Інтерв`ю. Режисер Євген Громов: робота на майданчику, відповідальність та любов до своєї справи

Літо – час надзвичайних почуттів, відкриттів, мрій та дій! Не варто зараз повсякчас сидіти за книгами й фільмами-серіалами, носа не піднімати від роботи і вантажити себе важкими думами-роздумами. Бо! Варто надихатись! Мандрувати та знайомитись з людьми. Відкривати для себе щось нове. І я відкрила – вирішила працювати не лише над поодинокими статтями та оглядами книг, а й додати нову рубрику в свій блог – інтерв’ю! З людьми цікавими та такими, що хочеться від них почерпнути й собі енергії та любові до справи.

І першим гостем нашої (насправді поки тільки моєї, але все попереду) студії став молодий український режисер Євген Громов. Народився він на Одещині, а зараз мешкає і працює в Києві. Любить жанри горрору та реалізму (непогане поєднання, чи не так?), намагається зробити все від нього залежне, аби кіноіндустрія розвивалась не десь там, за горами і кордонами, а – в нашій Україні.

Про це, про робочі моменти і особливості праці на майданчику, кроки до успіху та багато чого іншого – читайте в статті!

Євгене, привіт! Почнімо з того, що хотілось би почути – хто ти по життю, чим займався до того, як взявся за режисуру? Ні і, власне, чому обрав таке заняття? Тому що, наскільки я знаю, на режисера ти не вчився.

Ну, гаразд. Знімати я почав ще в школі – мені батько подарував мильницю. Були раніше такі цифрові камери. Вони знімали в жахливій якості – та для нас в той час іншої не було. І тоді, в школі, я почав створювати свої ролики. Інтернету тоді ще не було, тому не знаю, яким дивом, та я навчився працювати в монтажних програмах. Робив усе сам. Але батько цього потенціалу в мені не розгледів – і віддав навчатись на холодильщика.

На другому курсі універу я пішов в театр і грав там шість років. Паралельно закінчив навчання – десь вдома досі валяється диплом. А в театрі я отримав усю необхідну мені школу.

В перший же день підійшов до керівника і сказав, що не хочу бути актором – хочу бути режисером. Вона ж відповіла, що спочатку доведеться пройти акторський шлях, а потім уже поєднаємо. Насправді, в цьому театрі я отримав величезну школу роботи з людьми: як правильно озвучувати завдання, зрозумів фобії людей. Дуже багато класики почав вивчати в той момент – адже працювали з дуже різним. Найголовніше, чого навчився – розбирати тексти, бачити їхній сенс. Зараз це дуже корисна якість. Ось така була перша сходинка.

Потім я пішов з театру…

А що це за театр був?

Театр був камерний, називався «Тур де Форс». Я навіть не знаю, чи є він досі, чи ні… Головне про нього сказав, але взагалі там окрема історія – можна книгу писати.

Коли я з нього пішов, зрозумівши, що час рухатись далі, одразу ж першим ділом почав знімати свої короткометражки. І все було б нічого, та в Україні почалась війна і усе, що я планував, розвалилось. В мене були думки поїхати в Москву і так далі. Та я зрозумів, що вже туди не їхатиму. І, крім того, стало важче добувати кошти на зйомки фільмів. Адже я не мав режисерського досвіду. Та завдяки допомозі людей, які хотіли зніматись, та тих, хто роздивився в мені потенціал, все продовжувалось. А в мені чомусь завжди бачили потенціал люди старші. Є двоє режисерів, які мені допомагають, чим можуть. Раніше це видавалось дивним, та все ж я вирішив – раз вони це роблять, то бачать в мені здібності, отже, вони дійсно є. Адже поважні люди не стали б витрачати час даремно.

Ну і далі… я не знаю слова «ні». Для себе зрозумів важливу річ – неможливого не існує. Я можу добитись, чого захочу. І потрібно в це вірити. Це дві важливі речі, які я засвоїв. Є ще третя: треба робити свою роботу максимально добре. Завжди себе перевіряю: а чи можна краще? Якщо розумію, що можна, то страшенно себе ненавиджу і намагаюсь зробити ще. Навіть коли втомився і витратив багато часу. Ці речі стали основою моєї режисерської роботи.

Насправді, є й четверта річ, яку я ще в театрі в себе зауважив: я можу роздивитись в людині потенціал, буквально поспілкувавшись дві-три хвилини. Можу зрозуміти, яка внутрішня сила є в людини, навіть якщо вона сама про це не підозрює. Це дуже помагає, адже я - режисер і шукаю людей собі на ролі. Цьому баченню я раніше не надавав значення і вважав, що це моторошно. Та коли працював в театрі, то зрозумів, що й мій педагог також так може. Я бачив, як вона брала, грубо кажучи, актора в точці А, де він двох слів не міг зв’язати і ворухнутись, не знав взагалі нічого, - і переводила в точку Б. І там я бачив геніального актора чи співака.

Для режисера, я думаю, без того не обійтись, оскільки ти свою історію маєш візуалізувати і гарно передати, а тому потрібно знайти й тих, хто вдало це зробить. Але люди людьми, камери – камерами, та треба чимось надихатись. Де ти береш свої сюжети? Які джерела  натхнення? Що найбільш зачіпає в житті?

Ну, насправді, натхнення я не шукаю. В мене це працює по-іншому.

Я маю чітку мотивацію в житті – конкретно розумію, що проживу, умовно кажучи, років шістдесят з сьогоднішнього дня. А плани в мене величезні. Я хочу змінити культуру кіно в Україні. В мене є система зміни кіноіндустрії в державі. Я відчуваю, що це мені по силам. І розумію, що часу, аби це зробити, не так і багато. Враховуючи, що я з маленького містечка з населенням близько двадцяти тисяч, без зв’язків. Абсолютно все в житті доводиться здобувати самому. І я усвідомлюю, що шістдесяти років для цього мало. Тому не варто витрачати дні в пусту, бо нічого не доб’юся. І мені не треба шукати натхнення. Немає можливості депресувати, мріяти, їхати відпочивати. Бо хочу запам’ятатись і щоб в світі та наступні покоління говорили про те, що кіно вийшло в країні на новий рівень завдяки Євгену Громову. Є люди, які глобально повпливали на цю індустрію, але мені вистачить впливу в Україні.

А те, що стосується ідей… Проблема, навпаки, в тому, що їх надто багато. В основі кожної стоїть якийсь конфлікт, а вони оточують нас повсякчас. Я є їх поціновувачем. Раніше записував ці конфлікти, та коли назбиралось кілька сотень сюжетів, то вже усвідомив, що й половини з них не зніму, і тепер намагаюсь записувати тільки найбільш вражаючі. Якось так.

Ясно. А на рахунок жанрів? Ти хочеш, щоб це було все з життя, так, як тебе надихає, чи, можливо, десь фантастика, фентезі, містика – щось таке?

Моє улюблене – це містика. Захоплююсь нею і хочу себе розвивати саме в цьому жанрі. Та! Мені так само подобаються драми, саме драми реалізму. Я хочу зняти історію про атошника, який повернувся додому, а його дім відібрала влада. Тому що випадково прописали, що він помер; наплутали щось з документами. А дім відібрав у нього продажний мер міста, і між ними й починається протистояння.

Якось так склалось, що ні в Україні, ні в Росії не було в людини свого дому. Якщо подивитись на те, що пишуть письменники цих країн, то вони мало де вказують на дім, як на нерушиму фортецю. «Мій дім – моя фортеця» - такого поняття немає. Завжди, в будь-яку мить, могли прийти до вашого помешкання і відібрати його з якоїсь причини. Все без права, без того, що це – «моє», «я можу тут мешкати і не хвилюватись». Такого немає.

Таким чином, в моїй історії чоловік боротиметься за свій дім, даючи зрозуміти, що право на володіння своєю домівкою – воно дається згори, а не державою, і на це право не можна посягнути. Ось така історія… з реальною долею. Не фантастика, не містика. Це – реалізм.

Стосовно містики. Я читала про твій серіал «Психо», який ви знімали з Артемієм Єгоровим. Що це за серіал, чи він живий, чи очікувати? Бо в мережі я його не знайшла.

Справа в тому, що цей серіал так і не знайшов, так би мовити, основи для реалізації. Почали його знімати 2014-го, до війни. І тоді, в принципі, була цікавою містика, так як тем особливо не було. В кіно ж усе так відбувається – люди хочуть бачити те, чого їм не вистачає в житті. Умовно кажучи, в Америці та Європі, та й в Азії зараз дуже розвинутий жанр горрор – жахіття. Людям бракує гострих відчуттів. А в таких країнах, як Україна, де і в житті відбувається горрор, на нього вже дивитись не потрібно. Тут треба спостерігати щось веселіше. Тому «Психо» я поки відсунув на другий план. В нього я вкладав дуже важливі і глибокі думки: про потенціал людини, про віру в себе і своїх друзів. І зараз усвідомлюю, що не вистачить бюджету це все реалізувати. Я його поки зупинив.

А коли придумували назву до «Психо»… є такий фільм Альфреда Гічкока 1960-го року… Якось воно пов`язано?

Я, коли вигадував своє «Психо», то, на жаль, не знав про цей фільм.

Просто коли хтось знає про цю картину, а тоді з`являєтся щось з такою ж назвою. Ну… це може бути претензією на культовість.  

Так, тому моє «Психо» - це, скоріш за все, робоча назва, а потім я зміню її, щоб не було тотожності.

Ну, проект призупинено. Але ж ви над ним працювали – і мені цікаво, як можуть співпрацювати двоє режисерів над чимось одним, тобто чи є хтось з вас, хто домінував своїми ідеями та керівництвом, чи ви якось однаково керували. Бо цікаво, як можуть робити один проект різні творчі люди, бо зазвичай вони такі… на своїй хвилі. І намагаються себе відстоювати.

Ну… можуть. Якщо режисери чітко розмежували свої обов’язки. Умовно кажучи, один може знімати з першої по двадцять п’яту сцену, а інший – з двадцять шостої по п’ятдесяту. Можемо так розмежувати. А може бути, що я працюю лише з акторами, а другий режисер керує постановкою кадру.

Тут важливо, насамперед, як двоє людей між собою ладнають, а не режисерів.

Є місце компромісу. Якщо режисер безкомпромісний – його чекає крах. Тому, коли до мене під час роботи на майданчику підходить актор чи оператор, та й хто завгодно, і каже: «А може так?» - я обов’язково спробую. Просто тому, що я не все знаю в цьому житті і ніколи не знатиму. Та якщо раптом якийсь персонаж починає вважати себе режисером, то це вже інша справа. Він просто наглий. Тоді доводиться пояснювати людині, за ким останнє слово і чому саме я – режисер. Бо потім я й буду відповідальним за якість. Тобто, всі інші будуть не при ділі, якщо щось буде не так і ми витратимо, скажімо, мільйон гривень, а вдасться погано. Відповідальним буду я. Тому краще, щоб помилки, за які відповідатиму, теж були моїми. Як правило, цей доказ гасить усі суперечки.

Можеш згадати якість надзвичайні, або веселі, або просто цікаві моменти під час зйомок? Просто щось таке, що було б цікаво почути?

Треба пригадати… На останніх зйомках був один сумбур. Хоча це, мабуть, не зовсім те… В нас була зйомка з квадрокоптера. І чомусь людина, яка керувала ним, самого квадрокоптера не бачила! І він, цей квадрокоптер, вписався в дерево, ще раз об нього влупився, тоді знову і знову… а тоді впав і просто – в воду! Квадрокоптерщик шокований, я шокований, а наш продюсер торпедою – вжух! – пірнув і дістав машину, доки ми стояли. Отже, так – гроші заплачено, а зйомок нема!
Тут варто згадати, що дуже важливо, з яким продюсером ти входиш у проект. Я дуже вдячний Александру Пушкіну за те, що він з`явився у моєму житті. Ця людина добре розуміє кіноринок та знає - де варто допомогти на майданчику, а де краще не втручатись в мою роботу. А ще - завдяки йому я зустрів дуже гарну дівчину, з якою у нас зараз стосунки. 

Ну… не дуже смішна історія,  бо я уявляю, як ви всі перелякалися!

Взагалі, секрет успіху – в якості підготовки. Це я засвоїв дуже рано. Багато хто взагалі не готується, або – зовсім трохи. Я ж готуюсь максимально та ставлюсь до цього дуже строго.

От зараз працюю над горрором – буду знімати короткометражку. Всі шоковані моєю підготовкою. Навіть ті, хто знімався й раніше в кіно, кажуть, що ніколи такого не бачили. Тому особливо курйозних ситуацій в мене й не буває. Працюю по плану. Це привив мені театр. Тому що для нас було шоком, коли спитав педагога, чи можна зробити щось не так, як ми репетирували, а вона відповіла: «Ні!» Сто відсотків спектаклю має бути передбачено.

Дякую! Можеш розказати трошки детальніше про те, над чим працюєш? Про свій горрор і коли його можна чекати?

Фільм називається «Сторонній». Знімаємо ми його англійською.

Зараз дуже сильно розвиваються такі майданчики, як Amazon, Netflix, YouTube платний і так далі. Це тільки в нас перегляд безкоштовний, а всюди люди платять за його можливість. Тому що якщо вони подивляться безкоштовно, то матимуть справу з кіберполіцією. Відповідно, якщо поглянути на наші реалії – усі починають задумуватись, як би потрапити на той ринок. Тому що кіно – це процес, в якому затрачено багато сил, енергії, грошей. Хочеться, щоб це окупалось.

Тому я вирішив зняти горрор, виставити на Амазоні і на ньому заробляти. В мене є дистриб’ютор в Штатах, він також чекає, коли все буде знято, і допомагатиме з продажами. Та! Справа в тому, що поки це – експеримент. Дуже мало є фільмів українських, які вийшли на зовнішній ринок. І рано ще казати, добре це чи погано, грошова жила – чи скоріш удача. Ще не зрозуміло. Тому що дуже важко зараз знайти інвестиції. Тому поки не торкаюсь ні національної теми, ні чогось такого – я граюсь. Це моя любов. Зараз люблять використовувати народну, національну теми, або ж фольклор – я не торкаюсь їх. Я люблю містику та жахи – і тому хочу цей горрор зняти. Знайти продюсера, готового дати кошти, надзвичайно важко. Та один мені запропонував зняти короткий метр і показати, що ж це таке. Є український фестиваль від «1+1», в ньому присутня номінація горрору. Там в журі сидить Любомир Левицький – це та людина, яка одна з перших почала знімати горрори в Україні. Я дуже поважаю цього режисера. Якщо отримаю від нього гарну оцінку – для мене це буде знак. Якщо ж погану – шкода, ще не доріс.
Стосовно ж українського фольклору - в майбутньому дуже хотів би відзняти декілька історій з книг Дари Корній. Мені вона як людина подобається, а її твори - це фактично готові сценарії. Пані Дара навіть казала якось, що в неї вже є готова історія під український горрор. Скоріш за все, з нього і почну. 

В тебе є якась супер-мрія, до якої ти тягнешся, яку хочеш втілити? Скажімо, геніальний фільм - саме той, який буде окрасою твоєї режисерської діяльності?

Скажімо так, те, що зі мною відбувається – це і є моя мрія. Вона вже потроху реалізується. Дуже важко назвати мрію подією, бо для мене це – ряд подій!

Мій шлях в житті починався з того, що батьки казали: «Кіно – це неможливо!». Я жив у глухому місті, де усім, ким я міг стати, був ремонтник холодильників в гаражі. Для мене важливо було в принципі хоч щось знімати. Це була моя мрія і зараз вона збувається.

Є ціль. В мене немає наміру поїхати за кордон і десь там знімати кіно. Якщо не буде зніматись в Києві, а в Кам`янську – я поїду туди. Мені однаково, де жити. Треба багато встигнути зробити.

Що ж, тоді переходимо вже помаленьку до завершення інтерв`ю. Останнє питання – чого побажаєш читачам? Усім тим впертим, цілеспрямованим, хто вже йде до своєї мрії? Або й тим, хто ще наважується.  

Перше – не розраховуйте, що хтось допоможе! Не розраховуйте, що допоможуть універ та педагоги. Вчитись самим! Бути вічними студентами. Не зупинятись в навчанні. Хтось може дати пораду, хтось допоможе з рекомендацією; скаже, куди іти. Та головне – самоосвіта. В Інтернеті є все, що потрібно. Обов’язково вивчати естетику. Адже багато хто знімає кіно і воно виглядає жахливо.

Друге – вірити в себе! Це дуже важливо. Тому що часто доводиться ризикувати. Я коли переїхав в Київ, то дуже ризикував. Взявся за авантюрний проект, вірю, що вдасться – і воно вдається.

Третє – не варто думати, що гроші допоможуть. Багато хто каже: «Були б мільйони – зняв би відразу!». Без грошей, звісно, нічого не вийде. Та навіть якщо є трошки, заощаджено на щось – вже можна рухатись вперед! Все одразу не буває.

Головне – вчитись і вірити в себе! Це – основа успіху.

Дякую тобі, Євгене, за чудову розмову! Та бажаю тобі успіху, цікавих проектів та визнання!

Дякую й усім тим, хто зазирнув сьогодні до мого блогу! Сподіваюсь, Вам було так само цікаво, як і мені. Адже автор має так багато знайомих письменників, художників музикантів, журналістів… а от з режисером спілкувалась вперше. І це круто.

Не забувайте, як важливо рухатись вперед! Та ніколи не здавайтесь!

До нової статті!

Фото викрадено з зі сторінки Євгена у fb

5 книг для вечірнього кайфу

Перший місяць літа нарешті починає дарувати вітряному й дощовому Львову теплі дні. Настрій гарнішає, вже минули Kyiv Comic Con та Книжковий Арсенал, подарувавши книжковим крилам нових пір`їн. Наближаються різні презента-а-а-ації. А тим часом – як завше, говоримо про книжки.

В цій добірці – п’ять різножанрових книг, які стануть чудовими вечірніми товаришами будь-якого книголюба. А оскільки вечори зараз довгі, то й читати можна неспішно.

Фото (трохи без дозволу) поцупила в автора

1. Марина Смагіна «Волковиці» (2016)

Починаю саме з цієї книги не випадково – адже навесні вона була однією з тих, які мені прочитати було найцікавіше. Для тих, хто не в курсі – у 2016 році «Волковиці» здобули спеціальну відзнаку від Дари Корній та Тали Владмирової «Українське сучасне фентезі» на конкурсі «Коронація слова». Роком раніше таку ж відзнаку отримали моя «Алхімія свободи» та «Відунський сокіл» Артура Закордонця. Тому, гадаю, пояснювати мою цікавість немає додаткової потреби.  

Роман мені сподобався. Перше, що впадає в ньому в око – це гарна мова і якась така… відверта, духмяно-карпатська атмосфера.

Волковиці – це назва села, в яке дуже непросто потрапити і з якого ще складніше піти. Його немає на картах. Про нього мало хто знає, а хто знає – то воліє мовчати. Чому? Бо в тому селі багато таємниць і багато жахіть, які тамують в собі дрімучі ліси, проклята ріка та… самі люди. І в епіцентрі всього – молода дівчина Марія, якій доводиться розбиратись і з минулим, і з теперішнім Волковиць, та з тим, чому ж її єдину так тягне до того місця, в яке інші й потрапити не можуть.

Як я вже написала, атмосфера в романі – насичена. Тут дійсно панує відчуття того, як гнітять старі дерева, як шепоче ліс. В певні моменти дуже цікаво, а що ж станеться далі, а в інші – доволі моторошно. Це не жорсткий хоррор, але містики вистачає, аби по спині побігли мурашки. Марина гарно закрутила сюжет, дозволяючи з кожною сторінкою лиш на трішки більше бачити правду, і до останніх сторінок розв’язка цікавить та манить. Потішила відсутність гномів, ельфів та інших чужорідних персонажів та мотивів. Усе – наше, автентичне. А ще тут немає надлишку описів чи зайвих персонажів. Усі і все у Волковицях мають свою роль.

Роман однозначно вартий прочитання. Буде цікавий як фентезистам, так і тим, хто просто любить настроєві, загадкові історії.

2. Остін Клеон «Кради як митець» (2012)

Воістину прекрасна книга! Я серйозно. Не можу сказати, що дізналась з неї щось нове, бо… здається, автор вкрав мої думки! Та й не тільки мої. Бо, судячи з усього, вони співпадають в певній мірі в усіх творчих людей.

Ця книга вчить митців (та й не тільки) шукати натхнення, організовувати свій час і просто любити своє діло навіть тоді, коли вже дивитись на нього не можеш. Написана в ігровій формі, з масою примітивних і подекуди ну ду-у-у-же кривеньких ілюстрацій, які задають чудовий несерйозно-серйозний тон читанню.

Про те, як на шляху крадіжки знайти щось своє, не спаскудитись до рівня плагіатора, як відшукати свій стиль і навіть мистецьке генеалогічне дерево – тут.

Для широкого кола читачів.

3.  Тадеуш Доленга-Мостович «Знахар» (1937)

Книга про дива. Про людину з величезним талантом лікувати, яка була на п’єдесталі слави і в одну мить втратила все – кохану дружину, доньку і навіть пам'ять. Про польського лікаря, професора Рафала Вільчура, який довгий час блукав, забувши ким був і що мав, та зрештою завдяки випадковості пригадав основне – своє призначення. І став рятувати людей. В умовах звичайної сільської хатини при млині, не маючи знарядь, найновіших ліків та операційної. Він прийняв у себе багатьох селян здійснивши огляди та навіть операції, і жодного разу не заподіявши шкоди.

Та роман не лише про вміння Вільчура, як лікаря. А й про те, як, навіть, втративши ім’я та все, що любиш, залишатись людиною. Хвилюючий, часом трішки сентиментальний, сильний роман про почуття, професіоналізм і людськість.

Для широкого кола читачів.

До слова, після прочитання подивилась однойменний фільм, знятий за мотивами творіяння Долеги-Мостовича у 1981 році. Екранізація гідна, в ній збережено дух роману та майже нічого не «викинуто», як то часто дозволяють собі режисери.

4. Надія Гуменюк «Танець білої тополі» (2016)

Напевне, одна з найгарніших «життєвих» книг, які я читала. Надзвичайно ніжна та водночас драматична історія двох людей.

Перший – Левко Черкас, який в дитинстві страждав через свої покалічені від народження руки, але завдяки мудрому наставнику навчився зцілювати ними людей. Він пройшов війну, пережив страшні втрати, зради і страх, і через усе життя проніс в серці кохання до шляхтянки Вишеслави, яку ніжно називав – Вишенькою.

Друга – Вероніка, дівчина, яка теж пройшла багато доріг. Дитсадок, несподіваний притулок в люблячої людини, тоді знову притулок, тільки – собачий. Училась боротись і з собою, і з усім світом, з лихим батьком, з важкою пам’яттю про маму, якої ніколи не було чи – не пам`яталось.

І ці двоє мають зв'язок, їх історії переплітаються, тільки так цікаво і химерно, що до останньої сторінки важко розібратись. Але то недовго – бо книга читається на одному подиху!

Тож, якщо хочете дізнатись щось чудове, якусь таку історію з присмаком любові та натхнення, а ще зрозуміти, що ж то за танець такий – білої тополі – ця книжечка для вас!

5. Надія Гуменюк «Вересові меди» (2015)

Надзвичайна книга, яка по праву зайняла перше місце на «Коронації слова». Важко навіть описати, про що вона – бо спершу наче все написано геть просто. 

Молода дівчина Дана закохується, втікає з весілля, до якого хотіли примусити; шукає того, за ким кличе серце – а натомість стає актрисою в театрі. А тоді: війни, війни, війни, совіти, німаки, поляки… усі й усе, кому не лінь, шматують націю, і тут же – історія простої людини. І не одної. Прочитала книгу з надзвичайним захопленням, місцями було важко від сліз, що давили горло. Я дуже люблю багатошарові історії, де все пов’язується наприкінці. І ця – одна із них! Надія Гуменюк теж полюбляє цей прийом, це очевидно. І він вдається у неї справді майстерно. Роман пронизаний почуттями, тугою, самотністю, коханням. Та водночас – він надзвичайно динамічний, насичений і не дає нудьгувати.

А ще – там так багато думок. Гарних думок. Навіть якщо Ви - запеклий любитель фентезі, як я, то цю книгу можна не боятись брати до рук. Вона не фентезійна, не містична - просто класна. 

«Як мені жаль, дівчинко, що ти не стала артисткою. Як жаль… А може, найважливіше – стати людиною? Може, це теж дар Божий, що не кожному даний?»

Ну що ж, ось такий короткий список сьогодніJ

Незабаром будуть ще книги, звісно. І описи мандрівок.

І ще… дещо дуже особливе. Буквально з дня на день! Щось таке, що розбавить описовість моїх спостережень і додасть сторінці цікавого та несподіваного.

ПаJ

Гарних вражень та приємних літніх вечорів!