Інтерв`ю. Режисер Євген Громов: робота на майданчику, відповідальність та любов до своєї справи

Літо – час надзвичайних почуттів, відкриттів, мрій та дій! Не варто зараз повсякчас сидіти за книгами й фільмами-серіалами, носа не піднімати від роботи і вантажити себе важкими думами-роздумами. Бо! Варто надихатись! Мандрувати та знайомитись з людьми. Відкривати для себе щось нове. І я відкрила – вирішила працювати не лише над поодинокими статтями та оглядами книг, а й додати нову рубрику в свій блог – інтерв’ю! З людьми цікавими та такими, що хочеться від них почерпнути й собі енергії та любові до справи.

І першим гостем нашої (насправді поки тільки моєї, але все попереду) студії став молодий український режисер Євген Громов. Народився він на Одещині, а зараз мешкає і працює в Києві. Любить жанри горрору та реалізму (непогане поєднання, чи не так?), намагається зробити все від нього залежне, аби кіноіндустрія розвивалась не десь там, за горами і кордонами, а – в нашій Україні.

Про це, про робочі моменти і особливості праці на майданчику, кроки до успіху та багато чого іншого – читайте в статті!

Євгене, привіт! Почнімо з того, що хотілось би почути – хто ти по життю, чим займався до того, як взявся за режисуру? Ні і, власне, чому обрав таке заняття? Тому що, наскільки я знаю, на режисера ти не вчився.

Ну, гаразд. Знімати я почав ще в школі – мені батько подарував мильницю. Були раніше такі цифрові камери. Вони знімали в жахливій якості – та для нас в той час іншої не було. І тоді, в школі, я почав створювати свої ролики. Інтернету тоді ще не було, тому не знаю, яким дивом, та я навчився працювати в монтажних програмах. Робив усе сам. Але батько цього потенціалу в мені не розгледів – і віддав навчатись на холодильщика.

На другому курсі універу я пішов в театр і грав там шість років. Паралельно закінчив навчання – десь вдома досі валяється диплом. А в театрі я отримав усю необхідну мені школу.

В перший же день підійшов до керівника і сказав, що не хочу бути актором – хочу бути режисером. Вона ж відповіла, що спочатку доведеться пройти акторський шлях, а потім уже поєднаємо. Насправді, в цьому театрі я отримав величезну школу роботи з людьми: як правильно озвучувати завдання, зрозумів фобії людей. Дуже багато класики почав вивчати в той момент – адже працювали з дуже різним. Найголовніше, чого навчився – розбирати тексти, бачити їхній сенс. Зараз це дуже корисна якість. Ось така була перша сходинка.

Потім я пішов з театру…

А що це за театр був?

Театр був камерний, називався «Тур де Форс». Я навіть не знаю, чи є він досі, чи ні… Головне про нього сказав, але взагалі там окрема історія – можна книгу писати.

Коли я з нього пішов, зрозумівши, що час рухатись далі, одразу ж першим ділом почав знімати свої короткометражки. І все було б нічого, та в Україні почалась війна і усе, що я планував, розвалилось. В мене були думки поїхати в Москву і так далі. Та я зрозумів, що вже туди не їхатиму. І, крім того, стало важче добувати кошти на зйомки фільмів. Адже я не мав режисерського досвіду. Та завдяки допомозі людей, які хотіли зніматись, та тих, хто роздивився в мені потенціал, все продовжувалось. А в мені чомусь завжди бачили потенціал люди старші. Є двоє режисерів, які мені допомагають, чим можуть. Раніше це видавалось дивним, та все ж я вирішив – раз вони це роблять, то бачать в мені здібності, отже, вони дійсно є. Адже поважні люди не стали б витрачати час даремно.

Ну і далі… я не знаю слова «ні». Для себе зрозумів важливу річ – неможливого не існує. Я можу добитись, чого захочу. І потрібно в це вірити. Це дві важливі речі, які я засвоїв. Є ще третя: треба робити свою роботу максимально добре. Завжди себе перевіряю: а чи можна краще? Якщо розумію, що можна, то страшенно себе ненавиджу і намагаюсь зробити ще. Навіть коли втомився і витратив багато часу. Ці речі стали основою моєї режисерської роботи.

Насправді, є й четверта річ, яку я ще в театрі в себе зауважив: я можу роздивитись в людині потенціал, буквально поспілкувавшись дві-три хвилини. Можу зрозуміти, яка внутрішня сила є в людини, навіть якщо вона сама про це не підозрює. Це дуже помагає, адже я - режисер і шукаю людей собі на ролі. Цьому баченню я раніше не надавав значення і вважав, що це моторошно. Та коли працював в театрі, то зрозумів, що й мій педагог також так може. Я бачив, як вона брала, грубо кажучи, актора в точці А, де він двох слів не міг зв’язати і ворухнутись, не знав взагалі нічого, - і переводила в точку Б. І там я бачив геніального актора чи співака.

Для режисера, я думаю, без того не обійтись, оскільки ти свою історію маєш візуалізувати і гарно передати, а тому потрібно знайти й тих, хто вдало це зробить. Але люди людьми, камери – камерами, та треба чимось надихатись. Де ти береш свої сюжети? Які джерела  натхнення? Що найбільш зачіпає в житті?

Ну, насправді, натхнення я не шукаю. В мене це працює по-іншому.

Я маю чітку мотивацію в житті – конкретно розумію, що проживу, умовно кажучи, років шістдесят з сьогоднішнього дня. А плани в мене величезні. Я хочу змінити культуру кіно в Україні. В мене є система зміни кіноіндустрії в державі. Я відчуваю, що це мені по силам. І розумію, що часу, аби це зробити, не так і багато. Враховуючи, що я з маленького містечка з населенням близько двадцяти тисяч, без зв’язків. Абсолютно все в житті доводиться здобувати самому. І я усвідомлюю, що шістдесяти років для цього мало. Тому не варто витрачати дні в пусту, бо нічого не доб’юся. І мені не треба шукати натхнення. Немає можливості депресувати, мріяти, їхати відпочивати. Бо хочу запам’ятатись і щоб в світі та наступні покоління говорили про те, що кіно вийшло в країні на новий рівень завдяки Євгену Громову. Є люди, які глобально повпливали на цю індустрію, але мені вистачить впливу в Україні.

А те, що стосується ідей… Проблема, навпаки, в тому, що їх надто багато. В основі кожної стоїть якийсь конфлікт, а вони оточують нас повсякчас. Я є їх поціновувачем. Раніше записував ці конфлікти, та коли назбиралось кілька сотень сюжетів, то вже усвідомив, що й половини з них не зніму, і тепер намагаюсь записувати тільки найбільш вражаючі. Якось так.

Ясно. А на рахунок жанрів? Ти хочеш, щоб це було все з життя, так, як тебе надихає, чи, можливо, десь фантастика, фентезі, містика – щось таке?

Моє улюблене – це містика. Захоплююсь нею і хочу себе розвивати саме в цьому жанрі. Та! Мені так само подобаються драми, саме драми реалізму. Я хочу зняти історію про атошника, який повернувся додому, а його дім відібрала влада. Тому що випадково прописали, що він помер; наплутали щось з документами. А дім відібрав у нього продажний мер міста, і між ними й починається протистояння.

Якось так склалось, що ні в Україні, ні в Росії не було в людини свого дому. Якщо подивитись на те, що пишуть письменники цих країн, то вони мало де вказують на дім, як на нерушиму фортецю. «Мій дім – моя фортеця» - такого поняття немає. Завжди, в будь-яку мить, могли прийти до вашого помешкання і відібрати його з якоїсь причини. Все без права, без того, що це – «моє», «я можу тут мешкати і не хвилюватись». Такого немає.

Таким чином, в моїй історії чоловік боротиметься за свій дім, даючи зрозуміти, що право на володіння своєю домівкою – воно дається згори, а не державою, і на це право не можна посягнути. Ось така історія… з реальною долею. Не фантастика, не містика. Це – реалізм.

Стосовно містики. Я читала про твій серіал «Психо», який ви знімали з Артемієм Єгоровим. Що це за серіал, чи він живий, чи очікувати? Бо в мережі я його не знайшла.

Справа в тому, що цей серіал так і не знайшов, так би мовити, основи для реалізації. Почали його знімати 2014-го, до війни. І тоді, в принципі, була цікавою містика, так як тем особливо не було. В кіно ж усе так відбувається – люди хочуть бачити те, чого їм не вистачає в житті. Умовно кажучи, в Америці та Європі, та й в Азії зараз дуже розвинутий жанр горрор – жахіття. Людям бракує гострих відчуттів. А в таких країнах, як Україна, де і в житті відбувається горрор, на нього вже дивитись не потрібно. Тут треба спостерігати щось веселіше. Тому «Психо» я поки відсунув на другий план. В нього я вкладав дуже важливі і глибокі думки: про потенціал людини, про віру в себе і своїх друзів. І зараз усвідомлюю, що не вистачить бюджету це все реалізувати. Я його поки зупинив.

А коли придумували назву до «Психо»… є такий фільм Альфреда Гічкока 1960-го року… Якось воно пов`язано?

Я, коли вигадував своє «Психо», то, на жаль, не знав про цей фільм.

Просто коли хтось знає про цю картину, а тоді з`являєтся щось з такою ж назвою. Ну… це може бути претензією на культовість.  

Так, тому моє «Психо» - це, скоріш за все, робоча назва, а потім я зміню її, щоб не було тотожності.

Ну, проект призупинено. Але ж ви над ним працювали – і мені цікаво, як можуть співпрацювати двоє режисерів над чимось одним, тобто чи є хтось з вас, хто домінував своїми ідеями та керівництвом, чи ви якось однаково керували. Бо цікаво, як можуть робити один проект різні творчі люди, бо зазвичай вони такі… на своїй хвилі. І намагаються себе відстоювати.

Ну… можуть. Якщо режисери чітко розмежували свої обов’язки. Умовно кажучи, один може знімати з першої по двадцять п’яту сцену, а інший – з двадцять шостої по п’ятдесяту. Можемо так розмежувати. А може бути, що я працюю лише з акторами, а другий режисер керує постановкою кадру.

Тут важливо, насамперед, як двоє людей між собою ладнають, а не режисерів.

Є місце компромісу. Якщо режисер безкомпромісний – його чекає крах. Тому, коли до мене під час роботи на майданчику підходить актор чи оператор, та й хто завгодно, і каже: «А може так?» - я обов’язково спробую. Просто тому, що я не все знаю в цьому житті і ніколи не знатиму. Та якщо раптом якийсь персонаж починає вважати себе режисером, то це вже інша справа. Він просто наглий. Тоді доводиться пояснювати людині, за ким останнє слово і чому саме я – режисер. Бо потім я й буду відповідальним за якість. Тобто, всі інші будуть не при ділі, якщо щось буде не так і ми витратимо, скажімо, мільйон гривень, а вдасться погано. Відповідальним буду я. Тому краще, щоб помилки, за які відповідатиму, теж були моїми. Як правило, цей доказ гасить усі суперечки.

Можеш згадати якість надзвичайні, або веселі, або просто цікаві моменти під час зйомок? Просто щось таке, що було б цікаво почути?

Треба пригадати… На останніх зйомках був один сумбур. Хоча це, мабуть, не зовсім те… В нас була зйомка з квадрокоптера. І чомусь людина, яка керувала ним, самого квадрокоптера не бачила! І він, цей квадрокоптер, вписався в дерево, ще раз об нього влупився, тоді знову і знову… а тоді впав і просто – в воду! Квадрокоптерщик шокований, я шокований, а наш продюсер торпедою – вжух! – пірнув і дістав машину, доки ми стояли. Отже, так – гроші заплачено, а зйомок нема!
Тут варто згадати, що дуже важливо, з яким продюсером ти входиш у проект. Я дуже вдячний Александру Пушкіну за те, що він з`явився у моєму житті. Ця людина добре розуміє кіноринок та знає - де варто допомогти на майданчику, а де краще не втручатись в мою роботу. А ще - завдяки йому я зустрів дуже гарну дівчину, з якою у нас зараз стосунки. 

Ну… не дуже смішна історія,  бо я уявляю, як ви всі перелякалися!

Взагалі, секрет успіху – в якості підготовки. Це я засвоїв дуже рано. Багато хто взагалі не готується, або – зовсім трохи. Я ж готуюсь максимально та ставлюсь до цього дуже строго.

От зараз працюю над горрором – буду знімати короткометражку. Всі шоковані моєю підготовкою. Навіть ті, хто знімався й раніше в кіно, кажуть, що ніколи такого не бачили. Тому особливо курйозних ситуацій в мене й не буває. Працюю по плану. Це привив мені театр. Тому що для нас було шоком, коли спитав педагога, чи можна зробити щось не так, як ми репетирували, а вона відповіла: «Ні!» Сто відсотків спектаклю має бути передбачено.

Дякую! Можеш розказати трошки детальніше про те, над чим працюєш? Про свій горрор і коли його можна чекати?

Фільм називається «Сторонній». Знімаємо ми його англійською.

Зараз дуже сильно розвиваються такі майданчики, як Amazon, Netflix, YouTube платний і так далі. Це тільки в нас перегляд безкоштовний, а всюди люди платять за його можливість. Тому що якщо вони подивляться безкоштовно, то матимуть справу з кіберполіцією. Відповідно, якщо поглянути на наші реалії – усі починають задумуватись, як би потрапити на той ринок. Тому що кіно – це процес, в якому затрачено багато сил, енергії, грошей. Хочеться, щоб це окупалось.

Тому я вирішив зняти горрор, виставити на Амазоні і на ньому заробляти. В мене є дистриб’ютор в Штатах, він також чекає, коли все буде знято, і допомагатиме з продажами. Та! Справа в тому, що поки це – експеримент. Дуже мало є фільмів українських, які вийшли на зовнішній ринок. І рано ще казати, добре це чи погано, грошова жила – чи скоріш удача. Ще не зрозуміло. Тому що дуже важко зараз знайти інвестиції. Тому поки не торкаюсь ні національної теми, ні чогось такого – я граюсь. Це моя любов. Зараз люблять використовувати народну, національну теми, або ж фольклор – я не торкаюсь їх. Я люблю містику та жахи – і тому хочу цей горрор зняти. Знайти продюсера, готового дати кошти, надзвичайно важко. Та один мені запропонував зняти короткий метр і показати, що ж це таке. Є український фестиваль від «1+1», в ньому присутня номінація горрору. Там в журі сидить Любомир Левицький – це та людина, яка одна з перших почала знімати горрори в Україні. Я дуже поважаю цього режисера. Якщо отримаю від нього гарну оцінку – для мене це буде знак. Якщо ж погану – шкода, ще не доріс.
Стосовно ж українського фольклору - в майбутньому дуже хотів би відзняти декілька історій з книг Дари Корній. Мені вона як людина подобається, а її твори - це фактично готові сценарії. Пані Дара навіть казала якось, що в неї вже є готова історія під український горрор. Скоріш за все, з нього і почну. 

В тебе є якась супер-мрія, до якої ти тягнешся, яку хочеш втілити? Скажімо, геніальний фільм - саме той, який буде окрасою твоєї режисерської діяльності?

Скажімо так, те, що зі мною відбувається – це і є моя мрія. Вона вже потроху реалізується. Дуже важко назвати мрію подією, бо для мене це – ряд подій!

Мій шлях в житті починався з того, що батьки казали: «Кіно – це неможливо!». Я жив у глухому місті, де усім, ким я міг стати, був ремонтник холодильників в гаражі. Для мене важливо було в принципі хоч щось знімати. Це була моя мрія і зараз вона збувається.

Є ціль. В мене немає наміру поїхати за кордон і десь там знімати кіно. Якщо не буде зніматись в Києві, а в Кам`янську – я поїду туди. Мені однаково, де жити. Треба багато встигнути зробити.

Що ж, тоді переходимо вже помаленьку до завершення інтерв`ю. Останнє питання – чого побажаєш читачам? Усім тим впертим, цілеспрямованим, хто вже йде до своєї мрії? Або й тим, хто ще наважується.  

Перше – не розраховуйте, що хтось допоможе! Не розраховуйте, що допоможуть універ та педагоги. Вчитись самим! Бути вічними студентами. Не зупинятись в навчанні. Хтось може дати пораду, хтось допоможе з рекомендацією; скаже, куди іти. Та головне – самоосвіта. В Інтернеті є все, що потрібно. Обов’язково вивчати естетику. Адже багато хто знімає кіно і воно виглядає жахливо.

Друге – вірити в себе! Це дуже важливо. Тому що часто доводиться ризикувати. Я коли переїхав в Київ, то дуже ризикував. Взявся за авантюрний проект, вірю, що вдасться – і воно вдається.

Третє – не варто думати, що гроші допоможуть. Багато хто каже: «Були б мільйони – зняв би відразу!». Без грошей, звісно, нічого не вийде. Та навіть якщо є трошки, заощаджено на щось – вже можна рухатись вперед! Все одразу не буває.

Головне – вчитись і вірити в себе! Це – основа успіху.

Дякую тобі, Євгене, за чудову розмову! Та бажаю тобі успіху, цікавих проектів та визнання!

Дякую й усім тим, хто зазирнув сьогодні до мого блогу! Сподіваюсь, Вам було так само цікаво, як і мені. Адже автор має так багато знайомих письменників, художників музикантів, журналістів… а от з режисером спілкувалась вперше. І це круто.

Не забувайте, як важливо рухатись вперед! Та ніколи не здавайтесь!

До нової статті!

Фото викрадено з зі сторінки Євгена у fb

5 книг для вечірнього кайфу

Перший місяць літа нарешті починає дарувати вітряному й дощовому Львову теплі дні. Настрій гарнішає, вже минули Kyiv Comic Con та Книжковий Арсенал, подарувавши книжковим крилам нових пір`їн. Наближаються різні презента-а-а-ації. А тим часом – як завше, говоримо про книжки.

В цій добірці – п’ять різножанрових книг, які стануть чудовими вечірніми товаришами будь-якого книголюба. А оскільки вечори зараз довгі, то й читати можна неспішно.

Фото (трохи без дозволу) поцупила в автора

1. Марина Смагіна «Волковиці» (2016)

Починаю саме з цієї книги не випадково – адже навесні вона була однією з тих, які мені прочитати було найцікавіше. Для тих, хто не в курсі – у 2016 році «Волковиці» здобули спеціальну відзнаку від Дари Корній та Тали Владмирової «Українське сучасне фентезі» на конкурсі «Коронація слова». Роком раніше таку ж відзнаку отримали моя «Алхімія свободи» та «Відунський сокіл» Артура Закордонця. Тому, гадаю, пояснювати мою цікавість немає додаткової потреби.  

Роман мені сподобався. Перше, що впадає в ньому в око – це гарна мова і якась така… відверта, духмяно-карпатська атмосфера.

Волковиці – це назва села, в яке дуже непросто потрапити і з якого ще складніше піти. Його немає на картах. Про нього мало хто знає, а хто знає – то воліє мовчати. Чому? Бо в тому селі багато таємниць і багато жахіть, які тамують в собі дрімучі ліси, проклята ріка та… самі люди. І в епіцентрі всього – молода дівчина Марія, якій доводиться розбиратись і з минулим, і з теперішнім Волковиць, та з тим, чому ж її єдину так тягне до того місця, в яке інші й потрапити не можуть.

Як я вже написала, атмосфера в романі – насичена. Тут дійсно панує відчуття того, як гнітять старі дерева, як шепоче ліс. В певні моменти дуже цікаво, а що ж станеться далі, а в інші – доволі моторошно. Це не жорсткий хоррор, але містики вистачає, аби по спині побігли мурашки. Марина гарно закрутила сюжет, дозволяючи з кожною сторінкою лиш на трішки більше бачити правду, і до останніх сторінок розв’язка цікавить та манить. Потішила відсутність гномів, ельфів та інших чужорідних персонажів та мотивів. Усе – наше, автентичне. А ще тут немає надлишку описів чи зайвих персонажів. Усі і все у Волковицях мають свою роль.

Роман однозначно вартий прочитання. Буде цікавий як фентезистам, так і тим, хто просто любить настроєві, загадкові історії.

2. Остін Клеон «Кради як митець» (2012)

Воістину прекрасна книга! Я серйозно. Не можу сказати, що дізналась з неї щось нове, бо… здається, автор вкрав мої думки! Та й не тільки мої. Бо, судячи з усього, вони співпадають в певній мірі в усіх творчих людей.

Ця книга вчить митців (та й не тільки) шукати натхнення, організовувати свій час і просто любити своє діло навіть тоді, коли вже дивитись на нього не можеш. Написана в ігровій формі, з масою примітивних і подекуди ну ду-у-у-же кривеньких ілюстрацій, які задають чудовий несерйозно-серйозний тон читанню.

Про те, як на шляху крадіжки знайти щось своє, не спаскудитись до рівня плагіатора, як відшукати свій стиль і навіть мистецьке генеалогічне дерево – тут.

Для широкого кола читачів.

3.  Тадеуш Доленга-Мостович «Знахар» (1937)

Книга про дива. Про людину з величезним талантом лікувати, яка була на п’єдесталі слави і в одну мить втратила все – кохану дружину, доньку і навіть пам'ять. Про польського лікаря, професора Рафала Вільчура, який довгий час блукав, забувши ким був і що мав, та зрештою завдяки випадковості пригадав основне – своє призначення. І став рятувати людей. В умовах звичайної сільської хатини при млині, не маючи знарядь, найновіших ліків та операційної. Він прийняв у себе багатьох селян здійснивши огляди та навіть операції, і жодного разу не заподіявши шкоди.

Та роман не лише про вміння Вільчура, як лікаря. А й про те, як, навіть, втративши ім’я та все, що любиш, залишатись людиною. Хвилюючий, часом трішки сентиментальний, сильний роман про почуття, професіоналізм і людськість.

Для широкого кола читачів.

До слова, після прочитання подивилась однойменний фільм, знятий за мотивами творіяння Долеги-Мостовича у 1981 році. Екранізація гідна, в ній збережено дух роману та майже нічого не «викинуто», як то часто дозволяють собі режисери.

4. Надія Гуменюк «Танець білої тополі» (2016)

Напевне, одна з найгарніших «життєвих» книг, які я читала. Надзвичайно ніжна та водночас драматична історія двох людей.

Перший – Левко Черкас, який в дитинстві страждав через свої покалічені від народження руки, але завдяки мудрому наставнику навчився зцілювати ними людей. Він пройшов війну, пережив страшні втрати, зради і страх, і через усе життя проніс в серці кохання до шляхтянки Вишеслави, яку ніжно називав – Вишенькою.

Друга – Вероніка, дівчина, яка теж пройшла багато доріг. Дитсадок, несподіваний притулок в люблячої людини, тоді знову притулок, тільки – собачий. Училась боротись і з собою, і з усім світом, з лихим батьком, з важкою пам’яттю про маму, якої ніколи не було чи – не пам`яталось.

І ці двоє мають зв'язок, їх історії переплітаються, тільки так цікаво і химерно, що до останньої сторінки важко розібратись. Але то недовго – бо книга читається на одному подиху!

Тож, якщо хочете дізнатись щось чудове, якусь таку історію з присмаком любові та натхнення, а ще зрозуміти, що ж то за танець такий – білої тополі – ця книжечка для вас!

5. Надія Гуменюк «Вересові меди» (2015)

Надзвичайна книга, яка по праву зайняла перше місце на «Коронації слова». Важко навіть описати, про що вона – бо спершу наче все написано геть просто. 

Молода дівчина Дана закохується, втікає з весілля, до якого хотіли примусити; шукає того, за ким кличе серце – а натомість стає актрисою в театрі. А тоді: війни, війни, війни, совіти, німаки, поляки… усі й усе, кому не лінь, шматують націю, і тут же – історія простої людини. І не одної. Прочитала книгу з надзвичайним захопленням, місцями було важко від сліз, що давили горло. Я дуже люблю багатошарові історії, де все пов’язується наприкінці. І ця – одна із них! Надія Гуменюк теж полюбляє цей прийом, це очевидно. І він вдається у неї справді майстерно. Роман пронизаний почуттями, тугою, самотністю, коханням. Та водночас – він надзвичайно динамічний, насичений і не дає нудьгувати.

А ще – там так багато думок. Гарних думок. Навіть якщо Ви - запеклий любитель фентезі, як я, то цю книгу можна не боятись брати до рук. Вона не фентезійна, не містична - просто класна. 

«Як мені жаль, дівчинко, що ти не стала артисткою. Як жаль… А може, найважливіше – стати людиною? Може, це теж дар Божий, що не кожному даний?»

Ну що ж, ось такий короткий список сьогодніJ

Незабаром будуть ще книги, звісно. І описи мандрівок.

І ще… дещо дуже особливе. Буквально з дня на день! Щось таке, що розбавить описовість моїх спостережень і додасть сторінці цікавого та несподіваного.

ПаJ

Гарних вражень та приємних літніх вечорів!

5 книг для березня: тільки чоловічі романи, тільки хардкор!

Чула десь таку дурницю, що представниці прекрасної частини людства  читають переважно авторів-жінок, а мужчини – авторів-чоловіків. А от і ні! Спростовуємо! Вашій увазі представляю п’ять романів, написаних чоловіками, які раджу кожному. Я не читала ці книги навмисне одну за одною, просто подумала, що було б непогано зробити отаку собі підбірку мужності і сили. Ці книги об’єднує історична тема та те, що писано українцями про українців.

Починаємо весну читанням!

1.   Володимир Канівець «Славний лицар: Устим Кармалюк» (1965)

Не виховуймо рабів.

Я з жахом пригадую десятий клас загальноосвітньої школи, коли вчителька української мови та літератури вголос зачитала нам новелу Василя Стефаника «Новина» і… розплакалась. Я досі пам’ятаю, як мовчав приголомшений клас.

Після того я не прочитала жодного твору з навчальної програми, де йшлось про важку долю українців і як вони не можуть з неї видряпатись. Я безжально вишукувала стислі перекази або списувала. Серйозно? Розповідати підліткам про те, як батько топить своїх дітей, бо не має чим прогодувати? Я нічого не маю проти Василя Стефаника і вважаю, що твори-драми з жахливою розв’язкою мають місце, але не тоді, коли йде мова про виховання підлітків.

Те в’язке відчуття приреченості нашої класичної літератури переслідувало мене довго, доки не зустріла та не полюбила «Тигроловів» Багряного і твори Довженка. Вони були, як ковток свіжого повітря – такий чистий, український, вільний. І тепер-от я знову це відчуваю – як повіяв вітер волелюбства. Роман, про який напишу, належить до розряду тих, що «must reed» для усіх, хто має голову на плечах і не боїться думати та діяти.   

І атлант розправив плечі. І боялась його шляхта, як вогню, і вважала, що продав душу дияволу, бо не брала Кармалюка куля, бо тричі вертався з вічних мерзлот Сибіру, бо не могла його втримати жодна фортеця і жодні кайдани. Мріяв ходити з плугом по власному полю, а натомість – усе життя провів у лісах, прямуючи зі зброєю в руках від одного спаленого панського маєтку до іншого. Перекази кажуть, що вбили Кармалюка не кулею, а срібним ґудзиком – як характерника. А опісля довго ще шляхтичі зачинялись на багато замків, не вірячи в своє щастя. Та й чи настало воно тоді? Адже багато ще років опісля не могли загнати під ярмо людей – за підозру в причетності до діянь Устима Камалюка на Сибір було вивезено близько двадцяти тисяч чоловік, а справи його сподвижників у судах розглядали так довго, що сам цар Микола І видав указ завершити їх чимшвидше, щоб не тривожити народні маси.

Читати. Щоб відчути крила за спиною. Щоб не забувати про те, яка важлива воля. Щоб Кармалюк не був один. Адже нас – так багато. Читати для того, щоб мурашки бігли по шкірі від усвідомлення спроможності чоловіка так кохати свою країну, так боротись за інших, слабших; так їх захищати.

Читати, щоб пам’ятати. І щоб бути.

2.  Володимир Лис «Маска»

Цей роман я «ковтнула» більше року тому, але одразу ж згадала про нього, читаючи «Славного лицаря» Володимира Канівця. Чому? Просто мова тут теж про чоловіка, який вийшов з кріпаччини, який грабував панів і був невловимим привидом українських лісів. Тільки різниця в тому, що задіював він свої вміння не на благо інших, а для власного збагачення та досягнення бажаних цілей. Яких саме? Про це – в книзі!

«Маска» є моїм улюбленим романом Володимира Лиса, а прочитала я їх доволі. Ця книга неймовірно динамічна і фантастично закручена. Роман неймовірний! Він поєднує в собі історію, детектив, екнш, драму і, звісно, любовну лінію.

Жорстокий, звабливий, розумний головний герой, що ховає своє обличчя під багатьма масками, бере усе, що захоче – силою чи грішми. Але не ту, єдину, яку не може і не хоче примусити себе покохати. Тільки не думайте, що цей роман любовний, ні. Він буде цікавий усім, і хлопчиськам-шибайголовам в тому числі. Я роблю даний акцент лиш тому, що завжди більше полюбляю, коли про кохання чоловіка до жінки розповідає власне чоловік-автор. Бо жінка доволі часто описує такі почуття, які б хотіла побачити, а чоловік – які здатен відчути. Не завжди, та – все ж. Це цінна різниця.

Рекомендовано любителям несподіванок, неспинного руху та пригод.

3. Богдан Коломійчук «Небо над Віднем» (2015)

Бо про Вістовича. Бо він мій улюбленець. Я не люблю детективів, але це той випадок, коли в поєднанні з містикою і гумором книга читається в задоволення і легко, попри давно закоренілу жанрову упередженість.

Насправді, я читала три книги Коломійчука: дві з них про львівського комісара поліції Адама Вістовича («В’язниця душ» та «Небо над Віднем»), та «Людвисар. Ігри вельмож» про події у середньовічному Львові. Але оскільки «Небо над Віднем» найсвіжіше в моїй пам’яті, то і писатиму загалом про нього.

Мені подобається те, що в книзі є міцний фундамент з історичних досліджень, завдяки якому можна точно та водночас якось так природно потрапити до Львова початку минулого століття і дізнатись багато цікавого про тогочасний світ, і зокрема – про «вуличну» війну між українцями та поляками, що розгорнулась після Першої Світової.

Попри серйозну підоснову, в романі повно смішних моментів, і гумор такий легкий та природний, що від сторінки до сторінки читається з посмішкою.

Харизматичний головний персонаж. Ну справді. Вістович однаковий що в сорок, що в шістдесят – чудовий. Він в міру привабливий, дуже розумний, а ще доволі дивним чином зберігає міцну і трохи повнувату тілобудову. Чому дивним? Бо на сніданок переважно має цигарки і каву, а потім, коли вже геть припікає, поміж розв’язанням численних справ, їсть флячки та запиває їх горілкою. А ще він має здатність подовгу не спати, коли одержимий місією, – що додає персонажу певних сентиментів з моєї сторони, творчого безсонька.  Ну, але це так, ремарка. А ще мені дуже подобається перехід Вістовича від вихованості до справжньої галицької, а часом польської, а подекуди і німецької лайки. Він гарно б’є по пиці, коли виникає потреба.

У «В’язниці душ» та «Іграх вельмож» мене фантастично дратували жінки, задіяні в сюжетах. Там що відьма, що панянка - однаково були якимись бездіяльними і слабкими, вони завжди чекали допомоги і ну геть нічого не могли зробити самостійно. Я вже було задумалась над тим, чи знає автор, що жінки бувають значно небезпечнішими за чоловіків. Але «Небо над Віднем» здивувало поєднанням жіночої підступності, розуму і звабливості. І то здивувало неабияк, зважаючи на те, що кримінал тут переплівся з пожадливістю, корисливістю та еротикою. В «Небі над Віднем» описано дві справи Адама Вістовича, і фінал кожної вартий уваги.

Рекомендовано шанувальникам детективів; характерних, цікавих персонажів; тим, хто любить вузькі львівські вулички та безперервний рух і пошук пригод.

4.  Михайло Яворський «Поцілунок лева» (2006)

Ця книга трохи чи то спокійніша, чи то помірніша в порівнянні з попередніми, але було б шкода про неї не написати. Тут є аж три чудові складові: пригоди, Львів і, звісно ж, атмосфера.

Роман розповідає про епізоди з життя молодого хлопця, який відчув на власній шкурі усі реалії Другої Світової – був членом таємної націоналістичної Організації, згодом опинився в тюрмі на Лонцького, опісля – в краківській Монтелюпі. Він вчився виживати і любити, викручуватись, залишатись собою. Намагався бути людиною, незалежним, коли довкола вирували хвилі насадження нових думок і часом таких жорстких, але вигідніших настроїв.

В книжці дуже гарно описано життя львів’ян того часу, починаючи від особистих відносин і закінчуючи різноманітними побутовими деталями. 

5. Алєкс Конічіва «П’ятеро в ліфті, не рахуючи музи» (2010)

Свій список хочу увінчати вишенькою.

За цією книгою я сумую – адже дала колись почитати, а назад так і не отримала. Та, попри це, досі пам’ятаю її на диво чітко і ясно, хоч читала ще шість років тому, ще до того, як опинилась в студентських лавах. 

Чудовий роман, що підходить до моєї авантюрно-чоловічої добірки на усі сто відсотків. Якщо коротко – в ньому розповідається про те, як знудьгована муза історії Кліо вирішує написати свою власну… ну, звісно ж, історію. І для цього обирає цілком реальних людей – п’ятьох чоловіків різного віку, соціального статусу та зовнішності. А за допомогою такого собі чарівного, чи й не дуже, ліфту відправляє у вигаданий світ, де героїв чекає довга мандрівка в пошуках завершення шляху… Але - увага, цвяшок програми! – усі випробування, які випадають на долю персонажів, є лише проекцією їх власних бажань, думок і страхів. А хіба так вже легко вибратись з пасток, створених власною фантазією? Про це і розповідає весела, динамічна книга-притча, розповідь якої нагадує квест – бо разом з персонажами ти біжиш і не зупиняєшся від першої та до останньої сторінки.

Читати, читати, читати усім!

І гарної весни, друзі!:)

5 книг для лютого

Особисто я не надто люблю лютий, бо це місяць, в якому вже немає свят, люди знімають з вікон прикраси та гірлянди і розбирають ялинки. Це ще не весна, і в руки буває зимно-зимно, а на дорогах – слизько-слизько. Печально, так? Але не зовсім.

Бо коли стає холодніше, ми, як ніколи, шукаємо тепла, створюємо його, ділимось з іншими; відкриваємо для себе щось нове, затишне, цікаве. Геть настрої понурості! Давайте ділитись красою.

З цього і почну. Хочу поділитись з Вами красивими книжками. Це не рейтинг, книги я записую до цього списку геть хаотично, просто тому, що хочу про них розповісти. І якщо Ви не знаєте, що почитати останнього зимового місця, то, може, побачите тут щось «своє». Тим паче, що я читаю усе підряд, іноді геть не «прилаштовуючись» до котрогось жанру.

1. «Львів. Смаколики. Різдво». 

Авторки – письменниці «Львівського жіночого літературного клубу».

Бо святковий настрій не зобов`язаний закінчуватись, коли календар показує дні-будні! І якщо Ви ще не читали цієї книги – ну, то вона “must reed” цієї зими. Збірка оповідань – дуже львівська, затишна і неймовірно різна, адже писалась не одним автором, а кількома. І скажу Вам, що в житті вони дуже хороші та цікаві жінки, закохані у Львів по самі вуха, що тільки надає цьому виданню шарму. 

Ця книга дуже щира. Вона цікава тим, що кожна розповідь відрізняється від інших темпераментом автора, думками та обраною темою. Адже, хоч усіх їх і об’єднують вузькі вулички міста Лева та різдвяний настрій, тут є і війна, і пристрасть, і сум. І, звісно, кохання. Та навіть трохи геть несподіваних жахликів. «Львів. Смаколики. Різдво» - збірка сюрпризів. Це так, наче в одному великому пакунку Миколай приніс багато різних подарунків, і, розгортаючи, ти не можеш передбачити, що ж такого гарного трапиться цього разу.

Плед на плечі, горня на столик поряд, а кригу в руки – і вперед! В обійми сторінок. А потім – обов’язково поділитись книжкою з близькими. До того ж, її обкладинка - то вже перший дотик до казки. Дуже гарна. 

2. «Вершини зустрічають сонце першими». 

Автор – Надя Метзгер.

У мене мама народилась в Сколе і коли не так давно була там, то привезла на згадку цей роман. Раніше я не чула ні про даний твір, ні про його авторку. Це той випадок, коли читаєш випадкову книгу, а тоді розумієш – це саме те, що треба.

Роман розповідає про Сколе початку минулого сторіччя, а точніше, про Святослав – село, що належало до згадуваного містечка та розташовувалось неподалік від нього. Що цікаво, тут немає одного-єдиного головного героя. І навіть двох. І навіть – трьох. Бо в центрі розповіді сім’я Комарницьких, в якій було аж дев’ятеро дітей, їх родичі, сусіди, зяті, тітки, товариші і навіть барони Гределі, що володіли тоді сколівськими землями і залишились в історії, як дивовижно справедливі можновладці, які не брали зі своїх робітників ні плати за будинки, в яких ті жили, ні за дрова, якими опалювали свої оселі. Цей роман – то опис неймовірних доль, вчинків. Недозволеної любові, глибини пощади, терпцю. Ненависті. Непрощенності. Фантастичної людської байдужості до долі інших, зажерливості, пересудів. Авторка пише про своїх рідних так, наче насправді вона усіх сама вигадала, як персонажів, бо в її розповіді немає й тіні скутості чи сумніву: «А чи варто щось описувати? Чи варто виставляти перед людьми?». Її розповідь відверта. І цим підкупає. Серед величі гір, серед земель, які в один рік могли прогодувати всіх із надлишком, а в інший – забрати життя голодом, - жили люди. Прості, смертні, зі своїми думками і рішеннями. Не завжди правильними, не завжди людяними. А часом – неймовірно мудрими. Як воно і буває в житті. Вони народжувались і вмирали там, страждали, неймовірно важко працювали, кохали, грішили, боролись, здавались, розплющували очі в пітьмі передсвітанковості і йшли пекти хліби, щоб прогодувати дітей. Переживали війни і так само переживали мир.

З цією книгою хочеться і плакати, і сміятись. І просто поринути в ті часи, коли серед могутніх вершин, в долинах, майже замкнених від світу, були й свої невеличкі світи.      

3. «Повелителька хаосу. Книга перша: Могутність стихії. Вогонь». 

Автор – Оксана КіртоГ.

З гір – та й у небо! Бо гаслом цієї книги, на мою думку, міг би бути заклик «Лети!».

Оригінальне українське фентезі.

Читати, скажу чесно, почала після позаминулого «Форуму видавців» у Львові, де познайомилась з авторкою. Тож ця книга, на відміну від попередньої, ніяк не є випадковою.

Якщо говорити відверто, спершу «Повелителька хаосу» йшла мені по-маленьку. Мене дратувала закомплексованість головної героїні, те, що вона буває неймовірно невпевненою в собі, а ще те, як дотикаються в романі світ наш і фантастичний. Незвичними та чужорідними видавались імена деяких героїв, навіть тієї ж Кассандри, довкола якої й крутиться сюжет. Здавалось, наче на початку роману автор розхитується, більше намагається показати світ, який вигадала, не подіями, а просто описами.

А тоді ми раптом покинули Сонячну систему верхи на драконі! І опинились в світі, де магія та наука тісно співіснують, де динаміка сюжету, вчинки героїв та їх задуми розгортаються з неймовірною масштабністю. Разом з головною героїнею читач отримує змогу пізнати світи, тварин небувалого походження, навчитись битись, літати і, загалом, боротись із собою та могутніми ворогами. Разом з Кассандрою стати сміливішим… Перейнятись тим, що ж насправді сталось з її домом - далекою, всіма забутою планетою; вперше сильно закохатись і вдосталь насміятись – бо роман сповнений не тільки динаміки, сюжетних петель та просто-таки сонму персонажів, – а й чудового гумору.

Усім, хто хоче політати і кому затісна наша планета – маєте мати цю книгу на поличці!

Ну і плюс – хотілось би відмітити скрупульозну співпрацю видавництва з автором. Книга гарно оформлена та якісно вичитана. Мова в ній дуже милозвучна і багата.

Оксано, чекаю продовження!

4. «Місце для дракона». 

Автор – Юрій Винничук.

А ця книга і випадкова, і невипадкова водночас.

Придбала її на «Форумі видавців» цьогоріч, і навіть вполювала авторський автограф, що завжди дуже тішить. Порадив цю книгу мені Петро Коробчук, який два роки тому працював над редактурою мого роману, а в «Місці для дракона» виступив в ролі коректора. І він якось так відгукнувся про цей твір – що не придбати його було б мені над силу.

З творчістю Юрія Винничука я знайома вже давно-давно, адже як і багато дітисьок, читала ще в школі його «Легенди Львова». Спогади від них завжди були теплими. Потім спробувала прочитати «Мальву Ланду», але не змогла, бо то був один з найгірших романів, на які я натрапила в своєму житті. Я навіть не буду описувати зараз, в чому справа, бо вийде нова стаття. І не впевнена, чи варто, адже книгу я так і не подужала. Потім якось так сталось, що надибала електронний варіант «Весняні ігри в осінніх садах», які лишили в моїй голові дуже дивні почуття. Бо цей роман мені водночас і сподобався, але й вразив своєю відвертістю. І справа не лише в описах голих жінок і що з ними робить головний герой, зовсім ні. Просто мене трохи лякає те, що пише він так, наче й сам опиняється в моїй голові. Але це й захоплює. То ж чи варто казати, що, почувши про те, що Винничук має в своєму письменницькому репертуарі й дитячу казку, я не знала чого чекати? Але стало цікаво.

Історію цю я прочитала за два вечори. І найперше, що хочу сказати – вона не дитяча. Дуже сумна і десь аж надривно-тужлива. Від неї не те що сльози в очах збираються – вони течуть по щоках потічками. І, насправді, це фантастично. Бо я не кажу, що сльози з’являються в читача в фіналі, або в особливо напружених моментах. Просто тут ти не почуваєшся автором. Не почуваєшся драконом. Почуваєшся спостерігачем, яким так часто є в житті, коли довкола діється несправедливість, а ти не можеш чи не хочеш на неї вплинути. Коли ти в реальності – немовби і дійсно читач. І, гортаючи сторінки книги, раптом почуваєш таке потрібне часом бажання захистити ближнього, яке є неможливим в книзі, але геть не завадить за її межами. Ця книга робить боляче читачу. Не думаю, що варто рекомендувати її дітям, бо тут завелика концентрація жалю. Але підліткам і тим, хто вже давно закінчив школу, – якраз.

Це казка для дорослих. Казка для совісті. І в ній чудові ілюстрації Наді Каламєєць. Особливо потішила та, де на траві сидить сам маленький Юрій Винничук.

5. «Особистий простір». 

Автор – Віоліна Ситнік.

І знову книга письменниці, з якою знайома. Це так тішить, особливо тому, що знайомство приємне.

Друга збірка, яка ввійшла до цього списку, тільки тепер тут один автор. І, попри це, розповіді в книзі майорять різними сюжетами та настроями.

Вони дуже життєві і часом, коли я читала їх, видавалось, ніби то все документальні статті про те, що діється в світі. Адже тут багато тем: кохання, мир, війна, проблеми з дітьми, з батьками, з заробітчанством, зі зрадами. І навіть є про той же «особистий простір», з якого ми часом, забуваючись, вимежовуємо навіть тих, хто має бути ще ближче і з іще міцнішими обіймами. Квітник різних історій для різних же роздумів. Це не книга для любителів екшену чи заплутаних сюжетів. Це книга для читання в приємній вечірній чи, навпаки, ранковій атмосфері, коли хочеться трошки зупинитись, випити чаю або кави, і знайти щось для настрою.

А мені, як людині, яка навіть в тужливі і темні часи завше намагається чекати світанку, найбільше сподобалось оповідання «Майже невигадана історія кохання». Бо сюжет тут – і про мрійників, і для них. І хай тим мрійникам болить, хай їх зраджують і кривдять. Рано чи пізно вони знаходять тих, хто їх вартий. Пиши, Віоліно!

А усім - гарного читання:)