суботу, 9 червня 2018 р.

Відьма, або розкрий-насамперед-свої-очі



"Мораль мала здатність розтягуватися, як, зрештою, і час"
Томас Олде Хьовелт "Відьма"


Як часто ви боїтесь? Як часто ви підкоряєтесь? Як часто дії ваші є скерованими не здоровим глуздом, а панікою, звичаями, традиціями, комплексами, інстинктом "іди за іншими"? Середньовічними законами, що так глибоко вкорінились навіть в багатьох сучасних установках? Небажанням брати на себе відповідальність за свої власні дії?
Як часто ви боїтесь? І чи готові усвідомити, що страх, у більшості випадків, все ж не ззовні, а всередині вас самих?

Коли я бралась за читання цієї книги, то знала, що буде моторошно. Але не підозрювала, наскільки. А ще - була здивована тим, що історія про одну-єдину відьму може розкривати так багато граней не лише людських жахіть і нічних кошмарів, а й чисто людських вчинків, які часто бувають значно гіршими за найнепередбачуваніші надприродні явища.

Давайте поговоримо про страх. І про полювання на самих себе.

Сюжет


Уявіть, що ви йдете нічною стежкою і раптом натрапляєте на жінку з зашитими очима й ротом. Або кохаєтесь - і вона з`являється в пітьмі біля вашого ліжка. Стоїть, втупившись у вас невидющими очима, ледь подзенькуючи кайданами. А ви чуєте, чуєте, як одним з кутиків рота, на якому шов розрізано, вона бурмоче мовою, незнаною ніким на землі. І ви затуляєте вуха, співаєте, або кричите; зосереджуєтесь на інших звуках, бо знаєте - чути той шепіт не можна. В жодному разі. І справа зовсім не у відсутності перекладу невідомої мови.
І так минають усі дні, тижні, місяці, роки вашого життя. Бо люди, що народились, або з необачності й незнання оселились у містечку Блек-Спрінг, вже не можуть його покинути. Тому що це містечко колись жорстоко убило Відьму Чорної скелі, знану також як Катаріну ван Вайлер, і відтоді належить тільки їй. І відтоді усі, від малого до великого, знають, що можна зустріти її будь-де і будь-коли. І відтоді всі чекають. Чого? Достеменно не знає ніхто. Але чекання те є надзвичайно страшним.

Атмосфера


Роман Томаса Олде Хьовелта є дуже багатогранним. Це здивувало мене, як читача, оскільки я не є великим знавцем горрору, а тому очікувала якоїсь суто лякачки, найбільше - візуальними описами. Але ні. Твір цей - інший. У ньому читач знайомиться з людьми різного віку, професій та поглядів, що населяють Блек-Спрінг. З побожними християнами, фанатиками, атеїстами, мусульманами, тими, хто вважає себе раціонально мислячими. І усі ці люди живуть під гнітом прокляття, безвиході, коли вони наче й не скуті кайданами напряму, але мусять мешкати всі в одному місці, в якому завжди очікуєш або чогось недоброго, або поганого, або... найгіршого. Роман просякнутий духом безвиході та приречення, в яких проростають зерна страшних людських почуттів. Ця книжка, як тісне замкнуте приміщення: видно, хто бореться у ньому з панікою і намагається дотримуватись моральних устоїв та зберігати благополуччя, хай навіть нетривке, а хто під тиском обставин миттєво показує звіриний бік своєї такої, здавалось би, людської особистості. В часи, коли в місті панує певна стабільність, ще можна не надто над цим замислюватись. Живуть собі люди - та й живуть... Але варто комусь зробити помилку, зрушити навіть найменший камінчик у вежі усталених правил, забобонів та страхів... і сюжет починає зрушуватись в неймовірно швидкому, непередбачливому, лякаючому темпі. І все це - на тлі лісів, маленького містечка з відьмою, струмків, у яких тече кров, та кіл з поганок, що проростають з землі, і крізь які пройти можна лишень з заплющеними очима.

Враження


Дуже важко розповісти про цю книгу, не наспойлеривши. Справді. У ній було так багато дивних, стрімких поворотів сюжету, страшних моментів та переживань, що складно мовчати бодай про частину. Взагалі, досить тривалий час мені здавалось, наче я читаю якогось страшного "Гаррі Потерра". Не тому, що в книгах є щось схоже в сюжетних лініях чи персонажах. Просто описовість, те, як захопило мене з головою, як читала до ночі... ось в чому справа. Мені сподобалось. Страшно було вимикати світло, лягаючи спати, особливо, коли тільки почала читати і щойно занурювалась в незнайомий світ. Але  - мені сподобалось. Тому що книга виявилась глибшою, аніж я сподівалась, а все, що написане в ній - видається справжнім. Не знаю, скільки символіки й сюжетних глибин хотів закласти сам автор, а що можна собі додумати, та їх точно тут є з лишком.
Проблеми сімейні. Коли батьки ділять любов до дітей між собою, коли часто ілюзія безпеки є важливішою за справжні обійми. Чим місто, ізольоване від іншого світу страшною таємницею, відрізняється від родини, де відбувається домашнє насильство? Так, і з цього міста ти можеш поїхати на кілька днів, так само, як вийти з синцями до школи чи на роботу. Але, якщо не шукатимеш шляхів подолання прокляття, шляхів врегулювання усього, на що тільки може вистачити тобі сил та сміливості - ти обов`язково стикатимешся з цим знову. Ти повертатимешся в своє місто. Ти повертатимешся до своїх кривдників. А якщо знаєш, що й інші повертатимуться, то кривдником можеш стати і сам.
Варто лишень зникнути світлу, водопостачанню, газу, мобільному зв`язку - і що залишиться? Тільки люди. Що можуть як створити щось величне, бути у безпеці, об`єднавшись, або ж знищити все за коротку мить, піддавшись шалу, страху й слабкостями. Так, роман "Відьма" розповідає про надприродне і протистоянню йому. Але також ця книга є і про протистояння особистим відьмам. Тому що найстрашніше зло завжди те, що реальне. Яке можемо вчинити ми, наші рідні, наші сусіди, вчителі, співробітники. Люди. Це книга про бар`єри, які можна подолати, або які можуть зламати. Це книга про людяність і втрату людської подоби. Книга про безвихідь. Але й про надію. Про любов, що може набувати дуже різноманітних форм.


Не страшно бачити все 


Роман, в якому автор торкнувся теми - і мав сміливість розвинути її справді гідно та цікаво. Понад п`ятсот сторінок я прочитала за кілька днів. Почуваюсь трохи суперечливо через усю книгу та фінал, не можу сказати, що перебуваю в захваті... бо враження досить болючі. Сильні і болючі. Як буває після важкого нічного кошмару. Книга трохи вибила мене за межі звичного літературного комфорту. Це було моторошно, цікаво, неприємно і приємно водночас - читати її.
Тому тепер з нетерпінням очікуватиму нових українських перекладів книг Томаса Олде Хьовелта. Бо дуже хочу подивитись, як ще може вирости цей автор і як глибоко та сміливо пірнути.
А ще - маю надію, це не остання моя книжка з автографом цього нідерландського письменника:)

Усім, кому є 18, та хто любить історії страшні і змістовні - рекомендую.










1 коментар: