Заморила
голодом серце, бо їжа – обман,
сонце
світить брехливо і зовсім не гріє,
ти
даремно глибоко зі мною пірнав,
бо
ось це божевілля давно уже втратило міру…
А він втратив Миру. Всі ми втратили її – жінку,
коханку, мрію. Чоловіка, коханого, мир. Близьких, чужих, сторонніх. Себе. Наш
світ помер, коли на міській Ратуші годинник завмер чверть на шосту. І народився
новий – у якому безчасся розставило все по геть новим, несподіваним місцям. Здається,
мої годинники також зупинились – на мобільному, на стіні на кухні, навіть той,
на вулиці Винниченка, біля площі Митної, повз який проїжджаю так часто в
маршрутці. Гадаю, давно покинутий десь у шухляді наручний годинник – і той
завмер, поки його власниця читала перше спільне творіння українських
письменниць Вікторії Гранецької, Анастасії Нікуліної та Марини Однорог. Роман
має назву «Дім, у котрому заблукав час». Жанр – антиутопія.
Сюжет
Наш світ, наш час… раптом зупинився. Чверть на шосту
перестали рухатись стрілки будь-яких годинників, завмерли електронні відліки,
зламались секундоміри. І це виявилось просто фантастичним струсом для усієї
планети – адже люди так звикли вимірювати час. Транспортний колапс, економічна
криза, сотні загублених і втрачених людей, тисячі незавершених історій. А в
центрі усього – простий собі хлопець на ім’я Богдан, перекладач за фахом.
Годинникар за покликанням. Хоча чи вже потрібне те покликання комусь? І наш герой
(ну, в сенсі, що головний персонаж, бо під час величезного періоду розповіді
власне героєм назвати його важко) має розібратись з тим, як внормувати тепер
своє життя, не загубитись у безчассі та знайти єдину людину, важливу для нього
в пануючому хаосі – дівчину Миру. Яка приходила, коли хотіла, губила в його
квартирі та голові свої речі, насолоду та вірші, а потім зникала. І от одного
дня пішла назавжди. Та саме в світі без часу, в світі, де на тривалий період
зникають більшість звичних нам методів комунікації, змінюється щось в
Богданові, і він, долаючи чималі труднощі, починає шукати кохану. Чи знайде, і
чим це взагалі закінчиться – вам доведеться читати. Скажу тільки, що була
здивована тим, як наче проста на перший погляд любовна лінія, та й невизначений
шлях чоловіка обросли такими деталями, що й годі уявити.
Враження
Книга зламала мені мізки разів двадцять. Вона
насправді – геть не те, чим здається з перших сторінок. Історію я прочитала
швидко, та при тім кілька разів встигла задуматись: а чи подобається мені цей
роман взагалі? Але щоразу раптово траплялось щось, змінювався сюжет, і вже важко було відірватись від читання.
Розкладемо все по поличкам.
Почерк.
Писали цей роман двоє прозаїків – Вікторія Гранецька
та Анастрасія Нікуліна. З літературними стилями обох я знайома, тому було дуже
цікаво вишукувати, хто ж і що написав. Та це виявилось непросто. Текст написано
однаково… моторошно, химерно та стильно. Не скажу, що завжди приємно. Часом –
шокуюче. Але – стильно. На усіх етапах. Тут є і фантастичні закрути, і глибинне
відчуття загнаності, притаманне антиутопіям, і надзвичайно багато несподіванок.
Сентиментів чи слабкостей, чим часто грішать автори-жінки, в «Домі…» годі й
шукати. Ні. Це – атмосферний «жестяк». Тут є секс, насилля і психологічна
нестабільність. Та разом з тим, якщо не брати до уваги найсильнішу сторону
роману – несподіванку, - то приємно було також зустріти і багато історичних та
наукових фактів, котрі не дозволили книзі відірватись від реальності та стати
ефемерною. Цей роман – відверто для повнолітніх. І ще й не для всіх, а для тих,
хто не боїться лоскотання нервів та можливості подумати і обдумати. Часто
антиутопії зводяться до мети «вижити». Тут же була приємно здивована глибиною і
посилом «навчитись жити». Хай і не героїчно. Та - приймаючи все насправді, а не
вигадуючи собі ілюзій.
Але, крім прозової частини, тут є й ще одна. Лірична.
Здивовані? Я – так.
Узагалі, страшно признатись (бо я маю в друзях
багатьох поетів), та належу я до тих затятих прозаїків, які не надто люблять
читати поезію. Ну, хіба віршовані п’єси, але й ті – нечасто. Більше я люблю їх слухати. Тому завжди, коли починаю
читати роман, помережаний віршами, спершу відчуваю настороженість. Та й як,
думала я, пасуватиме до жорсткої антиутопії лірика Марини Однорог? Але, чорт
забирай, пасує! Та ще й як. Бо саме поезія, яка є чи не єдиним, що лишилось від
таємничої Мири розгубленому Богдану, додала роману те, що я назвала б… душею.
Вона – пронизлива, прониклива, холодна і сумна, та водночас – наче подих на
сторінках, без якого роман лишився б неживим. Без неї «Дім, у котрому заблукав
час» не набув би чогось невловимого, непояснимого, що робить текст таким «смачним».
Деталі.
Кінець
світу – це не зачинені крамниці, не розбиті банкомати, не відсутність
нормального руху транспорту і людей. Іноді кінець світу – це твоя особиста
деградація, твоє падіння, твоя зневіра і байдужість до всього, те, що
відбувається з тобою непомітно для чужого ока. Твій особистий апокаліпсис,
неповторний і незворотний.
Не буду стверджувати, що мені сподобалось геть усе. Та
й так не буває. Але що все ж хотіла б відмітити, так це скрупульозність авторок
в описі окремих фрагментів сюжету. Головний персонаж – наче й простий, та
водночас – дуже і дуже неоднозначний. Тут є не лише любовна лінія, по ходу
сюжету розкриваються і таємниці дитинства та молодості Богдана, його оточення,
пристрастей і слабкостей. Саме в такі моменти читач задумується над тим, що
хаос у великому світі – то, мабуть, не найстрашніше в тій ситуації. Значно
моторошнішим та жахливішим може виявитись світ всередині кожної окремої людини,
її страхи, комплекси, психологічні стіни. Впаде одна – і з’явиться страшний
звір. Інша – відчайдушний лицар. А тримаємо їх ми самі. Читала десь, що якщо
хочеш показати в репортажі авікатастрофу – не знімай розбитий літак. Хай камера
краще захопить скривавлений одяг та іграшки, розкидані по злітній смузі. І тут
десь так само. Не так страшно, що зупинились годинники. Зрештою, дихати через
це ніхто не перестав. Значно страшніше те, що вирветься на волю за
нестандартних обставин. Тоді той, хто летів, може опинитись глибоко в надрах
землі.
Але й крила теж можна отримати. Цілком несподівано.
Про фінал скажу лише те, що, на мій погляд, він
виявився якимось аморально красивим.
Рекомендую цей роман повнолітнім, які не шукають
легкого чтива, а прагнуть цікавих вражень. Любителям антиутопій, фантастики,
фентезі, містики, психологічних романів та, можливо, детективів.
Авторкам дякую за враження та бажаю нових звершень! Ви
створили дійсно неоднозначну, але динамічну та круту річ!
До нових зустрічей!
