Здається, кілька місяців тому, коли я почала вести цей блог, то пообіцяла в наступній статті поговорити трохи про митців пера, котрі публікувались у журналі «Світ» від 1 квітня 1925 року. Щиро вибачаюсь за таку величезну перерву. Чесно кажучи, поглянувши на календар, я сама здивувалась, що пройшло так багато часу. І немало часу спливло з моменту, коли я написала цю статтю та нарешті вирішила її надрукувати і викласти. Та як вже є. Тож вітаю всіх старих і нових читачів,  яких цікавлять мої дослідження, і продовжую свою роботу.

Переглянувши наявні в мене номери журналу, я виписала імена письменників та поетів, роботи яких було опубліковано. Гадаю, немає сенсу казати конкретні числа, оскільки через відсутні фрагменти сторінок або й самі сторінки проблематично встановити точну кількість авторів. Та й мене насамперед не це цікавить. Я виявила, що в кількох номерах друкувались різні твори одних і тих самих авторів. Про декого з них я чула, читала роботи, а дехто мені цілком незнайомий. В цьому випадку хотілось би зазначити, що знання мої з історії, так само як і з літератури, доволі хаотичні, адже я запам’ятовую тільки те, що мені в даний момент цікаво, та й то не завжди надовго. Тому не слід випадковому читачу осуджувати мене за незнання певних особистостей чи подій. Гортаючи потріпані сторінки я вчуся, а заодно намагаюсь описати найцікавіші знахідки.

Серед відомих мені авторів я побачила й таких, як от Гр. Косинка, В. Самійленко, В. Стефаник, П. Тичина, В. Сосюра та ін. Також присутні імена зарубіжних авторів, таких як А. Рембо, Жорж Санд, Ш. Бодлер та ін. І назви, і тексти тодішніх творів написані неперевершеною мовою, притаманній 20-тим рокам. Не знаю, як вам, а мені подобаються тодішні форми мови, що створюють неперевершений колорит у журналі. Коли читаєш такі тексти на уроках з української літератури то, визнаю, буває нуднувато. Про те, щоб нудьгувати, вивчаючи видання, подібне «Світові», гадаю, не може бути й мови.

«- Ой, які нетри!

- Так ти, Савко, оце аж сюди комунара привів?»

(Гр. Косинка «Темна ніч»)

В номері за 1 червня 1925 року на першій сторінці розміщено фото з могили Івана Франка. На той час це була  лише надгробна плита, на якій лише у 1932 році буде встановлено всім нам відомий пам`ятник – виготовлену скульптором Володимиром Литвиненком постать каменяра. На звороті титулу надруковано статтю І. Квасниці «Над могилою Мойсея». На наступних сторінках – твори І. Франка «З книги пророка Єремії», «З лірики» («Я забув», «Осторога» та ін.).

Фото могили Івана Франка

Стаття І.Квасниці "Над могилою Мойсея"

І.Франко "Мойсей. Пісня Х"

Поезії І.Франка

Фото кутка кімнати Івана Франка у НТШ у Львові

У підшивці я натрапила на кілька статей, де згадуються двоє людей, що насамперед привернули мою увагу. Перша з них - Людина, Митець – то Василь Стефаник.

В.Касіян "Портрет Василя Стефаника"

Пригадую своє перше знайомство з творами письменника. То була школа, старші класи. Вчителька читала новелу «Новина» і плакала. Ніхто не міг і слова з себе видусити. Це було жахливо. Справді. Мене тоді так зачепило, що до кінця року з осторогою відкривала підручник. І з тих пір лишився в душі неприємний осад. Але ж хіба не це – головне завдання справжнього письменника? Коли зачіпаєш найглибші струни душі читача? Гадаю, що тут Стефаник впорався на всі 100%. Тому я вважаю його майстром своє справи, а його новели, які я прочитала вже після закінчення школи, є справді дивовижної сили творами. Не пригадую, хто з письменників сказав це, але я цілком згідна: багато хто не може в цілому романі передати так почуття, як Стефаник – у кількох рядках.

В номері за 1 грудня 1925 року опубліковано статтю про Володимира Дорошенка з нагоди 25-ліття його літературної праці. Під статтею – присвячений Дорошенкові твір Стефаника «MORITURI».

На першій сторінці номеру за 26 грудня 1926 року бачимо портрет Василя Стефаника, а на третій сторінці – його новелу «Нитка», присвячену Іванові Семанюкові. Щиро раджу прочитати цю новелу. В ній є все те, що вражає мене у творчості Василя Стефаника. Істина трагедії у кількох коротких фразах.

А ось дереворити В. Касіяна по творам В. Стефаника: 

В. Касіян "Коло стола засідали куми" (В.Стефаник "Кленові листки")

В.Касіян "Семенко дриботів ногами по грубій верстві пороху" ("В.Стефаник "Кленові листки")

В Касіян: ілюстрація до "Дороги" В.Стефаника.

Втім, і портери, і твори письменника кожен може знайти сам. А ось інтерв’ю з митцями у підручниках рідко друкують…

Перлина моєї сьогоднішньої статті – фото інтерв’ю фотокореспондента газети «Світ» Левка Янушевича з Василем Стефаником.

Левко Янушевич: стаття "В гостині у Василя Стефаника" та фото фотокореспондента газети "Світ" з письменником на возі

Дім, в якому мешкав В. Стефаник

"Літературний суд над Стефаником"

Фото будинку, в якому народився письменник

Цвинтар у Русові з могилою батьків В.Стефаника

… Вище я написала, що найбільш мене зацікавили статті про двох людей. Першим є Василь Стефаник. Другим – Бернард Шоу.

Чому він? Та просто тому, що моєю улюбленою п’єсою є Шовівський «Пігмаліон». І про нього ми поговоримо у наступній моїй публікації.

Дякую всім, хто завітав до мого блогу і витратив свій час на прочитання статті:) Свої зауваження та відгуки пишіть у коментарях.   

Дякую за увагу!

Нарешті знайшла я час, аби продовжити свої дослідження. Хотілося б почати з кількох поетичних рядків:

Людино, ти повік кохатимеш простір

Зеркальний морських плес; ти бачиш власну душу

У грі тих бурунів, що кришать горду сушу;

Твій дух не менш грузкий, як їх бездонний вир...

- це слова з поезії Шарля Бодлера "Людина і море", переклад якої було опубліковано в журналі "Світ" у Львові 15 квітня 1925 року. Узагалі, тут є не тільки вірші, а й проза. А ще є цікаві замітки і статті: про нафтовидобуток у Бориславському басейні; про світові бібліотеки; про перші спроби повітроплавання тощо. Гадаю, не варто перераховувати геть усе, адже я все таки не енциклопедію пишу, а описую тільки найцікавіше:)

Тим не менш, в око мені впало кілька цікавих статей. З першої ж з них, під назвою "Вік птиць", я вперше дізналась, що лебеді можуть жити до 300 років, а соколи, шуліки і орли доживають до 150 років. Не знаю, чи теперішні дослідження вказують на такі неймовірні цифри, та й чи дозволили б люди та теперішня екологія триматись птахам так довго - але інформація дійсно цікава.
У 1925-му люди ще не літали в космос. А проте вже тоді дослідники робили обчислення відстані між Землею і іншими планетами. Усе благоговіння людей, котрі тільки мріяли пізнати Всесвіт не через скельця телескопів, звучить в наступних рядках:

"... Числа нечувані. Простір так великий, що людському умові справді важко в конкретних формах його уявити собі..."

Зі статті про повітроплавання (з журналу за 1 травня 1925 року) є дуже цікавими фото літака, що летить над містом, а також зображення тодішнього пасажирського салону в літаку.

В одній з невеличких заміток написано, що в Пн. Америці на той час природній приріст населення в 4 рази перевищував приріст населення через іміграцію.
Також не можу не написати про обчислення одного з істориків, опублікованих в журналі. Він вичислив, що в світі було 3120 королів і царів (відомих). Із них 32 покінчили з життям самі, 33 померло мученицькою смертю, 58 добровільно зреклися престолу, 140 полягли у битвах, 183 померли в неволі, 252 було убито, 168 засудили і скарали на смерть, 540 силою скинули з престолу, а 22 збожеволіли.

"В Англії, в околицях Йоркшир, в деяких домах уже від соток літ горять невгасаючі огні. До палення вживають торфу, так як у тих місцевостях добувають його масами... Часто трапляється, що при тому самому огні грівся прадід, дід, батько, син..."

Мене, як майбутнього поліграфіста, приємно порадувала замітка про 400-ліття першої білоруської книги, яку надрукував Франц Скорина.

"Американський хмародер" - "торговельний дім Wool worth-Building" у Нью-Йорку. Хмарочоси вражають і нині, тож важко уявити, який ефект справляв 56-поверховий велетень на жителів 20-х рр. минулого століття.

"Дивний звичай" Патріарх Григорій VII, голова екуменічної церкви, виставлений в церкві через 2 дні  після смерті в сидячій позі...

Так дивно дивитись на людей на фото і розуміти, що нікого з них уже немає в живих, та проте вони, ще молоді й натхненні, назавжди лишились на світлинах. Головне, аби ми й майбутні покоління зуміли зберегти крихкі паперові частинки історії, а не втратили й не знищили їх.

У цій публікації я просто "перейшлася" по невеликій частині паперів, котрі я досліджую, вибрала кілька цікавих моментів. Наступного разу хотілося б проглянути і перечитати власне літературні твори, опубліковані в журналах в той час. Для багатьох з тих, кого ми зараз вивчаємо в школі, публікації в 20-х рр. були одними з перших.
Якщо є якісь зауваження, побажання, відгуки щодо моїх досліджень - прошу, пишіть в коментарі!

Дякую усім, хто зі мною і кому цікаво те, що я пишу!

Що є історія? Мабуть, не варт писати якісь хитромудрі літературні визначення. Історія людини, краю, країни чи світу. Для кожного - це щось одне, й водночас щось своє.

Безмірний пісочний годинник, в якому кожна піщинка - безцінна. 

Прошу пробачити, якщо мої слова здалися вам занадто поетичними. Проте не можу стриматись. Адже, коли вивчаєш історію, читаючи підручник, розглядаючи карту, дивлячись фільм чи споглядаючи експонати у музеї, то це одне. Бо так ти бачиш осмислене, досліджене і подане тобі кимось іншим. А коли ти сам вивчаєш, осмислюєш і подаєш - то зовсім інша справа.
Я розумію, що для читача наступний текст також матиме яскраве суб`єктивне забарвлення. Але я й не збираюсь робити описи сухими, суто по справі, адже моє захоплення - надто велике, і я прагну поділитись своїми емоціями.

А почалося все так...

Можна було б сказати, що почалось все ще два роки тому, коли я вступила до Академії Друкарства у Львові. Та то буде не зовсім правда. Адже тоді я хотіла лиш малювати, а про своє нове захоплення дізналась пізніше, зовсім недавно.
Виявляється, мені цікаво досліджувати книгу. Це цілісний, унікальний, самостійний витвір мистецтва. Книга, журнал, газета - не має значення, якщо в творця видання присутній смак. На такі речі цікаво дивитись, хочеться їх читати.
То чи варто казати, яка цікавість мене здолала, коли мені до рук потрапила підшивка журналів "Світ" за 1920-ті рр.?..
Дякую татові, який мені їх приніс. Адже, як я вже писала вище, коли ти дивишся на книги у музеї - це одне, а коли маєш можливість вільно їх гортати і досліджувати - зовсім інше.

Шматочок історії в руках.

Хочеться писати і писати, прочитати, сфотографувати всі-всі-всі сторінки, описати їх і викласти тут, поділитись з усіма. Та, думаю, не варто. Тобто варто, та не зараз. Адже це перша стаття у моєму блозі, і не хотілось би перевантажувати ту прекрасну людину, яка зайшла сюди, аби почитати мої словечка:)

Тому коротко про головне: перші враження від перегляду "Світу".

Перші враження.

Чим пахне історія? Відкривши старі, пожовклі й місцями подерті сторінки, я впевнено відула: пилом. Сухим, старим пилом, якому вже багато років. Та добре хоч, що не вологою, а то б навряд би ці й так потріпані сторіночки дожили б до наших днів.

Ось вони, ці чудові журнали, заховані в палітурки, що також, як видається, пережили не мало:

Першим, що ми бачимо, відгорнувши палітурку, є обкладинка журналу "Світ" за 15 квітня 1925 року. Коштував цей примірник 70 сотиків. Якщо хтось у ті далекі часи хотів би передплатити цей журнал, то мав би заплатити за чверть року 4,50 зол., за рік - 9 зол. Якщо ж ця людина жила ще й в Америці чи іншій далекій країні, то за рік доводилось платити 4 долари.
Є тут і адреса редакції: Львів, вул. Руська ч.3.

Наступним, що кидається в очі, є реклама! Багато реклами! За кількістю оголошень преса 20-х рр. мало поступалась нинішнім виданням.
Тут є все - від реклами магазинів взуття, панчіх, рукавичок до "промо" банків, лікарів і медичних виробів. Не мало також і розваг - анекдотів, загадок, кросвордів.

Впали в око дві колонки, сусідні одна з одною. В першій повідомляється, що в 1924 році до Франції емігрувало 239.365 іноземців. У другій сумно говориться про чотири зникаючі народи, що мешкали на той час у Єрусалимі. Це - Караїти (лишилось 50 осіб), Самаритяне (150), Нісери та Метавілі (3000). 

Ну, і на кінець статті хотілось би написати про ще дещо. 

Абсолютно несподівано натрапила на знайоме слово. Винники! Та то ж моє рідне місто!

І справді. У "Світі" за 1 грудня 1925 року ідеться про відкриття пам`ятника Т.Шевченкові у м.Винники. Якщо не помиляюсь, то саме цього, 2013, року ми святкували ювілей постаменту:)

Пам`ятник було відкрито 29 березня 1925 року. 

А ось старий пам`ятник. Він існував із 1913 року до 1918, коли його майже зруйнували міські хулігани. Наступного року пам`ятник зовсім знищили, а тому пішла мова про новий постамент. 

Якщо ви ще тут, а я щиро на це сподіваюсь, і вас зацікавила моя писанина, то чекайте наступну статтю за кілька днів!

Дякую за увагу!