Нарешті знайшла я час, аби продовжити свої дослідження. Хотілося б почати з кількох поетичних рядків:

Людино, ти повік кохатимеш простір

Зеркальний морських плес; ти бачиш власну душу

У грі тих бурунів, що кришать горду сушу;

Твій дух не менш грузкий, як їх бездонний вир...

- це слова з поезії Шарля Бодлера "Людина і море", переклад якої було опубліковано в журналі "Світ" у Львові 15 квітня 1925 року. Узагалі, тут є не тільки вірші, а й проза. А ще є цікаві замітки і статті: про нафтовидобуток у Бориславському басейні; про світові бібліотеки; про перші спроби повітроплавання тощо. Гадаю, не варто перераховувати геть усе, адже я все таки не енциклопедію пишу, а описую тільки найцікавіше:)

Тим не менш, в око мені впало кілька цікавих статей. З першої ж з них, під назвою "Вік птиць", я вперше дізналась, що лебеді можуть жити до 300 років, а соколи, шуліки і орли доживають до 150 років. Не знаю, чи теперішні дослідження вказують на такі неймовірні цифри, та й чи дозволили б люди та теперішня екологія триматись птахам так довго - але інформація дійсно цікава.
У 1925-му люди ще не літали в космос. А проте вже тоді дослідники робили обчислення відстані між Землею і іншими планетами. Усе благоговіння людей, котрі тільки мріяли пізнати Всесвіт не через скельця телескопів, звучить в наступних рядках:

"... Числа нечувані. Простір так великий, що людському умові справді важко в конкретних формах його уявити собі..."

Зі статті про повітроплавання (з журналу за 1 травня 1925 року) є дуже цікавими фото літака, що летить над містом, а також зображення тодішнього пасажирського салону в літаку.

В одній з невеличких заміток написано, що в Пн. Америці на той час природній приріст населення в 4 рази перевищував приріст населення через іміграцію.
Також не можу не написати про обчислення одного з істориків, опублікованих в журналі. Він вичислив, що в світі було 3120 королів і царів (відомих). Із них 32 покінчили з життям самі, 33 померло мученицькою смертю, 58 добровільно зреклися престолу, 140 полягли у битвах, 183 померли в неволі, 252 було убито, 168 засудили і скарали на смерть, 540 силою скинули з престолу, а 22 збожеволіли.

"В Англії, в околицях Йоркшир, в деяких домах уже від соток літ горять невгасаючі огні. До палення вживають торфу, так як у тих місцевостях добувають його масами... Часто трапляється, що при тому самому огні грівся прадід, дід, батько, син..."

Мене, як майбутнього поліграфіста, приємно порадувала замітка про 400-ліття першої білоруської книги, яку надрукував Франц Скорина.

"Американський хмародер" - "торговельний дім Wool worth-Building" у Нью-Йорку. Хмарочоси вражають і нині, тож важко уявити, який ефект справляв 56-поверховий велетень на жителів 20-х рр. минулого століття.

"Дивний звичай" Патріарх Григорій VII, голова екуменічної церкви, виставлений в церкві через 2 дні  після смерті в сидячій позі...

Так дивно дивитись на людей на фото і розуміти, що нікого з них уже немає в живих, та проте вони, ще молоді й натхненні, назавжди лишились на світлинах. Головне, аби ми й майбутні покоління зуміли зберегти крихкі паперові частинки історії, а не втратили й не знищили їх.

У цій публікації я просто "перейшлася" по невеликій частині паперів, котрі я досліджую, вибрала кілька цікавих моментів. Наступного разу хотілося б проглянути і перечитати власне літературні твори, опубліковані в журналах в той час. Для багатьох з тих, кого ми зараз вивчаємо в школі, публікації в 20-х рр. були одними з перших.
Якщо є якісь зауваження, побажання, відгуки щодо моїх досліджень - прошу, пишіть в коментарі!

Дякую усім, хто зі мною і кому цікаво те, що я пишу!

Що є історія? Мабуть, не варт писати якісь хитромудрі літературні визначення. Історія людини, краю, країни чи світу. Для кожного - це щось одне, й водночас щось своє.

Безмірний пісочний годинник, в якому кожна піщинка - безцінна. 

Прошу пробачити, якщо мої слова здалися вам занадто поетичними. Проте не можу стриматись. Адже, коли вивчаєш історію, читаючи підручник, розглядаючи карту, дивлячись фільм чи споглядаючи експонати у музеї, то це одне. Бо так ти бачиш осмислене, досліджене і подане тобі кимось іншим. А коли ти сам вивчаєш, осмислюєш і подаєш - то зовсім інша справа.
Я розумію, що для читача наступний текст також матиме яскраве суб`єктивне забарвлення. Але я й не збираюсь робити описи сухими, суто по справі, адже моє захоплення - надто велике, і я прагну поділитись своїми емоціями.

А почалося все так...

Можна було б сказати, що почалось все ще два роки тому, коли я вступила до Академії Друкарства у Львові. Та то буде не зовсім правда. Адже тоді я хотіла лиш малювати, а про своє нове захоплення дізналась пізніше, зовсім недавно.
Виявляється, мені цікаво досліджувати книгу. Це цілісний, унікальний, самостійний витвір мистецтва. Книга, журнал, газета - не має значення, якщо в творця видання присутній смак. На такі речі цікаво дивитись, хочеться їх читати.
То чи варто казати, яка цікавість мене здолала, коли мені до рук потрапила підшивка журналів "Світ" за 1920-ті рр.?..
Дякую татові, який мені їх приніс. Адже, як я вже писала вище, коли ти дивишся на книги у музеї - це одне, а коли маєш можливість вільно їх гортати і досліджувати - зовсім інше.

Шматочок історії в руках.

Хочеться писати і писати, прочитати, сфотографувати всі-всі-всі сторінки, описати їх і викласти тут, поділитись з усіма. Та, думаю, не варто. Тобто варто, та не зараз. Адже це перша стаття у моєму блозі, і не хотілось би перевантажувати ту прекрасну людину, яка зайшла сюди, аби почитати мої словечка:)

Тому коротко про головне: перші враження від перегляду "Світу".

Перші враження.

Чим пахне історія? Відкривши старі, пожовклі й місцями подерті сторінки, я впевнено відула: пилом. Сухим, старим пилом, якому вже багато років. Та добре хоч, що не вологою, а то б навряд би ці й так потріпані сторіночки дожили б до наших днів.

Ось вони, ці чудові журнали, заховані в палітурки, що також, як видається, пережили не мало:

Першим, що ми бачимо, відгорнувши палітурку, є обкладинка журналу "Світ" за 15 квітня 1925 року. Коштував цей примірник 70 сотиків. Якщо хтось у ті далекі часи хотів би передплатити цей журнал, то мав би заплатити за чверть року 4,50 зол., за рік - 9 зол. Якщо ж ця людина жила ще й в Америці чи іншій далекій країні, то за рік доводилось платити 4 долари.
Є тут і адреса редакції: Львів, вул. Руська ч.3.

Наступним, що кидається в очі, є реклама! Багато реклами! За кількістю оголошень преса 20-х рр. мало поступалась нинішнім виданням.
Тут є все - від реклами магазинів взуття, панчіх, рукавичок до "промо" банків, лікарів і медичних виробів. Не мало також і розваг - анекдотів, загадок, кросвордів.

Впали в око дві колонки, сусідні одна з одною. В першій повідомляється, що в 1924 році до Франції емігрувало 239.365 іноземців. У другій сумно говориться про чотири зникаючі народи, що мешкали на той час у Єрусалимі. Це - Караїти (лишилось 50 осіб), Самаритяне (150), Нісери та Метавілі (3000). 

Ну, і на кінець статті хотілось би написати про ще дещо. 

Абсолютно несподівано натрапила на знайоме слово. Винники! Та то ж моє рідне місто!

І справді. У "Світі" за 1 грудня 1925 року ідеться про відкриття пам`ятника Т.Шевченкові у м.Винники. Якщо не помиляюсь, то саме цього, 2013, року ми святкували ювілей постаменту:)

Пам`ятник було відкрито 29 березня 1925 року. 

А ось старий пам`ятник. Він існував із 1913 року до 1918, коли його майже зруйнували міські хулігани. Наступного року пам`ятник зовсім знищили, а тому пішла мова про новий постамент. 

Якщо ви ще тут, а я щиро на це сподіваюсь, і вас зацікавила моя писанина, то чекайте наступну статтю за кілька днів!

Дякую за увагу!