«Подаруй мені книжку» та-інші-фрази-які-краще-не-говорити

«Підфотошоп мою фотку», «намалюй мені щось», «подаруй мені ескіз» - думаю, кожній творчій людині добре знайомі фрази такого типу. Їх ще можна підписати хештегами #тижхудожник #тижписьменник #тижфотограф, і так талі в тому ж дусі. Основним, що об’єднує ці фрази, є наполегливе прохання зробити чи подарувати щось іншій людині абсолютно безкоштовно, бо це ж має принести тобі задоволення. Тому що ти ж митець і маєш ділитися своєю творчістю з людьми. Ти ж маєш сам цього хотіти, щоб люди милувалися твоїми роботами і читали твої книжки.

Так, я прагну, щоб і милувалися, і читали. Але ще сьогодні я б хотіла поговорити про те, чому це неправильно – безкоштовно працювати чи дарувати щось в межах своєї професійної діяльності. І чому неправильно вимагати цього в когось іншого. Сьогодні я б хотіла поговорити про повагу до праці – чужої та своєї. Це доволі болісне питання для багатьох митців і, думаю, нам треба більше про нього говорити. Тому що іноді людям насправді потрібно пояснювати, чому праця, яка заздалегідь не заявлена, як волонтерська, має бути оплачувана. Я працюю і в літературній, і в художній сфері, тому пояснюватиму в їхніх межах.

Отже, приклад. Уявімо, що ваша подруга працює в крамниці. Ви приходите туди, мило посміхаєтесь і кажете, що хочете таку-то кофтинку. І просите подругу подарувати вам її. Людина погоджується і два дні мусить працювати безкоштовно – щоб відробити вартість речі. Нетипова ситуація, правда? Не цілком логічна. А тепер, увага! Автори також купують книги за свій рахунок. І якщо ви досі цього не знали, то настав час просвітлення. Кожного разу, коли ви просите автора подарувати йому книгу – ви просите його придбати її за свій кошт і віддати вам. Безперечно, в кожного письменника свої умови з видавництвом. Я, скажімо, отримую десять авторських (тих омріяно-безкоштовних) примірників, щойно виходить нова книга. І потім маю знижку на кожну, яку придбаю далі в своєму видавництві. Але однаково, я купую кожну з них більш, ніж за сто гривень. І кожну книгу, яку я дарую, я спершу купую. Але не лише на це треба зважити. А й на те, що перед тим, як видати книгу, я пишу її близько року, витрачаючи багато сил і часу. Так, я отримую від цього задоволення, і так само отримую його від відгуків. Але це зовсім не означає, що я маю дарувати свою книгу заради цього. Я її написала, видавництво видало – і ми маємо право на те, щоб заробити. Тому що літературний твір це, звісно, мистецтво (хоча питання, чому воно завжди має бути безкоштовним?), але друкована книга – це продукт, який має приносити прибуток. Просто тому, що з його продажу мають отримувати гроші всі, хто попрацював, аби книга вийшла в світ: видавець, редактор, коректор, ілюстратор, автор, менеджер, книжкова мережа, яка реалізовує товар, прибиральники, які працюють в офісі видавництва, друкарі і усі інші, хто бере участь у книговиданні. А є ще ж суто матеріальні витрати, як-от папір, фарба, електроенергія. І, ви здивуєтесь, але якщо немає додаткового спонсорства, видавництва оплачують це все з продажу книг. Тому, щоб підтримати галузь, недостатньо просто прочитати книгу. Її треба перед тим купити.

До речі, про подругу, яка має попрацювати в магазині безкоштовно, щоб подарувати вам за свій рахунок товар. Цей приклад не взявся з космосу. Одного разу, коли я тільки видала першу книгу, відсотків вісімдесят знайомих і малознайомих людей вважали, що я зобов’язана їм подарувати книги. Або «дати почитати». Знаєте, чому я взяла в лапки? Бо я таки дала почитати кілька книг. Як гадаєте, скільки з них мені повернули?

Жодної.

А ще одного разу татів знайомий, зустрівши його на вулиці, сказав щось типу:

-         Я чув, там мала твоя книгу видала! Вітаю! Підкинеш кілька?

-         Та без питань. По сімдесят гривень. – мовив тато.

Як думаєте, скільки книжок купив той дядько? Правильно: жодної. Я знаю це точно, бо десь за два роки ми їхали в маршрутці разом і він ще нагадав, що так і не має моєї книжки жодної, бо тато йому тоді «не підкинув».

Але значно частіше мене дивує, коли інші письменники, видавці чи ілюстратори кажуть, що ти маєш подарувати їм книгу. Люди, які працюють в тій же галузі і знають, що подарунки такі ми робимо зі своєї кишені.

Я намагаюсь пояснювати людям, чому книги мають купуватися, але це допомагає тільки у випадку невігластва чи наївності. Коли ж мова ж йде про безпардонність – пояснення даремні.

Трохи інша сторона медалі. Піар.

Коли я дарувала книги?

Найбільше – на початку своєї кар’єри, чотири роки тому. По-перше, тому, що, аби про мене хтось чув, треба було все ж «заселити» їх до бібліотек. І, по-друге, вартість моєї «Алхімії свободи» була вдвічі меншою за вартість усіх наступних книг, а тому не так било по кишені. І тоді ще не моїй, а батьківській – я почала працювати місяців через вісім після її виходу, а були то ще часи студенства. Водночас з цим почала й дорослішати і усвідомлювати, що писати й рекламувати – ось, що я маю робити. Але купувати сама не зобов'язана. Тому що коли я мушу заробляти додаткові гроші, щоб придбати свої ж книги, то я краду в себе час, який міг би бути використаний для їхнього написання. Це неправильно. І так з кожним митцем. Негарно вимагати від нього, щоб дарував свою працю – тоді ви забираєте в людини її чесно зароблені гроші. Минулого року я мала близько п’ятдесяти презентацій. В більшості організатори намагались максимально делікатно натякнути, що я маю дарувати книги. В більшості я максимально делікатно натякнула, що ні.

Помножте п’ятдесят на сто. Це буде трохи менше тієї суми, яку б я витратила, даруючи всюди бодай по одній книзі. Я не можу собі цього дозволити. Зараз я переважно дарую книгу тоді, якщо їду в інше місто, де мені оплачують принаймні дорогу й проживання. Або якщо бібліотека купує три-чотири примірники – тоді один можу додати, як бонус. Щоб принаймні вийти в нуль, але не в мінус. Я зараз не кажу про мої подарунки близьким друзям чи інші приватні випадки. Я кажу про більш-менш стандартні презентації. 

В усі часи мистецтво процвітало не тільки тому, що з’являлися талановиті люди. А й тому, що вони отримували гідну фінансову підтримку, щоб працювати. Історія Ван Гога, який помер, страждаючи від нападів епілепсії, відрізавши собі вухо і за життя продавши лише одну картину, може бути романтичною в тому випадку, якщо такий Ван Гог – не ви. Звичайно, митець має розвиватись, багато працювати і вчитися завжди краще себе презентувати, тоді й матиме шанси бути більш популярним та забезпеченим. Але він мусить усвідомлювати й те, що праця його варта поваги. 

Цю статтю можна було б продовжувати, написавши не лише про оплату праці, а й про інші подекуди бентежні для нашого суспільства речі. Та поки що досить. Скажу тільки, що робити подарунки – це нормально. І мистецькі – в тому числі. Якщо письменник дарує вам книгу – прийміть, подякуйте і прочитайте. Якщо не дарує – поцікавтесь, скільки коштує, якщо хочете, аби вона опинилась у вас на поличці. Якщо ви письменник – також дивіться, чи хочете дарувати, чи маєте можливість. Вкладайтесь в свій піар, особливо, якщо ви новачок, але в основному вкладайтеся в свій розвиток, прагнучи писати краще.

Поважаймо одне одного.

Дорога святого Якова, або книга-про-шлях-і-молитву

Ця дорога потрібна нам, і вона потребує нас. Що вона робила би без наших слідів? Чим би вона себе міряла, як не нашими кроками? Може, вона зустрічає тут убогих і жебраків, що жебрають Справжнього, - вони дійдуть до мети, не загублять отриманого і повернуться туди, звідки прийшли, щоб розповісти про головне гречкосіям, бізнесменам, політикам, студентам, школярам та людям середнього віку. Ця дорога шукає нас, а коли вже нею йдемо, потроху лікує своїми ліками: гіркотою втоми, солодкістю повітря, сіллю дощу й кислотою винограду з безконечних полів, який паломники рвуть і немитими смокчуть ягоди, щоб утамувати спрагу. Дорога тішиться, їй не потрібні ситі й напоєні, вона чекає у себе голодних і спраглих. А ми саме такі  і є: дуже голодні і дуже спраглі.

Дзвінка Матіяш «Дорога святого Якова»

Дев`ятсот кілометрів. Понад місяць часу, що знадобився, аби їх пройти. Втомлені ноги і палиця в руках, вітер з дощем в обличчя; він затікає за комір так, що немає навіть сенсу витиратись чи намагатися краще загорнутись в дощовик. Рюкзак за плечима, що важить вісім кілограм, але з кожним кроком здається все важчим. І тепле сонце, інжир, мигдаль, виноград, які можна збирати просто дорогою. Церкви та монастирі, міста, містечка, хутори і села. Люди, які раді тобі, бо ти – паломник. Люди, які нераді тобі з тієї ж причини. Ті, які пригостять чимось просто так, задарма. І ті, які скажуть, що вечері вистачить лишень на двадцятьох, а ти з чоловіком – двадцять перша і двадцять другий.

І відчуття таке, наче прямуючи дорогою тією відчуваєш обійми Бога.

Обійми, задля яких, напевне, варто в однаковій мірі й усміхатись, і не стримувати сліз.

Я не знаю, як можна написати книгу, щоб читач читав її – і йшов сторінками. Йшов та молився. Тому що саме це відбувалось зі мною. Так, в кожного свій шлях і своє життя. Ми по-різному дивимось на одні й ті ж речі, ми по-різному їх вловлюємо. Але коли я читала книгу Дзвінки Матіяш «Дорога святого Якова» то якось не було й найменшої непевної думки, наче я сприймаю її якось не так. Не було думки, що якісь зі слів мені здаються нудними або непотрібними. Напевне, для того, щоб написати таку книгу, треба щось здійснити. Щось таке особливе, що може бути тільки в твоєму житті. І розповісти про це саме так, як відчувала, як запам`ятала, як прожила. Зробити щось таке, як зробила авторка – і розповісти про це так, як могла розповісти тільки вона. Щиро, духовно, трохи болісно. Дуже мелодійно та красиво. 

Восени 2013 року українська письменниця та перекладачка Дзвінка Матіяш разом зі своїм чоловіком Євгеном пішки пройшли паломницький шлях, який називають Дорогою святого Якова. Цей шлях починається у французькому місті Сен-Жан-П`є-де-Пор, перетинає усю північну Іспанію, а тоді завершується в іспанському місті Сантьяґо-де-Компостела. Це – один з найбільш давніх та популярних у світі паломницьких шляхів, а місто, до якого й прямують паломники, є третьою за значенням святинею католицизму, поступаючись лише Єрусалиму та Риму. Саме у Сантьґо-де-Компостела знаходяться мощі Апостола Якова, які є найбільшою реліквією Іспанії, а сам святий є її небесним покровителем. Спогади та враження про їх з чоловіком паломництво Дзвінка й описала в своїй книзі.

Прочитала я про цю «Дорогу святого Якова» на сайті «Видавництва Старого Лева» десь місяць тому і просто внесла її в список бажаних покупок – складаю такий, щоб не плутатись, коли випаде нагода прикупити чогось нового для читання, бо назви з часом забуваються. Але зазвичай у мене ще є щонайменше один стос непрочитаних книг, куплених раніше, є й ті, які хочу придбати вже давно… не думала, що швидко дійде черга до книги, про яку почула випадково. Не думала, але коли минулого тижня пішла до книгарні, то відчула: потрібна зараз саме вона. Може, через назву. Бо я люблю дороги, люблю ходити пішки. І взагалі, прямувати вперед. І так само люблю читати про те, як люди зростають над собою і своїми можливостями. Роблять щось не просто, аби досягнути матеріальних цілей. Виходять за рамки існування, яке таке близьке всім нам: робота-дім-вихідні-покупки… Люблю читати про це, бо сама часто забуваю, що можу більше, аніж роблю. І забуваю навіть мріяти. Так дивно – я не могла знайти цю книгу на полицях. Передивилась майже всі. Вже почала нервувати – надто сильно люблю, щоб не доводилось чекати чи довго зволікати, коли хочу  отримати бажане. Аж нарешті підійшов консультант і спитав, чи допомогти. Виявилось, що книга увесь цей час була на розкладці в мене за спиною.

Іноді не варто бігати колами, можна просто роззирнутися.

Смак свіжого хліба для паломників. Хліб і вино. Для нас усе приготовано на цій дорозі – за багато днів і років до нашого приходу сюди. І не лише на цій дорозі. Ми нікуди не можемо запізнитися, бо всюди прийдемо вчасно. Тому найкраще довіритися дорозі: зранку не знати, де ночуватимеш увечері, на якому ліжку, які будуть поруч із тобою сусіди. Можна складати плани і тішитися, що нічого з тих планів не вийшло. А те, що вийшло, набагато цікавіше, ніж заплановане.

Цю книгу я не назвала б ні однозначно документальною, ні однозначно художньою. Вона розповідає про дорогу протяжністю в дев`ятсот кілометрів, і розповідає цілком практично: про труднощі та приємності, про особливості ночівель, спільних з іншими, незнайомими людьми, про поради для паломників та й просто мандрівників. Про знайомства з іншими людьми, з якими більше ніколи не зустрінешся, і зупинки в містах, в які, можливо, більше не повернешся. Вона розповідає про пам`ятники на шляху і небо Іспанії, про погоду в різних її регіонах, і про те, яка там земля. І, водночас, ця історія пронизана тим незримим, але майже відчутним на дотик світлом, яке знайшла авторка, навчившись іти, приймаючи шлях таким, яким він є. Навчаючись не шукати затишку і комфорту, не визначаючи якусь погоду, як хорошу чи погану. Навчаючись слухати тишу і людей, які розмовляють різними мовами, але усміхаються – однією. Коли я читала «Дорогу святого Якова», мені хотілось ходити, обійнявши цю книгу. Розповідь поділена на маленькі частинки – за кілометрами шляху, від міста до міста. Іноді, коли я читала їх, мені стискало горло. Знаєте, як перед плачем. Але ж і суму я не відчувала. Просто – це світло.

«Дорога святого Якова» не про один паломницький шлях. Вона про те, як знайти щось своє і прямувати до нього, йдучи за покликом серця. Навіть, якщо добре не знаєш, що можеш знайти. Навіть, якщо знаходиш не завжди те, чого очікував. Навіть, якщо це не дорога в прямому сенсі слова, а якась зовсім інша мрія.

Хотілось би окремо відмітити мову написання – легку, просту і водночас дуже красиву та багату. Зовнішнє оформлення – приємне для сприйняття, так само як і фото всередині та красива верстка з милими деталями. 

Рада, що придбала і прочитала цю книгу, не відкладаючи «на потім». Однозначно рекомендую усім тим, хто любить надихаючу, сповнену доброти і любові літературу. Мандрівкам та мрійникам. Особливо тим, які з якихось причин про свої мрії встигли призабути. Я не хочу ставити оцінок, не хочу порівнювати "Дорогу святого Якова" з іншою, навіть духовною, літературою, яка читала. Ця книга потрапила мені в руки в дуже потрібний час і, впевнена, я перечитуватиму її ще не одноразово. 

Досить давно не було в мене натхнення писати відгуки, але, мабуть, і воно часом хоче трохи перепочити:)

Дякую усім, хто завітав на цю сторінку!

Красивої вам весни.