Трішки про Івана Златокудра.

ліси край піль у синь сповиті

заплутавсь джміль в ромашки віях

пропахла піч найпершим хлібом

і хатній стіл де пайда хліба

жде тебе з доріг

черствіє

Іван Златокудр «Рідна сторона»

Іван Златокудр (справжнє прізвище – Врецьона) – то український поет, що народився в моїх рідних Винниках, але вже багато років мешкає у Польщі. Зараз йому 85, та попри поважний вік пан Іван щороку відвідує Україну, приїжджаючи до Винник, де досі живе його сестра.

П’ять років тому я вже мала честь читати вірші та акомпонувати на фортепіано іншим читцям на презентації його збірки «Кольорами нетривожними». І от, цього року Іван Златокудр знову порадував нас новими віршами! І, як то кажуть, місце зустрічі змінити не можна.

Тому я вдруге попрямувала до тієї ж таки Львівської централізованої бібліотеки для дорослих, що й минулого разу, котра знаходиться на вул.Галицькій у Винниках. На жаль, сам автор не зміг прийти – йому не вдалось взяти квиточки на завтра і тому він мусив сьогодні вирушати назад до Польщі. Втім, хоч пан Златокудр на зустрічі присутнім не був, його сяйливість, його, так би мовити, ексклюзивність слова були присутні в кожному поетичному рядку.

Спершу, ще до презентації книжки, ми послухали кілька слів про українську діаспору, адже саме зараз, в такий болючий час, усім треба пам`ятати про народ, наш український народ, який хоч і замешкує в різних країнах окрім рідної, та все ж є єдиним.

А тоді приступили і до Златокудра.

«Він Златокудр – бо він від природи рудий… та не рудий вже, а сивий» - так сказала про поета Ірина Олегівна Андрухів, головний бібліотекар. Взагалі мені дуже сподобалось усе, що вона казала про пана Івана, з яким знайома вже, певне, років із дванадцять. Шкода, що автора не було вже тому, що він не почув теплих слів, сказаних з признанням і любов’ю пані Іриною. Втім, я так сподіваюсь, що він і так знає, як його люблять і в нашій бібліотеці, і Винниках, і в Україні. Бо чого ж би він тоді щороку приїжджав, такий веселий і цікавий?

Хотілось би подякувати пані Ірині, а також Беккуджиновій Христині, яка також працює в цій бібліотеці, за гарно організовану зустріч. Хотілось би подякувати усім, хто прийшов і створив прекрасну атмосферу – Мельник Діані Василівні, бібліотекарю з винниківської школи «Берегиня»; учням 8,9,10 класів, що були присутні на зустрічі, а також, окремо, прекрасній Возьній Соломії, що грала на фортепіано, коли ми з Софією Яківців (і тобі дякую за допомогу, друже) зачитували автобіографічні рядки, опубліковані Іваном Златокудром в альманасі «Український літературний провулок».

 Якщо ви спитаєте мене, як мені те, що пише пан Іван, я скажу: це просто, спокійно і чарівно. Не вульгарно, не надумано. Він пише білі вірші без розділових знаків, у такому легкому, модерновому стилі, він вигадує легко-легко нові слова, але від того вони не стають заплутаними чи зіпсутими. Це той випадок, коли поезія ллється з душі, коли то вірш, і той випадок, коли кожне слово виткане із серцевих струн, коли то невелика, але глибока, вдумана прозова зарисовка. Він пише про Винники. Я знаю, яке це місто невеличке, яке воно буденне і давно знайоме від кожного ранку і до кожного вечора у звуках своїх, кольорах і запахах. Але після слів, що він написав, я дивлюсь на рідне містечко наче на якийсь новий світ, де таяться джерела до натхнення, про які я й не підозрювала. Але прошу мене пробачити за це, та я знаходжу виправдання в тому, що за плечима в мене в чотири рази менше літ. Можливо, аби так просто і водночас спостережливо навчитись дивитись на світ, потрібне ціле життя.

Дякую, Іване Златокудре, за чудові миті, проведені з твоїми словами!

P.S. Агаааа! Я знаю, що ти вже все прочитала і, певне, подумала, що я забула про тебе? Ні, я витримала інтригу. Дякую тобі, Галю Ванглінська, за чудові фотографії, за те, що зробила нам сьогодні справжній фотосет, без якого ця стаття була б сухою і трохи дивноюJ

До наступних зустрічей, чи то пак статей, народ! Я вас люблю.

Читайте вірші.

сади

- вишневі –

         - яблуневі –

палали жаром уст дівчачих

вабили повнею відслонених грудей

*

не народившись

        посеред раєвих тих садів

я не вмів би кохати

тужити

і

мріяти

не став би поетом

Іван Златокудр

Текст: Каторож Ярина

Фото: Венглінська Галина

А що ж я усе про газети старі пишу, а про сучасність забуваю? Пора виправляти.
Опишу-но я сьогодні свої враження від фестивалю кримськотатарської культури, що пройшов у моєму містечку Винники.
Гадаю, якщо ви не знаєте, яка ситуація в кримських татар на даний час - то ви, мабуть, з іншої планети. Та не буду зараз залазити в політику; скажу тільки, що мені дуже прикро, що цей народ вкотре вже намагаються позбавити Батьківщини. Я дуже сподіваюсь, що все в них і в нас буде добре.
Прийшла я на свято в сам розпал, люди купками мігрували поміж невеличких яток, де гості нашого міста представили найрізноманітніші свої культурні вироби та смаколики. Погода видалась гарна, настрій хороший - так би мовити недільний - і взагалі особисто в мене виникло враження, що після першого тижня вересня в Винники прокрався ще один літній деньок.

Дуже гарно співали татарські дівчата. Вже не кажучи про те, що самі вони красуні.
Свої пісні кримськотатарською виконали Аліє Якубова та Афізія Юсуф:

Кримськотатарські танці виконала дуже граційна Ельнара Халімова:

А тоді і наші, українські дівчата повчились кримськотатарським танкам:) 

До слова, хоч я (бездарний журналюга) і забула назву цього танцю, можу сказати, що раніше він був суто чоловічим, а тепер його виконують тільки жінки.

А ось вам відео, аби було видно, що насправді кожен може навчитись, якщо забажає:)

Виступив директор Краєзнавчого музею м.Винники Ігор Тимець, що не лише привітав жителів і гостей міста з фестивалем, а й нагадав, що, окрім усього іншого, кожен з присутніх може допомогти українській армії, зробивши благодійний внесок чи придбавши книги, які продавались на фестивалі. Свято святом, але не слід забувати про ситуацію в країні.

Окрім Ігоря Васильовича виступали й українські дослідники та представники кримських татар, які приїхали до Винник. Було запропоновано встановити меморіальні знаки у Львові поряд з церквою Петра і Павла на вул.Личаківській, де у жовтні 1648 року мали спільну військову ставку український гетьман Богдан Хмельницький та кримськотатарський воєначальник Тугар-Бей. До слова, я вперше почула про те, що Хмельницький писав про Бея, що "вірнішого товариша в бою не мав", і що вони разом навіть робили намаз, тобто молились, умившись перед цим і знявши усю зброю, що свідчило про неабияку довіру. Другим місцем для меморіальної пам`ятки запропонували місце біля монастиря Св.Онуфрія, де раніше була єдина у Львові мечеть. 

Завершився концерт спільним танцем "і ваших, і наших" - тобто починали татари, а згодом приєдналися і українці:

Опісля концерту всі пішли до актової зали Краєзнавчого музею, який, до речі, все й організував, і там було представлено мультики та анімації, котрі зробили діти, що ходять до кримської анімаційної студії "Манюня". 

Глядачі дізнались про художницю Ніну Жабу - після виселення татар з Криму у 1941 році її роботи дивом вціліли в приватних колекціях та Бахчисарайському палаці, тоді як більшість творів мистецтва, книг та пам`яток культури було знищено радянською владою. Тепер завдяки роботам художниці можна дізнатись про культуру татар, яка існувала до 1941 року. 

Один з мультфільмів розповів про походження куімджи - кримськотатарського філігранного мистецтва. Як виявилось, Куімджи звався хлопчик, який народився колись в одному селі і мав негарну зовнішність. Люди дуже любили, коли він грав їм на музичних інструментах, але не любили на нього дивитись, і тому Куімджи часто грав їм, сидячи в кущах. Одного разу він, сумний, втомлений від того, що його всі зневажають, ішов поряд з річкою і та винесла на берег листок, напівзогнилий у воді. Та навіть такий він був прекрасний - скелет його нагадував візерунок. І тоді Куімджи подумав - а що, як і він, якщо забрати усе зайве і лишити тільки душу, - прекрасний, як цей листочок? Він зазирнув глибоко в себе і став видобувати з власного серця прекрасні візерунки світлої душі. 

Кримські татари не тільки розповіли про своє мистецтво - вони привезли його з собою! Виставка "Крим невідомий" прикращає приміщення Краєзнавчого музею. На ній представлені роботи таких авторів, як:

Ібадла Абулькарім

Зарема Грасінова

Ірфан Шемседінов

Ельміра Шемседінова

Софія Тімофєєва

Якщо ви не забули, що дехто тут поліграфістом буде, то вас не має здивувати, що я пригальмувала і біля стендів з книгами, привезеними з Криму. Але, гадаю, що таке цікаво усім - рукописний Коран і пояснення до нього:

Знаєте, можна завершити мою статтю величезним епілогом на дві сторінки, бо сьогоднішня подія того варта; але натомість хотілось би сказати лише кілька слів. Так, зараз важко. Зараз люди помирають. Зараз війна. 

Але разом з тим не слід падати духом. Єднаймося! Яка різниця, хто ми - українці, поляки, росіяни, татари, греки, білоруси - якщо ми живемо в Україні? До слова - кримські татари сьогодні розмовляли українською мовою не згірш за самих українців. Це, а також те, що вони приїхали до нас із радушною душею, а ми їх прийняли з відкритими обіймами, доводить, що не має значення, яке в нас коріння, якщо ми ставимось одне до одного з повагою і любов`ю. Як ви гадаєте, хто проживає життя недаремно - той, хто іде на людину зі зброєю, чи той, що несе в народ мистецтво, допомагає здружитися цілим націям, хай навіть просто посміхнеться і скаже добре слово гостеві? Думаю, відповідь одна і очевидна. Не має значення, що написано в паспорті, коли ти - ЛЮДИНА.

Я дуже рада, що в Винниках відбулось таке свято. Хай маленьке, хай одного тільки дня, що проскочив із літа. Але воно було. 

І лишило промінчик сонця в душах тих, хто прийняв у ньому участь.