Сіль для моря, або те-про-що-бояться-говорити

Яка дурість - аби зрозуміти, що хочеш жити, треба, щоб хтось спробував тебе вбити?

Анастасія Нікуліна "Сіль для моря, або Білий Кит". 

Поговоримо про смерть. Чи то пак - самовбивство.
Ми так часто балакаємо про Ромео та Джульєтту, які пішли у засвіти разом. Так оспівуємо їх кохання і самозречення, їх мужність і нескореність обставинам, піддаючись романтичному настрою та любові до пана Шекспіра. Так часто називамо закоханих в честь цієї парочки, що не думаємо про те, що насправді історія ця не лише про кохання і бажання не розлучатись в іншому світі - вона про двох підлітків, їх самогубство, і те, як довели своїх дітей до межі ворогуючі сім`ї.
Та тут я не збираюсь говорити про Шекспіра. Я згадала про нього так, до слова.
В цій статті мова піде не про давню історично-літературну спадщину, не про класику. Про наші дні, молоду письменницю зі Львова і небезпеку самотності та соціальних мереж.

Роман-буря

З автором ми знайомі вже кілька місяців. Я читала її оповідання у збірках "Львівського жіночого літературного клубу" від КСД, а також - милі історії Насті в Інстаграмі, написані переважно в доброму, казковому стилі. Тому можете уявити мої здивування і цікавість, коли авторка-"казкарка" представила світу свій дебютний роман. Не про світ, побачений за рожевими окулярами. Не про сопливі любовні переживання. І навіть не про драконів. Про те, як легко буває перейти межу між людською подобою та личиною звіра. Про те, як одні діти знущаються з інших - жорстоко, без правил чи межі совісті. Про те, як легко можна вбити морально, а в результаті - навіть довести до справжньої гибелі, кроку в нікуди. А ще - про світ "за ширмою", де кожен може спробувати роль, яку забажає, ввести в оману, обнадіяти, згубити. Світ цей називається Інтернет. Я взялась читати цей роман з кількох причин - частково тому, що знаю авторку і мені цікаво й далі знайомитись з її творчістю. Частково - бо мене інтригує, що ж являє собою спроба торкнутись такої гострої теми. Коли читаєш щось вигадане, про несправжній світ, то повірити буває легше. Але коли хтось робить замах на опис реальності - це дуже ризикована та захоплююча подія. Тому що кожен з нас тут живе, і для того, аби переконати читача в написаному, треба дійсно постаратись.
Настя це зробила.

Книга-біль

Головна героїня зветься Лізою. Чотирнадцятирічна ласунка, яка вже досить тривалий час мешкає в прибережному містечку під назвою Туманівка разом з батьками. Вона обожнює море, є розумною та доволі милою дівчиною, але... має дуже багато проблем. З Лізи жорстоко знущаються однокласники. В неї є своє минуле, де багато такого, що хотілось би забути. Її не розуміють батьки, вдома повсякчас вибухають сварки. І єдиною людиною, якій дівчина може звірити свої жалі, є таємничий Білий Кит у соцмережі.
Мені здається, що за час прочитання я кілька разів скупнулась з головою. Якщо не в морі, то в описах про нього і в загальній атмосфері книги. Вона написана так, що ні на мить не перестаєш відчувати солоний присмак (чи то води, чи то сліз?) на губах; пісок, що ледь просипається на шкіру з поривом вітру, та краплини води на шкірі. Обстановка прибережної території, прогулянок на березі моря дотримані дуже красиво. Враження підсилюється ще й тим, що кожен розділ роману названий у відповідності до стану головної героїні - так, наче вона і є море: "Штиль", "Легкий бриз", "Шквальний вітер" і так далі. З кожним розділом ми все більше наближаємось до чогось ураганного і темного. Та, разом з тим, море видається тлом для дій, які не несуть в собі такої потужності та непорушності, як безсмертна стихія. Адже що наші жалі проти природи, проти синьої-синьої краси й могутності? Усі ми зникнемо, а море лишиться.
Не можу сказати, що мене "зачепили" геть усі сцени чи слова персонажів, геть усі їх переживання. Ні. Інколи я читала просто вигадану історію. Але часом про це забувала. Адже у романі написано не тільки про підлітків та їх переживання. Не просто про шкільні забави, що граничать з жорстоким безумством. Тут і про батьків - звичайних, зі своїми, часом такими "стандартними" цінностями. Про вчителів, для яких маска "солідності" важливіша за захист скривджених. Про тих, хто втратив близьких і замкнувся в собі.
Інколи їх історії, їх думки викладалися розмірено та просто. І дув сторінками то легкий вітер, то бриз. Але коли настав час урагану, що затріпотів рядками й літерами, я усвідомила, що насправді хвилююсь за героїню. За її життя на краю прірви. За її вибір.
Що обере Ліза - послухати тепле шепотіння рядків на комп'ютері, чи все ж боротись за своє щастя в реалі? Про це Ви довідаєтесь, прочитавши роман.

Про глибину наших морів

Від себе ж скажу - варто. Варто "Сіль..." прочитати. Дітям - щоб усвідомити небезпеку світу довколишнього і те, що батьки, навіть якщо вони дуже і дуже дорослі, теж мають свої проблеми і причини чинити так чи інакше. Батькам - щоб не сприймати своїх чад, як проекти для виконання, або тих, кими можна безперешкодно керувати, ламаючи їх життя. Часто дорослим дитячі чи підліткові проблеми видаються дріб'язковими. Це зовсім не так. Бачите обкладинку роману? Вона така добра й казкова, а під нею приховані зовсім недитячі, страшні речі. Так і в житті. Пильнуйте і любіть те, що Вам дороге. Або ні, не так: любіть, любіть, ЛЮБІТЬ те, що вам дороге. І пильнуйте:)

Дякую за чудові враження, хвилювання та мурашки по шкірі, авторе! Натхнення тобі та нових звершень.
І усім читачам та гостям сторінки - за увагу!