«Подаруй мені книжку» та-інші-фрази-які-краще-не-говорити

«Підфотошоп мою фотку», «намалюй мені щось», «подаруй мені ескіз» - думаю, кожній творчій людині добре знайомі фрази такого типу. Їх ще можна підписати хештегами #тижхудожник #тижписьменник #тижфотограф, і так талі в тому ж дусі. Основним, що об’єднує ці фрази, є наполегливе прохання зробити чи подарувати щось іншій людині абсолютно безкоштовно, бо це ж має принести тобі задоволення. Тому що ти ж митець і маєш ділитися своєю творчістю з людьми. Ти ж маєш сам цього хотіти, щоб люди милувалися твоїми роботами і читали твої книжки.

Так, я прагну, щоб і милувалися, і читали. Але ще сьогодні я б хотіла поговорити про те, чому це неправильно – безкоштовно працювати чи дарувати щось в межах своєї професійної діяльності. І чому неправильно вимагати цього в когось іншого. Сьогодні я б хотіла поговорити про повагу до праці – чужої та своєї. Це доволі болісне питання для багатьох митців і, думаю, нам треба більше про нього говорити. Тому що іноді людям насправді потрібно пояснювати, чому праця, яка заздалегідь не заявлена, як волонтерська, має бути оплачувана. Я працюю і в літературній, і в художній сфері, тому пояснюватиму в їхніх межах.

Отже, приклад. Уявімо, що ваша подруга працює в крамниці. Ви приходите туди, мило посміхаєтесь і кажете, що хочете таку-то кофтинку. І просите подругу подарувати вам її. Людина погоджується і два дні мусить працювати безкоштовно – щоб відробити вартість речі. Нетипова ситуація, правда? Не цілком логічна. А тепер, увага! Автори також купують книги за свій рахунок. І якщо ви досі цього не знали, то настав час просвітлення. Кожного разу, коли ви просите автора подарувати йому книгу – ви просите його придбати її за свій кошт і віддати вам. Безперечно, в кожного письменника свої умови з видавництвом. Я, скажімо, отримую десять авторських (тих омріяно-безкоштовних) примірників, щойно виходить нова книга. І потім маю знижку на кожну, яку придбаю далі в своєму видавництві. Але однаково, я купую кожну з них більш, ніж за сто гривень. І кожну книгу, яку я дарую, я спершу купую. Але не лише на це треба зважити. А й на те, що перед тим, як видати книгу, я пишу її близько року, витрачаючи багато сил і часу. Так, я отримую від цього задоволення, і так само отримую його від відгуків. Але це зовсім не означає, що я маю дарувати свою книгу заради цього. Я її написала, видавництво видало – і ми маємо право на те, щоб заробити. Тому що літературний твір це, звісно, мистецтво (хоча питання, чому воно завжди має бути безкоштовним?), але друкована книга – це продукт, який має приносити прибуток. Просто тому, що з його продажу мають отримувати гроші всі, хто попрацював, аби книга вийшла в світ: видавець, редактор, коректор, ілюстратор, автор, менеджер, книжкова мережа, яка реалізовує товар, прибиральники, які працюють в офісі видавництва, друкарі і усі інші, хто бере участь у книговиданні. А є ще ж суто матеріальні витрати, як-от папір, фарба, електроенергія. І, ви здивуєтесь, але якщо немає додаткового спонсорства, видавництва оплачують це все з продажу книг. Тому, щоб підтримати галузь, недостатньо просто прочитати книгу. Її треба перед тим купити.

До речі, про подругу, яка має попрацювати в магазині безкоштовно, щоб подарувати вам за свій рахунок товар. Цей приклад не взявся з космосу. Одного разу, коли я тільки видала першу книгу, відсотків вісімдесят знайомих і малознайомих людей вважали, що я зобов’язана їм подарувати книги. Або «дати почитати». Знаєте, чому я взяла в лапки? Бо я таки дала почитати кілька книг. Як гадаєте, скільки з них мені повернули?

Жодної.

А ще одного разу татів знайомий, зустрівши його на вулиці, сказав щось типу:

-         Я чув, там мала твоя книгу видала! Вітаю! Підкинеш кілька?

-         Та без питань. По сімдесят гривень. – мовив тато.

Як думаєте, скільки книжок купив той дядько? Правильно: жодної. Я знаю це точно, бо десь за два роки ми їхали в маршрутці разом і він ще нагадав, що так і не має моєї книжки жодної, бо тато йому тоді «не підкинув».

Але значно частіше мене дивує, коли інші письменники, видавці чи ілюстратори кажуть, що ти маєш подарувати їм книгу. Люди, які працюють в тій же галузі і знають, що подарунки такі ми робимо зі своєї кишені.

Я намагаюсь пояснювати людям, чому книги мають купуватися, але це допомагає тільки у випадку невігластва чи наївності. Коли ж мова ж йде про безпардонність – пояснення даремні.

Трохи інша сторона медалі. Піар.

Коли я дарувала книги?

Найбільше – на початку своєї кар’єри, чотири роки тому. По-перше, тому, що, аби про мене хтось чув, треба було все ж «заселити» їх до бібліотек. І, по-друге, вартість моєї «Алхімії свободи» була вдвічі меншою за вартість усіх наступних книг, а тому не так било по кишені. І тоді ще не моїй, а батьківській – я почала працювати місяців через вісім після її виходу, а були то ще часи студенства. Водночас з цим почала й дорослішати і усвідомлювати, що писати й рекламувати – ось, що я маю робити. Але купувати сама не зобов'язана. Тому що коли я мушу заробляти додаткові гроші, щоб придбати свої ж книги, то я краду в себе час, який міг би бути використаний для їхнього написання. Це неправильно. І так з кожним митцем. Негарно вимагати від нього, щоб дарував свою працю – тоді ви забираєте в людини її чесно зароблені гроші. Минулого року я мала близько п’ятдесяти презентацій. В більшості організатори намагались максимально делікатно натякнути, що я маю дарувати книги. В більшості я максимально делікатно натякнула, що ні.

Помножте п’ятдесят на сто. Це буде трохи менше тієї суми, яку б я витратила, даруючи всюди бодай по одній книзі. Я не можу собі цього дозволити. Зараз я переважно дарую книгу тоді, якщо їду в інше місто, де мені оплачують принаймні дорогу й проживання. Або якщо бібліотека купує три-чотири примірники – тоді один можу додати, як бонус. Щоб принаймні вийти в нуль, але не в мінус. Я зараз не кажу про мої подарунки близьким друзям чи інші приватні випадки. Я кажу про більш-менш стандартні презентації. 

В усі часи мистецтво процвітало не тільки тому, що з’являлися талановиті люди. А й тому, що вони отримували гідну фінансову підтримку, щоб працювати. Історія Ван Гога, який помер, страждаючи від нападів епілепсії, відрізавши собі вухо і за життя продавши лише одну картину, може бути романтичною в тому випадку, якщо такий Ван Гог – не ви. Звичайно, митець має розвиватись, багато працювати і вчитися завжди краще себе презентувати, тоді й матиме шанси бути більш популярним та забезпеченим. Але він мусить усвідомлювати й те, що праця його варта поваги. 

Цю статтю можна було б продовжувати, написавши не лише про оплату праці, а й про інші подекуди бентежні для нашого суспільства речі. Та поки що досить. Скажу тільки, що робити подарунки – це нормально. І мистецькі – в тому числі. Якщо письменник дарує вам книгу – прийміть, подякуйте і прочитайте. Якщо не дарує – поцікавтесь, скільки коштує, якщо хочете, аби вона опинилась у вас на поличці. Якщо ви письменник – також дивіться, чи хочете дарувати, чи маєте можливість. Вкладайтесь в свій піар, особливо, якщо ви новачок, але в основному вкладайтеся в свій розвиток, прагнучи писати краще.

Поважаймо одне одного.

Дорога святого Якова, або книга-про-шлях-і-молитву

Ця дорога потрібна нам, і вона потребує нас. Що вона робила би без наших слідів? Чим би вона себе міряла, як не нашими кроками? Може, вона зустрічає тут убогих і жебраків, що жебрають Справжнього, - вони дійдуть до мети, не загублять отриманого і повернуться туди, звідки прийшли, щоб розповісти про головне гречкосіям, бізнесменам, політикам, студентам, школярам та людям середнього віку. Ця дорога шукає нас, а коли вже нею йдемо, потроху лікує своїми ліками: гіркотою втоми, солодкістю повітря, сіллю дощу й кислотою винограду з безконечних полів, який паломники рвуть і немитими смокчуть ягоди, щоб утамувати спрагу. Дорога тішиться, їй не потрібні ситі й напоєні, вона чекає у себе голодних і спраглих. А ми саме такі  і є: дуже голодні і дуже спраглі.

Дзвінка Матіяш «Дорога святого Якова»

Дев`ятсот кілометрів. Понад місяць часу, що знадобився, аби їх пройти. Втомлені ноги і палиця в руках, вітер з дощем в обличчя; він затікає за комір так, що немає навіть сенсу витиратись чи намагатися краще загорнутись в дощовик. Рюкзак за плечима, що важить вісім кілограм, але з кожним кроком здається все важчим. І тепле сонце, інжир, мигдаль, виноград, які можна збирати просто дорогою. Церкви та монастирі, міста, містечка, хутори і села. Люди, які раді тобі, бо ти – паломник. Люди, які нераді тобі з тієї ж причини. Ті, які пригостять чимось просто так, задарма. І ті, які скажуть, що вечері вистачить лишень на двадцятьох, а ти з чоловіком – двадцять перша і двадцять другий.

І відчуття таке, наче прямуючи дорогою тією відчуваєш обійми Бога.

Обійми, задля яких, напевне, варто в однаковій мірі й усміхатись, і не стримувати сліз.

Я не знаю, як можна написати книгу, щоб читач читав її – і йшов сторінками. Йшов та молився. Тому що саме це відбувалось зі мною. Так, в кожного свій шлях і своє життя. Ми по-різному дивимось на одні й ті ж речі, ми по-різному їх вловлюємо. Але коли я читала книгу Дзвінки Матіяш «Дорога святого Якова» то якось не було й найменшої непевної думки, наче я сприймаю її якось не так. Не було думки, що якісь зі слів мені здаються нудними або непотрібними. Напевне, для того, щоб написати таку книгу, треба щось здійснити. Щось таке особливе, що може бути тільки в твоєму житті. І розповісти про це саме так, як відчувала, як запам`ятала, як прожила. Зробити щось таке, як зробила авторка – і розповісти про це так, як могла розповісти тільки вона. Щиро, духовно, трохи болісно. Дуже мелодійно та красиво. 

Восени 2013 року українська письменниця та перекладачка Дзвінка Матіяш разом зі своїм чоловіком Євгеном пішки пройшли паломницький шлях, який називають Дорогою святого Якова. Цей шлях починається у французькому місті Сен-Жан-П`є-де-Пор, перетинає усю північну Іспанію, а тоді завершується в іспанському місті Сантьяґо-де-Компостела. Це – один з найбільш давніх та популярних у світі паломницьких шляхів, а місто, до якого й прямують паломники, є третьою за значенням святинею католицизму, поступаючись лише Єрусалиму та Риму. Саме у Сантьґо-де-Компостела знаходяться мощі Апостола Якова, які є найбільшою реліквією Іспанії, а сам святий є її небесним покровителем. Спогади та враження про їх з чоловіком паломництво Дзвінка й описала в своїй книзі.

Прочитала я про цю «Дорогу святого Якова» на сайті «Видавництва Старого Лева» десь місяць тому і просто внесла її в список бажаних покупок – складаю такий, щоб не плутатись, коли випаде нагода прикупити чогось нового для читання, бо назви з часом забуваються. Але зазвичай у мене ще є щонайменше один стос непрочитаних книг, куплених раніше, є й ті, які хочу придбати вже давно… не думала, що швидко дійде черга до книги, про яку почула випадково. Не думала, але коли минулого тижня пішла до книгарні, то відчула: потрібна зараз саме вона. Може, через назву. Бо я люблю дороги, люблю ходити пішки. І взагалі, прямувати вперед. І так само люблю читати про те, як люди зростають над собою і своїми можливостями. Роблять щось не просто, аби досягнути матеріальних цілей. Виходять за рамки існування, яке таке близьке всім нам: робота-дім-вихідні-покупки… Люблю читати про це, бо сама часто забуваю, що можу більше, аніж роблю. І забуваю навіть мріяти. Так дивно – я не могла знайти цю книгу на полицях. Передивилась майже всі. Вже почала нервувати – надто сильно люблю, щоб не доводилось чекати чи довго зволікати, коли хочу  отримати бажане. Аж нарешті підійшов консультант і спитав, чи допомогти. Виявилось, що книга увесь цей час була на розкладці в мене за спиною.

Іноді не варто бігати колами, можна просто роззирнутися.

Смак свіжого хліба для паломників. Хліб і вино. Для нас усе приготовано на цій дорозі – за багато днів і років до нашого приходу сюди. І не лише на цій дорозі. Ми нікуди не можемо запізнитися, бо всюди прийдемо вчасно. Тому найкраще довіритися дорозі: зранку не знати, де ночуватимеш увечері, на якому ліжку, які будуть поруч із тобою сусіди. Можна складати плани і тішитися, що нічого з тих планів не вийшло. А те, що вийшло, набагато цікавіше, ніж заплановане.

Цю книгу я не назвала б ні однозначно документальною, ні однозначно художньою. Вона розповідає про дорогу протяжністю в дев`ятсот кілометрів, і розповідає цілком практично: про труднощі та приємності, про особливості ночівель, спільних з іншими, незнайомими людьми, про поради для паломників та й просто мандрівників. Про знайомства з іншими людьми, з якими більше ніколи не зустрінешся, і зупинки в містах, в які, можливо, більше не повернешся. Вона розповідає про пам`ятники на шляху і небо Іспанії, про погоду в різних її регіонах, і про те, яка там земля. І, водночас, ця історія пронизана тим незримим, але майже відчутним на дотик світлом, яке знайшла авторка, навчившись іти, приймаючи шлях таким, яким він є. Навчаючись не шукати затишку і комфорту, не визначаючи якусь погоду, як хорошу чи погану. Навчаючись слухати тишу і людей, які розмовляють різними мовами, але усміхаються – однією. Коли я читала «Дорогу святого Якова», мені хотілось ходити, обійнявши цю книгу. Розповідь поділена на маленькі частинки – за кілометрами шляху, від міста до міста. Іноді, коли я читала їх, мені стискало горло. Знаєте, як перед плачем. Але ж і суму я не відчувала. Просто – це світло.

«Дорога святого Якова» не про один паломницький шлях. Вона про те, як знайти щось своє і прямувати до нього, йдучи за покликом серця. Навіть, якщо добре не знаєш, що можеш знайти. Навіть, якщо знаходиш не завжди те, чого очікував. Навіть, якщо це не дорога в прямому сенсі слова, а якась зовсім інша мрія.

Хотілось би окремо відмітити мову написання – легку, просту і водночас дуже красиву та багату. Зовнішнє оформлення – приємне для сприйняття, так само як і фото всередині та красива верстка з милими деталями. 

Рада, що придбала і прочитала цю книгу, не відкладаючи «на потім». Однозначно рекомендую усім тим, хто любить надихаючу, сповнену доброти і любові літературу. Мандрівкам та мрійникам. Особливо тим, які з якихось причин про свої мрії встигли призабути. Я не хочу ставити оцінок, не хочу порівнювати "Дорогу святого Якова" з іншою, навіть духовною, літературою, яка читала. Ця книга потрапила мені в руки в дуже потрібний час і, впевнена, я перечитуватиму її ще не одноразово. 

Досить давно не було в мене натхнення писати відгуки, але, мабуть, і воно часом хоче трохи перепочити:)

Дякую усім, хто завітав на цю сторінку!

Красивої вам весни. 

Відьма, або розкрий-насамперед-свої-очі

"Мораль мала здатність розтягуватися, як, зрештою, і час"
Томас Олде Хьовелт "Відьма"

Як часто ви боїтесь? Як часто ви підкоряєтесь? Як часто дії ваші є скерованими не здоровим глуздом, а панікою, звичаями, традиціями, комплексами, інстинктом "іди за іншими"? Середньовічними законами, що так глибоко вкорінились навіть в багатьох сучасних установках? Небажанням брати на себе відповідальність за свої власні дії?
Як часто ви боїтесь? І чи готові усвідомити, що страх, у більшості випадків, все ж не ззовні, а всередині вас самих?

Коли я бралась за читання цієї книги, то знала, що буде моторошно. Але не підозрювала, наскільки. А ще - була здивована тим, що історія про одну-єдину відьму може розкривати так багато граней не лише людських жахіть і нічних кошмарів, а й чисто людських вчинків, які часто бувають значно гіршими за найнепередбачуваніші надприродні явища.

Давайте поговоримо про страх. І про полювання на самих себе.

Сюжет

Уявіть, що ви йдете нічною стежкою і раптом натрапляєте на жінку з зашитими очима й ротом. Або кохаєтесь - і вона з`являється в пітьмі біля вашого ліжка. Стоїть, втупившись у вас невидющими очима, ледь подзенькуючи кайданами. А ви чуєте, чуєте, як одним з кутиків рота, на якому шов розрізано, вона бурмоче мовою, незнаною ніким на землі. І ви затуляєте вуха, співаєте, або кричите; зосереджуєтесь на інших звуках, бо знаєте - чути той шепіт не можна. В жодному разі. І справа зовсім не у відсутності перекладу невідомої мови.
І так минають усі дні, тижні, місяці, роки вашого життя. Бо люди, що народились, або з необачності й незнання оселились у містечку Блек-Спрінг, вже не можуть його покинути. Тому що це містечко колись жорстоко убило Відьму Чорної скелі, знану також як Катаріну ван Вайлер, і відтоді належить тільки їй. І відтоді усі, від малого до великого, знають, що можна зустріти її будь-де і будь-коли. І відтоді всі чекають. Чого? Достеменно не знає ніхто. Але чекання те є надзвичайно страшним.

Атмосфера

Роман Томаса Олде Хьовелта є дуже багатогранним. Це здивувало мене, як читача, оскільки я не є великим знавцем горрору, а тому очікувала якоїсь суто лякачки, найбільше - візуальними описами. Але ні. Твір цей - інший. У ньому читач знайомиться з людьми різного віку, професій та поглядів, що населяють Блек-Спрінг. З побожними християнами, фанатиками, атеїстами, мусульманами, тими, хто вважає себе раціонально мислячими. І усі ці люди живуть під гнітом прокляття, безвиході, коли вони наче й не скуті кайданами напряму, але мусять мешкати всі в одному місці, в якому завжди очікуєш або чогось недоброго, або поганого, або... найгіршого. Роман просякнутий духом безвиході та приречення, в яких проростають зерна страшних людських почуттів. Ця книжка, як тісне замкнуте приміщення: видно, хто бореться у ньому з панікою і намагається дотримуватись моральних устоїв та зберігати благополуччя, хай навіть нетривке, а хто під тиском обставин миттєво показує звіриний бік своєї такої, здавалось би, людської особистості. В часи, коли в місті панує певна стабільність, ще можна не надто над цим замислюватись. Живуть собі люди - та й живуть... Але варто комусь зробити помилку, зрушити навіть найменший камінчик у вежі усталених правил, забобонів та страхів... і сюжет починає зрушуватись в неймовірно швидкому, непередбачливому, лякаючому темпі. І все це - на тлі лісів, маленького містечка з відьмою, струмків, у яких тече кров, та кіл з поганок, що проростають з землі, і крізь які пройти можна лишень з заплющеними очима.

Враження

Дуже важко розповісти про цю книгу, не наспойлеривши. Справді. У ній було так багато дивних, стрімких поворотів сюжету, страшних моментів та переживань, що складно мовчати бодай про частину. Взагалі, досить тривалий час мені здавалось, наче я читаю якогось страшного "Гаррі Потерра". Не тому, що в книгах є щось схоже в сюжетних лініях чи персонажах. Просто описовість, те, як захопило мене з головою, як читала до ночі... ось в чому справа. Мені сподобалось. Страшно було вимикати світло, лягаючи спати, особливо, коли тільки почала читати і щойно занурювалась в незнайомий світ. Але  - мені сподобалось. Тому що книга виявилась глибшою, аніж я сподівалась, а все, що написане в ній - видається справжнім. Не знаю, скільки символіки й сюжетних глибин хотів закласти сам автор, а що можна собі додумати, та їх точно тут є з лишком.
Проблеми сімейні. Коли батьки ділять любов до дітей між собою, коли часто ілюзія безпеки є важливішою за справжні обійми. Чим місто, ізольоване від іншого світу страшною таємницею, відрізняється від родини, де відбувається домашнє насильство? Так, і з цього міста ти можеш поїхати на кілька днів, так само, як вийти з синцями до школи чи на роботу. Але, якщо не шукатимеш шляхів подолання прокляття, шляхів врегулювання усього, на що тільки може вистачити тобі сил та сміливості - ти обов`язково стикатимешся з цим знову. Ти повертатимешся в своє місто. Ти повертатимешся до своїх кривдників. А якщо знаєш, що й інші повертатимуться, то кривдником можеш стати і сам.
Варто лишень зникнути світлу, водопостачанню, газу, мобільному зв`язку - і що залишиться? Тільки люди. Що можуть як створити щось величне, бути у безпеці, об`єднавшись, або ж знищити все за коротку мить, піддавшись шалу, страху й слабкостями. Так, роман "Відьма" розповідає про надприродне і протистоянню йому. Але також ця книга є і про протистояння особистим відьмам. Тому що найстрашніше зло завжди те, що реальне. Яке можемо вчинити ми, наші рідні, наші сусіди, вчителі, співробітники. Люди. Це книга про бар`єри, які можна подолати, або які можуть зламати. Це книга про людяність і втрату людської подоби. Книга про безвихідь. Але й про надію. Про любов, що може набувати дуже різноманітних форм.

Не страшно бачити все 

Роман, в якому автор торкнувся теми - і мав сміливість розвинути її справді гідно та цікаво. Понад п`ятсот сторінок я прочитала за кілька днів. Почуваюсь трохи суперечливо через усю книгу та фінал, не можу сказати, що перебуваю в захваті... бо враження досить болючі. Сильні і болючі. Як буває після важкого нічного кошмару. Книга трохи вибила мене за межі звичного літературного комфорту. Це було моторошно, цікаво, неприємно і приємно водночас - читати її.
Тому тепер з нетерпінням очікуватиму нових українських перекладів книг Томаса Олде Хьовелта. Бо дуже хочу подивитись, як ще може вирости цей автор і як глибоко та сміливо пірнути.
А ще - маю надію, це не остання моя книжка з автографом цього нідерландського письменника:)

Усім, кому є 18, та хто любить історії страшні і змістовні - рекомендую.

Анатомія мистецтва: як створити цікавий продукт. Частина 1

Незабаром мине три роки, як я стала письменницею. Якщо рахувати від виходу в світ першого роману. А ще ж є художня сфера, в якій працюю трохи довше. І якось особливо часто минулого року на презентаціях та зустрічах з читачами я чула запитання, які стосувались не лише фентезі чи того, що відбувається в моїх романах, а й суто по специфіці самої роботи. Як воно: бути письменницею/художницею? Як написати/зробити/намалювати? Штука в тому, що немає єдиного рецепту. Кожна людина має свій шлях. Проте, коли мова заходить про особливості ремесла, особливості створення цікавого продукту та донесення його до людей так, аби отримати feedback (хороший чи поганий, аби отримати... хоч краще, звісно, перший варіант), то... так, є певні закономірності. Є речі, без яких якісно та цікаво нічого не створиш. І, більш того, ці основи об`єднують не лише митців, їх можна застосувати в багатьох інших сферах.
Ми усі народжуємось з різними можливостями. Хтось може ще в підлітковому віці придбати найновішу техніку, а хтось мусить важко працювати, аби мати можливість купити щось більш-менш хороше. Хтось має можливість навчатись в спеціалізованих закладах з чудовим рівнем освіти, а інші - в школах десь у провінції, де один вчитель може викладати і математику, і фізику, і трудове навчання. Ну, бо знайти там вчителів окремих і кваліфікованих нема де. Але штука в тому, що в усіх людей, незалежно від соціальних, сімейних та інших обставин, є дещо спільне. У нас усіх є руки-ноги-голова, які, звісно, різняться зовні, але все ж без них не прожити. Так само і в роботі. Чи ти виконуєш проект вручну, чи на крутому комп`ютері, побудова його є в більшості випадків схожою.
Текст цієї статті написано на основі моїх власних спостережень, роздумів, досвіду в літературній та художній сферах. Навряд чи він буде корисним для тих, хто є фахівцем своєї справи та має крутіші, ніж я, навички. Але якщо ви тільки-но починаєте щось малювати чи писати і думаєте, чи вдасться перетворити хобі на професію - тоді, сподіваюсь, цей допис буде для вас корисним.
Я зумисне вказала в заголовку слово "продукт". Не "твір", "доробок" чи щось інше, що звучало б якось більш романтично. Тому що вважаю, що коли ви щось створили, треба вміти донести це до читача та отримати від останнього відповідь. І коли мова йде про щось справді важливе, про таке, що забирає у вас багато часу, зусиль та любові, то так - це можна назвати мистецьким продуктом.
Мистецьким продуктом, створення якого має свою анатомію.

Старт

Коли ми починаємо. 

Де з`являється точка відліку? Що штовхає той камінець, який, летячи з гори, перетворюється на лавину? Правильно, мова йде про ідею. 

І коли ми вже говоримо про будову тіла продукту, то хай в нашому ідея матиме назву "душа". Тому що її наче і не видно, але без неї будь-які фізичні дії вже не мають значення. 

Для того, щоб душа нашого проекту була чистою, цікавою та красивою, для її побудови митець має використати три основні чинники:

- розум - тому що ідея не може бути непродуманою, нелогічною чи просто, за перепрошенням, тупою. Для того, аби щось створити, ви маєте розуміти, за що беретесь. 

Ви маєте бути наповненим. Завжди. Не маєте намагатись стрибнути вище голови. Не пишіть про сфери, в яких не розумієтесь. Кожен твір має свою основу. Не обов`язково вона має бути надзвичайно високою чи глибоченною. Ви маєте розвиватись працюючи. Коли я писала "Алхімію свободи", знаєте, що мене надихало? Головна героїня там збірна. Трохи схожа на мене, трохи на Герміону, трохи на когось іще. Моя Медина любить вчитись, мандрувати і часом випити вина. А ще вона любить принца Марка. Прототипом якого став Локі з фільму "Тор". Зазвичай підлітки регочуть, коли я розповідаю про це на презентаціях. Але то нічого. Мені ж було вісімнадцять, коли починала писати. І якщо мене надихнув вигаданий персонаж - що тут такого? Я й не претендувала на те, аби романтична фентезійна історія перетворилась на щось мегафілософське. Так само Арій, брат Марка, дуже схожий на Тора, а їх батьки - король та королева Загір`я - на Одіна і його дружину. Хоча сюжет книги з марвелівським фільмом не пов`язаний ну геть ніяк. Але візуально - так. Є схожі персонажі. Коли ж бралась за наступну книгу, тут вже довелось вийти за межі свого комфорту. Взялась за глибше дослідженні історії, матеріальної культури різних періодів, політичних подій. Астрономічні аспекти. Адже Стожари - це українська назва сузір`я Плеяди. І майже кожне ім`я чи географічна назва мають глибший зміст, про який довелось підчитати, позапитувати, попідглядати. Штука в тому, що з кожним проектом потрібно рости. Коли ми беремось за щось складніше, то шукаємо шляхи його вирішення і пізнання. І таким чином розвиваємось. Тут тільки важливо усвідомлювати, що не варто бути розумінішим за інших. Варто бути розумнішим за себе. І в творчості своїй перевершувати когось - шлях до нещирості та нездорової конкуренції. Так душа може підгнити. Перевершуйте завжди тільки себе. Тоді ви зумієте знаходити друзів і колег, а не противників. 

- серце - тому що ідея не може бути без натхнення, а головне - без любові. Якщо ви не любите те, чим займаєтесь, те, що творите, то ви просто згорите в своїй мистецькій роботі. Або робота згорить, не дійшовши до фінішу, або буде прісною. А найголовніше - якщо понад любов ви будете керуватись бажанням слави, грошей чи інших подібних чинників, ваш продукт вийде нещирим. Тоді він приречений. Раз в рік і палка стріляє, звісно, вам може пощастити. Вашу річ можуть придбати, прочитати. Але двічі в одну річку не війдеш. Люди відчувають нещирість. Люди відчувають, коли понтів більше, ніж змісту. Я можу розгледіти, коли мене люблять без слів, або коли кажуть - але не люблять. Те ж саме і з мистецтвом. Видно книги, в які було вилито душу. Видно картини, які мальовано з любов`ю, болем чи навіть страхом. Головне - аби щиро. А коли зроблено, аби було, аби прославитись, аби бути схожим на когось - це не любов. Якщо можете не писати - не пишіть. Якщо можете не малювати - не малюйте. Робіть це тільки, якщо воно необхідне вам, як дихання.
Ніколи в своїй справжній, щирій творчості не намагайтесь бути "в тренді". Мода минає. Не підлаштовуйтесь під читачів, не підлаштовуйтесь під видавців. Ви маєте мати свій стиль. І розвиватись в ньому. Але якщо серце ваше покличе до експериментів - беріть торбу і шуруйте.
- свіже повітря. Так, за кожною написаною книгою - прочитана бібліотека. За картинами - нікому не показані ескізи. Але, попри це, ваша творчість має бути свіжою. Ваша творчість не має бути нудною. Часто молоді автори, начитавшись мудрих книжок, стараються в свої впихнути "нєвпіхуєме". Перемудрити, перефілософствувати. Збийтесь з тої теми. В книзі головне - сюжет. Так, роздуми мають бути. Все має бути. Але в міру. Та в якості прикраси, декорацій, тла для подій і динамічного кістяка. Якщо ваш сюжет нецікавий, несвіжий, то не має значення, наскільки все завуальовано та припудрено. Почитайте твори Бруно Ферреро. Як легко він пише. Хоча геть не поверхнево. Його легкі оповідання мають неймовірно глибокий зміст та мудрість. Свого часу я була вражена Ремарковим "На Західному фронті без змін". Прочитала за два дні, а потім не могла зо два тижні іншу книгу до рук взяти. Бо дуже легко і болюче зайшло в саме серце. Дуже щиро. Тому ж я люблю і "Тигроловів" Багряного. Пишіть легко, скорочуйте, викидайте зайве. Не намагайтесь описати геть усе. Якщо прагнете цього - ідіть в науковці. А художня література має бути живою. Читач не напише вам відгук, якщо в процесі читання умре від нудьги.
Картина теж має бути витримана в єдиному стилі. Серія - де кожна з робіт має в собі щось від єдиного. Якщо хочете наслідувати художників ренесансу - малюйте, як вони. Не залазьте в поп-арт, який вам не близький.

Виконання

Ну, ви щось придумали. Ви любите це, маєте необхідну основу з досвіду та знань в голові. І навіть не боїтесь написати так, аби було цікаво. Чи намалювати, і щоб глядач не розплакався від страху чи розчарування.
Ви зрозуміли. Ви готові. 

Починаємо працювати.

Робити це потрібно руками. Навіть, коли ви пишете. Коли малюєте. Коли вигадуєте музику. Тому що ваші руки - це ваші навички. Якщо ви пишете, ви маєте бути грамотним. Якщо малюєте - робота має бути охайною, правильно та естетично оформленою. Виховуйте в собі акуратність та відчуття краси. Та й, зрештою, незрозумілу картину на виставку затвердити можуть, а от брудну - точно ні. Те ж саме й з рукописами. Письменник, журналіст, сценарист має бути грамотним. Це не означає, що через неправильно поставлену кому хтось умре. Ні, ще жоден рукопис не пішов від редактора таким, як до нього потрапив. Я й сама б не могла ручатись, що геть усе пишу правильно. Бо око автора пропускає його ж помилки. Але завжди видно, коли помилка є випадковою, а коли виконавець просто неграмотний. Треба вчитись і працювати над своєю освіченістю повсякчас. 

Зрештою, чим більше ви вмієте, тим більше шансів матимете краще заробити. 

Втім, я не є прихильником перфекціонізму. Я надто нетерпляча. Вважаю, що робота має бути виконана якісно і красиво, а тоді... треба братись за наступну. Видавати книгу і працювати далі. Продавати картину і малювати ще. Розвиватись в процесі. 

З двох причин:

• Перша: якщо повсякчас переписувати/перемальовувати/доробляти - можна просто втратити свіжість. І навіть першопочаткову ідею. Заялозити пергамент. 
• Друга: коли ви реалізовуєте проект, це приносить щастя. Коли ви працюєте надто довго без результату, це гнітить. А митець має бути щасливим, як і будь-яка інша людина. 

Ноги

Одна з моїх улюблених частин тіла. Смійтесь-смійтесь. Просто від них реально багато користі. Можна взути туфлі на підборах і закинути ніжку на ніжку. Це теж має певний ефект. Але значно продуктивніше своїми ногами ходити. 

І так ми плавно переходимо до пункту про те, що ж робити, коли книгу написано, ви вже не можете знайти в ній помилок і прописали ефектний фінал. І, загалом, нею задоволені. І щасливі, що вона є. Те ж саме стосується і інших творчих робіт. Ваш продукт готовий. Не варто лишати його лежати в шухляді. 

Тому ви маєте залучити свої нижні кінцівки і понести зроблене до читача/глядача/покупця. Наведу приклад зі свого досвіду. 

Конкурси. 

"Алхімію свободи", своє перше літературне дітище, яким я була задоволена і вирішила, що можна було б його опублікувати, світ побачив завдяки конкурсу "Коронація слова". Будь-який конкурс - це чудова можливість "засвітитись". Уважно читайте правила: не кожна перемога гарантуватиме публікацію рукопису. Але шанси збільшить - це гарантовано. Адже видавці не надто люблять невідомих. Тому - намагайтесь зробити так, аби почули... про вашу роботу. Завжди просувайте насамперед те, що любите. Хіба що ви працюєте моделлю, актором чи кимось ще таким, чий головний ресурс - він сам. Багато хто критикує скромність. Я ж вважаю, що треба говорити, коли є що сказати, але не можна, щоб виступ переходив в акт самовосхваляння. Митці часто, як каже Дара Корній, "ловлять зірочку". Так, навіть найменша популярність може подарувати відчуття, наче ви мегакруті. Мегакрутим може бути ваша робота і гарні справи. А людина від інших може відрізнятись в позитивному плані тільки справжніми людськими чеснотами, такими, як доброта, гідність, вірність, вміння дотримуватись свого слова. Про себе теж можна і треба розповідати. Але про художника найкраще говорять його картини, а про письменника - книги. Вбирайте своє тіло в красивий одяг, а тому, що любите, робіть красиву промоцію. Тільки варто не забувати про те, що є доволі чіткі межі між щирим, відвертим, та - вульгарним. Гарні манери, як чудово підібрана рамка для роботи - тільки прикрасять. Якщо ви людина епатажна - це круто. Тільки, якщо щиро. Будьте собою. Справжнім. Слава не дає права на хамство чи зверхнє ставлення до інших людей.
Коли я видала перший роман, то зіштовхнулась з однією цікавою ситуацією. Письменники, більш досвідчені, з якими я перетиналась, ділились на кілька типів. З одними не було в нас ніякого спілкування. Поздоровкались - і все. Інші приймали мене, як колегу. В більшості - позитивно. Але дехто прямо казав, що в 21 не може бути ще досвіду, ну геть ніякого, аби написати роман. І як я це зробила, і чому мене видали - то велике питання. До цього треба бути готовими. І старатись ніколи не судити людину за віком, статтю та чимось іншим, не ознайомившись, принаймні, з її творчістю.

Крім конкурсів, є ще багато шляхів до визнання. Можна пропонувати свій твір видавництвам. Зазвичай, вони відмовляють, не читаючи. Але можуть бути винятки. Можна показати свій твір комусь з досвідчених авторів. Тільки ніколи не ображайтесь, якщо вам відмовили, або ви десь не пройшли. Запам`ятайте: ніхто вам нічим не зобов`язаний. В разі погодження ви можете здобути дуже багато. В разі ж ігнору - ви нічого не втрачаєте. Просто працюйте далі. Є ще така штука, про яку всі знають і якою активно користуються - соціальні мережі. Якщо ви поет - виставляйте свої вірші. Художник - покажіть картини, знімайте поетапне малювання. Прозаїк - пишіть есе або статті. Набирайте аудиторію. Людині, що має аудиторію, легше реалізуватись. Тільки робіть усе продумано, фотографуйте якісно, пишіть без помилок. Якщо ви робитимете це щиро - матимете шанс, що вашу роботу полюблять. 

Раз ми вже заговорили про одяг та ніжки, то що може бути в них спільного? Звісно, штани та спідниці часто мають кишені. І добре, коли в цих кишенях є гроші. Людська праця має оплачуватись. 

Знайте собі ціну. І своїй роботі - теж. Проекти по своїй суті діляться на два типи: комерційні та іміджеві. І, коли ці два фактори співпадають, - це насправді круто.
Іміджеві проекти можуть бути волонтерськими або низькооплачуваними. Особливо, коли ви тільки починаєте. Якщо ви художник - маєте спершу наробити собі портфоліо. Можете робити вигадані проекти, просто, аби було. Для цього згодиться. Але значно краще, якщо ваші проекти будуть реальними. Іміджеві проекти - це те, що приносить вам славу. Що просуває вас як фахівця. Проекти комерційні часто можуть бути такими, які ви не внесете до свого портфоліо. Тому що, хто платить - той і музику замовляє. Часто, коли ви робите щось для замовника, він вносить дуже багато своїх побажань та правок, і тоді проект якби вже не зовсім ваш, або й не цілком ви з ним погоджуєтесь. Але - гроші потрібні усім, тому просто працюйте краще, вивчайте більше. Чим крутішим ви станете - тим більше до вас прислухатимуться. Через критику проходять усі, навіть найкращі. І це - нормально. Часто критика буває конструктивною. До неї варто прислухатися. Іноді критика - це просто думка, не тотожна з вашою. Приймайте будь-які зауваження до голови, але - не до серця. І ніколи не депресуйте з цього приводу. Ніхто з нас не ідеальний. І не буває так, щоб у митця геть усі роботи виходили фантастичними.
Знайте тільки - якщо проект не приносить ні грошей, ні успіху - не беріться за нього. Умійте цінувати свій час. Умійте відмовляти. Якщо вас просять друзі - звичайно, варто допомогти. Але не плутайте прохання друзів з проханнями просто знайомих, які керуються гаслом "тижхудожник" і скидають вам сто своїх фотографій, щоб "трошки підфотошопив, бо ж умієш, з мене шоколадка". Якщо фотка одна - ще переживемо. Та не дозволяйте вилазити собі на голову.
По собі скажу - я виконую, як правило, іміджеві та комерційні проекти у співвідношенні 1:4. Але оголошувати на своїй сторінці у фейсбук, який з проектів є яким, не маю звички.
Узагалі, є така річ, як етика. Доволі часто навіть на презентаціях люди питають: "Хто Ваш спонсор?". В такі моменти я, як правило, уточняю: "Мій, чи моєї книги?". Бажано зробити це якомога більш грізно.
Знайте, що коли люди запитують, скільки ви заробляєте, особливо при великому скупченні глядачів - вони рідно бажають вам заробляти багато.

Ну, так вже сталось, що перейшли ми від теми навичок та просування до теми оборони. Тому що кожна людина має уміти протистояти зовнішнім чинникам, які часто не бувають сприятливими. Кожна людина має рано чи пізно навчитись проходити крізь труднощі.
І в цьому нам допомагає міцний хребет.
Стресостійкість. Уміння не впадати в крайнощі, не впадати у відчай.
У мене так багато знайомих плакали через погані оцінки. І багато хто продовжує й по завершенню навчання це робити - приймати кожну відмову, кожен провал як щось мегатрагічне. Не варто. Найважливіше в житті - це здоров`я людини та її близьких, любов і підтримка. Все інше можна виправити. Що ж стосується професійної діяльності - то тут тим паче не варто зривати нерви та ридати, коли якийсь проект не пройшов. Ваше діло - працювати так, аби бути якомога успішнішим. Але, тим не менш, провали бувають у всіх.
Перша відмова великого, та ще й приємно комерційно-іміджевого проекту, була у мене у 2017-му. То був один з перших художніх привабливих проектів, які трапилились мені, як фрілансеру. То було справжнім шоком. Реально. Академія, та й навіть робота в офісі, не вчать нас, як досконало працювати з замовниками, коли кожен з них - різний. Особливо, коли мова йде про художню роботу. В ній часто ескізи можуть бути не до смаку. Ото й усе. Вас не зобов`язані любити, не зобов`язані затверджувати вашу роботу. Єдине що - завжди пильнуйте різні моменти з оплатою. Адже зазвичай ескізи, якщо ви витрачаєте на них багато часу, мають право бути оплачуваними. Іноді - ні. Залежно від обставин. Щоб не опинитись в незручній ситуації, просто варто виясняти все і прописувати в договорах наперед. Те ж стосується і письменницької діяльності.
Так, приймати поразку буває непросто. Особливо, якщо електронний лист з відмовою чи повідомлення прийшло ввечері. Тоді здається, що увесь світ падає на плечі. В такому разі варто просто відпочити, погуляти. І... братись за щось інше. Найкраще від дурних думок, що стосуються кар`єрних падінь, рятують тільки кар`єрні перемоги. Працюйте далі. Над проектами. І - над собою.
І ще... згадувала за фейсбук. Не варто афішувати свої невдачі в соціальних мережах. Розповідайте тільки, коли вам щось вдається. І, в будь якому випадку, - не розливайтесь негативом. Це притягне тільки погане. Якщо ви писатимете "жоден видавець мене не бере, ууу" - жоден видавець, навіть якби й хотів, не ризикне після цього вас узяти. Тримайте марку. Усе в вас буде гарно.
Коли ви вмієте протистояти незгодам, коли відчуваєте, що хребет ваш міцний - ви можете допомагати іншим. І це теж варто робити.
А ще - аби ваш творчий внутрішній стержень був міцним, не забувайте про фізичне здоров`я. Не мріями єдиними. Треба піклуватись про своє тіло, аби воно теж було сильним і витривалим, бо інакше зможе підвести вас в найбільш непідходящий момент, коли треба буде налаштуватись на довготривалу працю.
Відпочивайте. Надихайтесь. Мандруйте. І просто насолоджуйтесь життям. Робота не є єдиновартісним його компонентом.

Органи чуття. Дані вам не просто так. Наповнюйте себе увесь час. Будьте відкриті для нового. Спілкуйтесь з людьми. Подавайте своє портфоліо на різні проекти. Часто будуть відмови. Але іноді... так, іноді вам щаститиме. А кожне почуття притягує собі подібні. Аби стати щасливцем, треба бути сміливим та активним у своїй сфері, і головне - уміти вчасно реагувати на шанси. Ідеальних обставин не буває. Про це теж треба пам`ятати. Інколи буває так, що якийсь класний проект доводиться, напружившись, робити, а водночас працювати просто над тим, що приносить гроші. Це нормально.І ще - не за всі шанси треба хапатись. Якщо ви відчуваєте, що щось вам не близьке, не подобається, хай воно навіть у вашій сфері - не беріться за це. Ви не зможете застосувати тут свою любов. Беріться за те, що приємне вам, а не що видається таким на думку інших. Такий фільтр можна назвати системою травлення. Коли якась робота не до вподоби - треба шукати іншу. Буде важко, але шансів бути задоволеним значно більше. При тому не варто забувати про розум. Спонтанні зміни - це класно, але коли в них є все ж раціональне зерно - тоді ви не залишитесь на роздоріжжі без карти.
Все, зайшла вже в якусь філософію. Виходжу назад.

Хочу згадати ще про одну частину тіла. Її, насправді, ніколи ніхто не бачив. Принаймні, в людей. Але вона є, я точно знаю. Ми відчуваємо її, коли щасливі, коли закохані, або робимо щось хороше і з любов`ю. Коли пізнаємо успіх і знаємо, що наші зусилля не є даремними. Часом саме цю частину тіла нам хочуть зламати, зігнути, обірвати. Але ж ми, творчі, знаємо - це неможливо. Коли є любов.

Міцних усім крил!
І до наступних зустрічей:)

Вдячна за фото: Богдан Кухта
https://www.facebook.com/virshivkyto4ky


#Анатомія_мистецтва #Каторож #ЯринаКаторож