винничук.

5. «Особистий простір». 

Автор – Віоліна Ситнік.

І знову книга письменниці, з якою знайома. Це так тішить, особливо тому, що знайомство приємне.

Друга збірка, яка ввійшла до цього списку, тільки тепер тут один автор. І, попри це, розповіді в книзі майорять різними сюжетами та настроями.

Вони дуже життєві і часом, коли я читала їх, видавалось, ніби то все документальні статті про те, що діється в світі. Адже тут багато тем: кохання, мир, війна, проблеми з дітьми, з батьками, з заробітчанством, зі зрадами. І навіть є про той же «особистий простір», з якого ми часом, забуваючись, вимежовуємо навіть тих, хто має бути ще ближче і з іще міцнішими обіймами. Квітник різних історій для різних же роздумів. Це не книга для любителів екшену чи заплутаних сюжетів. Це книга для читання в приємній вечірній чи, навпаки, ранковій атмосфері, коли хочеться трошки зупинитись, випити чаю або кави, і знайти щось для настрою.

А мені, як людині, яка навіть в тужливі і темні часи завше намагається чекати світанку, найбільше сподобалось оповідання «Майже невигадана історія кохання». Бо сюжет тут – і про мрійників, і для них. І хай тим мрійникам болить, хай їх зраджують і кривдять. Рано чи пізно вони знаходять тих, хто їх вартий. Пиши, Віоліно!

А усім - гарного читання:)