Анатомія мистецтва: як створити цікавий продукт. Частина 1

Незабаром мине три роки, як я стала письменницею. Якщо рахувати від виходу в світ першого роману. А ще ж є художня сфера, в якій працюю трохи довше. І якось особливо часто минулого року на презентаціях та зустрічах з читачами я чула запитання, які стосувались не лише фентезі чи того, що відбувається в моїх романах, а й суто по специфіці самої роботи. Як воно: бути письменницею/художницею? Як написати/зробити/намалювати? Штука в тому, що немає єдиного рецепту. Кожна людина має свій шлях. Проте, коли мова заходить про особливості ремесла, особливості створення цікавого продукту та донесення його до людей так, аби отримати feedback (хороший чи поганий, аби отримати... хоч краще, звісно, перший варіант), то... так, є певні закономірності. Є речі, без яких якісно та цікаво нічого не створиш. І, більш того, ці основи об`єднують не лише митців, їх можна застосувати в багатьох інших сферах.
Ми усі народжуємось з різними можливостями. Хтось може ще в підлітковому віці придбати найновішу техніку, а хтось мусить важко працювати, аби мати можливість купити щось більш-менш хороше. Хтось має можливість навчатись в спеціалізованих закладах з чудовим рівнем освіти, а інші - в школах десь у провінції, де один вчитель може викладати і математику, і фізику, і трудове навчання. Ну, бо знайти там вчителів окремих і кваліфікованих нема де. Але штука в тому, що в усіх людей, незалежно від соціальних, сімейних та інших обставин, є дещо спільне. У нас усіх є руки-ноги-голова, які, звісно, різняться зовні, але все ж без них не прожити. Так само і в роботі. Чи ти виконуєш проект вручну, чи на крутому комп`ютері, побудова його є в більшості випадків схожою.
Текст цієї статті написано на основі моїх власних спостережень, роздумів, досвіду в літературній та художній сферах. Навряд чи він буде корисним для тих, хто є фахівцем своєї справи та має крутіші, ніж я, навички. Але якщо ви тільки-но починаєте щось малювати чи писати і думаєте, чи вдасться перетворити хобі на професію - тоді, сподіваюсь, цей допис буде для вас корисним.
Я зумисне вказала в заголовку слово "продукт". Не "твір", "доробок" чи щось інше, що звучало б якось більш романтично. Тому що вважаю, що коли ви щось створили, треба вміти донести це до читача та отримати від останнього відповідь. І коли мова йде про щось справді важливе, про таке, що забирає у вас багато часу, зусиль та любові, то так - це можна назвати мистецьким продуктом.
Мистецьким продуктом, створення якого має свою анатомію.

Старт

Коли ми починаємо. 

Де з`являється точка відліку? Що штовхає той камінець, який, летячи з гори, перетворюється на лавину? Правильно, мова йде про ідею. 

І коли ми вже говоримо про будову тіла продукту, то хай в нашому ідея матиме назву "душа". Тому що її наче і не видно, але без неї будь-які фізичні дії вже не мають значення. 

Для того, щоб душа нашого проекту була чистою, цікавою та красивою, для її побудови митець має використати три основні чинники:

- розум - тому що ідея не може бути непродуманою, нелогічною чи просто, за перепрошенням, тупою. Для того, аби щось створити, ви маєте розуміти, за що беретесь. 

Ви маєте бути наповненим. Завжди. Не маєте намагатись стрибнути вище голови. Не пишіть про сфери, в яких не розумієтесь. Кожен твір має свою основу. Не обов`язково вона має бути надзвичайно високою чи глибоченною. Ви маєте розвиватись працюючи. Коли я писала "Алхімію свободи", знаєте, що мене надихало? Головна героїня там збірна. Трохи схожа на мене, трохи на Герміону, трохи на когось іще. Моя Медина любить вчитись, мандрувати і часом випити вина. А ще вона любить принца Марка. Прототипом якого став Локі з фільму "Тор". Зазвичай підлітки регочуть, коли я розповідаю про це на презентаціях. Але то нічого. Мені ж було вісімнадцять, коли починала писати. І якщо мене надихнув вигаданий персонаж - що тут такого? Я й не претендувала на те, аби романтична фентезійна історія перетворилась на щось мегафілософське. Так само Арій, брат Марка, дуже схожий на Тора, а їх батьки - король та королева Загір`я - на Одіна і його дружину. Хоча сюжет книги з марвелівським фільмом не пов`язаний ну геть ніяк. Але візуально - так. Є схожі персонажі. Коли ж бралась за наступну книгу, тут вже довелось вийти за межі свого комфорту. Взялась за глибше дослідженні історії, матеріальної культури різних періодів, політичних подій. Астрономічні аспекти. Адже Стожари - це українська назва сузір`я Плеяди. І майже кожне ім`я чи географічна назва мають глибший зміст, про який довелось підчитати, позапитувати, попідглядати. Штука в тому, що з кожним проектом потрібно рости. Коли ми беремось за щось складніше, то шукаємо шляхи його вирішення і пізнання. І таким чином розвиваємось. Тут тільки важливо усвідомлювати, що не варто бути розумінішим за інших. Варто бути розумнішим за себе. І в творчості своїй перевершувати когось - шлях до нещирості та нездорової конкуренції. Так душа може підгнити. Перевершуйте завжди тільки себе. Тоді ви зумієте знаходити друзів і колег, а не противників. 

- серце - тому що ідея не може бути без натхнення, а головне - без любові. Якщо ви не любите те, чим займаєтесь, те, що творите, то ви просто згорите в своїй мистецькій роботі. Або робота згорить, не дійшовши до фінішу, або буде прісною. А найголовніше - якщо понад любов ви будете керуватись бажанням слави, грошей чи інших подібних чинників, ваш продукт вийде нещирим. Тоді він приречений. Раз в рік і палка стріляє, звісно, вам може пощастити. Вашу річ можуть придбати, прочитати. Але двічі в одну річку не війдеш. Люди відчувають нещирість. Люди відчувають, коли понтів більше, ніж змісту. Я можу розгледіти, коли мене люблять без слів, або коли кажуть - але не люблять. Те ж саме і з мистецтвом. Видно книги, в які було вилито душу. Видно картини, які мальовано з любов`ю, болем чи навіть страхом. Головне - аби щиро. А коли зроблено, аби було, аби прославитись, аби бути схожим на когось - це не любов. Якщо можете не писати - не пишіть. Якщо можете не малювати - не малюйте. Робіть це тільки, якщо воно необхідне вам, як дихання.
Ніколи в своїй справжній, щирій творчості не намагайтесь бути "в тренді". Мода минає. Не підлаштовуйтесь під читачів, не підлаштовуйтесь під видавців. Ви маєте мати свій стиль. І розвиватись в ньому. Але якщо серце ваше покличе до експериментів - беріть торбу і шуруйте.
- свіже повітря. Так, за кожною написаною книгою - прочитана бібліотека. За картинами - нікому не показані ескізи. Але, попри це, ваша творчість має бути свіжою. Ваша творчість не має бути нудною. Часто молоді автори, начитавшись мудрих книжок, стараються в свої впихнути "нєвпіхуєме". Перемудрити, перефілософствувати. Збийтесь з тої теми. В книзі головне - сюжет. Так, роздуми мають бути. Все має бути. Але в міру. Та в якості прикраси, декорацій, тла для подій і динамічного кістяка. Якщо ваш сюжет нецікавий, несвіжий, то не має значення, наскільки все завуальовано та припудрено. Почитайте твори Бруно Ферреро. Як легко він пише. Хоча геть не поверхнево. Його легкі оповідання мають неймовірно глибокий зміст та мудрість. Свого часу я була вражена Ремарковим "На Західному фронті без змін". Прочитала за два дні, а потім не могла зо два тижні іншу книгу до рук взяти. Бо дуже легко і болюче зайшло в саме серце. Дуже щиро. Тому ж я люблю і "Тигроловів" Багряного. Пишіть легко, скорочуйте, викидайте зайве. Не намагайтесь описати геть усе. Якщо прагнете цього - ідіть в науковці. А художня література має бути живою. Читач не напише вам відгук, якщо в процесі читання умре від нудьги.
Картина теж має бути витримана в єдиному стилі. Серія - де кожна з робіт має в собі щось від єдиного. Якщо хочете наслідувати художників ренесансу - малюйте, як вони. Не залазьте в поп-арт, який вам не близький.

Виконання

Ну, ви щось придумали. Ви любите це, маєте необхідну основу з досвіду та знань в голові. І навіть не боїтесь написати так, аби було цікаво. Чи намалювати, і щоб глядач не розплакався від страху чи розчарування.
Ви зрозуміли. Ви готові. 

Починаємо працювати.

Робити це потрібно руками. Навіть, коли ви пишете. Коли малюєте. Коли вигадуєте музику. Тому що ваші руки - це ваші навички. Якщо ви пишете, ви маєте бути грамотним. Якщо малюєте - робота має бути охайною, правильно та естетично оформленою. Виховуйте в собі акуратність та відчуття краси. Та й, зрештою, незрозумілу картину на виставку затвердити можуть, а от брудну - точно ні. Те ж саме й з рукописами. Письменник, журналіст, сценарист має бути грамотним. Це не означає, що через неправильно поставлену кому хтось умре. Ні, ще жоден рукопис не пішов від редактора таким, як до нього потрапив. Я й сама б не могла ручатись, що геть усе пишу правильно. Бо око автора пропускає його ж помилки. Але завжди видно, коли помилка є випадковою, а коли виконавець просто неграмотний. Треба вчитись і працювати над своєю освіченістю повсякчас. 

Зрештою, чим більше ви вмієте, тим більше шансів матимете краще заробити. 

Втім, я не є прихильником перфекціонізму. Я надто нетерпляча. Вважаю, що робота має бути виконана якісно і красиво, а тоді... треба братись за наступну. Видавати книгу і працювати далі. Продавати картину і малювати ще. Розвиватись в процесі. 

З двох причин:

• Перша: якщо повсякчас переписувати/перемальовувати/доробляти - можна просто втратити свіжість. І навіть першопочаткову ідею. Заялозити пергамент. 
• Друга: коли ви реалізовуєте проект, це приносить щастя. Коли ви працюєте надто довго без результату, це гнітить. А митець має бути щасливим, як і будь-яка інша людина. 

Ноги

Одна з моїх улюблених частин тіла. Смійтесь-смійтесь. Просто від них реально багато користі. Можна взути туфлі на підборах і закинути ніжку на ніжку. Це теж має певний ефект. Але значно продуктивніше своїми ногами ходити. 

І так ми плавно переходимо до пункту про те, що ж робити, коли книгу написано, ви вже не можете знайти в ній помилок і прописали ефектний фінал. І, загалом, нею задоволені. І щасливі, що вона є. Те ж саме стосується і інших творчих робіт. Ваш продукт готовий. Не варто лишати його лежати в шухляді. 

Тому ви маєте залучити свої нижні кінцівки і понести зроблене до читача/глядача/покупця. Наведу приклад зі свого досвіду. 

Конкурси. 

"Алхімію свободи", своє перше літературне дітище, яким я була задоволена і вирішила, що можна було б його опублікувати, світ побачив завдяки конкурсу "Коронація слова". Будь-який конкурс - це чудова можливість "засвітитись". Уважно читайте правила: не кожна перемога гарантуватиме публікацію рукопису. Але шанси збільшить - це гарантовано. Адже видавці не надто люблять невідомих. Тому - намагайтесь зробити так, аби почули... про вашу роботу. Завжди просувайте насамперед те, що любите. Хіба що ви працюєте моделлю, актором чи кимось ще таким, чий головний ресурс - він сам. Багато хто критикує скромність. Я ж вважаю, що треба говорити, коли є що сказати, але не можна, щоб виступ переходив в акт самовосхваляння. Митці часто, як каже Дара Корній, "ловлять зірочку". Так, навіть найменша популярність може подарувати відчуття, наче ви мегакруті. Мегакрутим може бути ваша робота і гарні справи. А людина від інших може відрізнятись в позитивному плані тільки справжніми людськими чеснотами, такими, як доброта, гідність, вірність, вміння дотримуватись свого слова. Про себе теж можна і треба розповідати. Але про художника найкраще говорять його картини, а про письменника - книги. Вбирайте своє тіло в красивий одяг, а тому, що любите, робіть красиву промоцію. Тільки варто не забувати про те, що є доволі чіткі межі між щирим, відвертим, та - вульгарним. Гарні манери, як чудово підібрана рамка для роботи - тільки прикрасять. Якщо ви людина епатажна - це круто. Тільки, якщо щиро. Будьте собою. Справжнім. Слава не дає права на хамство чи зверхнє ставлення до інших людей.
Коли я видала перший роман, то зіштовхнулась з однією цікавою ситуацією. Письменники, більш досвідчені, з якими я перетиналась, ділились на кілька типів. З одними не було в нас ніякого спілкування. Поздоровкались - і все. Інші приймали мене, як колегу. В більшості - позитивно. Але дехто прямо казав, що в 21 не може бути ще досвіду, ну геть ніякого, аби написати роман. І як я це зробила, і чому мене видали - то велике питання. До цього треба бути готовими. І старатись ніколи не судити людину за віком, статтю та чимось іншим, не ознайомившись, принаймні, з її творчістю.

Крім конкурсів, є ще багато шляхів до визнання. Можна пропонувати свій твір видавництвам. Зазвичай, вони відмовляють, не читаючи. Але можуть бути винятки. Можна показати свій твір комусь з досвідчених авторів. Тільки ніколи не ображайтесь, якщо вам відмовили, або ви десь не пройшли. Запам`ятайте: ніхто вам нічим не зобов`язаний. В разі погодження ви можете здобути дуже багато. В разі ж ігнору - ви нічого не втрачаєте. Просто працюйте далі. Є ще така штука, про яку всі знають і якою активно користуються - соціальні мережі. Якщо ви поет - виставляйте свої вірші. Художник - покажіть картини, знімайте поетапне малювання. Прозаїк - пишіть есе або статті. Набирайте аудиторію. Людині, що має аудиторію, легше реалізуватись. Тільки робіть усе продумано, фотографуйте якісно, пишіть без помилок. Якщо ви робитимете це щиро - матимете шанс, що вашу роботу полюблять. 

Раз ми вже заговорили про одяг та ніжки, то що може бути в них спільного? Звісно, штани та спідниці часто мають кишені. І добре, коли в цих кишенях є гроші. Людська праця має оплачуватись. 

Знайте собі ціну. І своїй роботі - теж. Проекти по своїй суті діляться на два типи: комерційні та іміджеві. І, коли ці два фактори співпадають, - це насправді круто.
Іміджеві проекти можуть бути волонтерськими або низькооплачуваними. Особливо, коли ви тільки починаєте. Якщо ви художник - маєте спершу наробити собі портфоліо. Можете робити вигадані проекти, просто, аби було. Для цього згодиться. Але значно краще, якщо ваші проекти будуть реальними. Іміджеві проекти - це те, що приносить вам славу. Що просуває вас як фахівця. Проекти комерційні часто можуть бути такими, які ви не внесете до свого портфоліо. Тому що, хто платить - той і музику замовляє. Часто, коли ви робите щось для замовника, він вносить дуже багато своїх побажань та правок, і тоді проект якби вже не зовсім ваш, або й не цілком ви з ним погоджуєтесь. Але - гроші потрібні усім, тому просто працюйте краще, вивчайте більше. Чим крутішим ви станете - тим більше до вас прислухатимуться. Через критику проходять усі, навіть найкращі. І це - нормально. Часто критика буває конструктивною. До неї варто прислухатися. Іноді критика - це просто думка, не тотожна з вашою. Приймайте будь-які зауваження до голови, але - не до серця. І ніколи не депресуйте з цього приводу. Ніхто з нас не ідеальний. І не буває так, щоб у митця геть усі роботи виходили фантастичними.
Знайте тільки - якщо проект не приносить ні грошей, ні успіху - не беріться за нього. Умійте цінувати свій час. Умійте відмовляти. Якщо вас просять друзі - звичайно, варто допомогти. Але не плутайте прохання друзів з проханнями просто знайомих, які керуються гаслом "тижхудожник" і скидають вам сто своїх фотографій, щоб "трошки підфотошопив, бо ж умієш, з мене шоколадка". Якщо фотка одна - ще переживемо. Та не дозволяйте вилазити собі на голову.
По собі скажу - я виконую, як правило, іміджеві та комерційні проекти у співвідношенні 1:4. Але оголошувати на своїй сторінці у фейсбук, який з проектів є яким, не маю звички.
Узагалі, є така річ, як етика. Доволі часто навіть на презентаціях люди питають: "Хто Ваш спонсор?". В такі моменти я, як правило, уточняю: "Мій, чи моєї книги?". Бажано зробити це якомога більш грізно.
Знайте, що коли люди запитують, скільки ви заробляєте, особливо при великому скупченні глядачів - вони рідно бажають вам заробляти багато.

Ну, так вже сталось, що перейшли ми від теми навичок та просування до теми оборони. Тому що кожна людина має уміти протистояти зовнішнім чинникам, які часто не бувають сприятливими. Кожна людина має рано чи пізно навчитись проходити крізь труднощі.
І в цьому нам допомагає міцний хребет.
Стресостійкість. Уміння не впадати в крайнощі, не впадати у відчай.
У мене так багато знайомих плакали через погані оцінки. І багато хто продовжує й по завершенню навчання це робити - приймати кожну відмову, кожен провал як щось мегатрагічне. Не варто. Найважливіше в житті - це здоров`я людини та її близьких, любов і підтримка. Все інше можна виправити. Що ж стосується професійної діяльності - то тут тим паче не варто зривати нерви та ридати, коли якийсь проект не пройшов. Ваше діло - працювати так, аби бути якомога успішнішим. Але, тим не менш, провали бувають у всіх.
Перша відмова великого, та ще й приємно комерційно-іміджевого проекту, була у мене у 2017-му. То був один з перших художніх привабливих проектів, які трапилились мені, як фрілансеру. То було справжнім шоком. Реально. Академія, та й навіть робота в офісі, не вчать нас, як досконало працювати з замовниками, коли кожен з них - різний. Особливо, коли мова йде про художню роботу. В ній часто ескізи можуть бути не до смаку. Ото й усе. Вас не зобов`язані любити, не зобов`язані затверджувати вашу роботу. Єдине що - завжди пильнуйте різні моменти з оплатою. Адже зазвичай ескізи, якщо ви витрачаєте на них багато часу, мають право бути оплачуваними. Іноді - ні. Залежно від обставин. Щоб не опинитись в незручній ситуації, просто варто виясняти все і прописувати в договорах наперед. Те ж стосується і письменницької діяльності.
Так, приймати поразку буває непросто. Особливо, якщо електронний лист з відмовою чи повідомлення прийшло ввечері. Тоді здається, що увесь світ падає на плечі. В такому разі варто просто відпочити, погуляти. І... братись за щось інше. Найкраще від дурних думок, що стосуються кар`єрних падінь, рятують тільки кар`єрні перемоги. Працюйте далі. Над проектами. І - над собою.
І ще... згадувала за фейсбук. Не варто афішувати свої невдачі в соціальних мережах. Розповідайте тільки, коли вам щось вдається. І, в будь якому випадку, - не розливайтесь негативом. Це притягне тільки погане. Якщо ви писатимете "жоден видавець мене не бере, ууу" - жоден видавець, навіть якби й хотів, не ризикне після цього вас узяти. Тримайте марку. Усе в вас буде гарно.
Коли ви вмієте протистояти незгодам, коли відчуваєте, що хребет ваш міцний - ви можете допомагати іншим. І це теж варто робити.
А ще - аби ваш творчий внутрішній стержень був міцним, не забувайте про фізичне здоров`я. Не мріями єдиними. Треба піклуватись про своє тіло, аби воно теж було сильним і витривалим, бо інакше зможе підвести вас в найбільш непідходящий момент, коли треба буде налаштуватись на довготривалу працю.
Відпочивайте. Надихайтесь. Мандруйте. І просто насолоджуйтесь життям. Робота не є єдиновартісним його компонентом.

Органи чуття. Дані вам не просто так. Наповнюйте себе увесь час. Будьте відкриті для нового. Спілкуйтесь з людьми. Подавайте своє портфоліо на різні проекти. Часто будуть відмови. Але іноді... так, іноді вам щаститиме. А кожне почуття притягує собі подібні. Аби стати щасливцем, треба бути сміливим та активним у своїй сфері, і головне - уміти вчасно реагувати на шанси. Ідеальних обставин не буває. Про це теж треба пам`ятати. Інколи буває так, що якийсь класний проект доводиться, напружившись, робити, а водночас працювати просто над тим, що приносить гроші. Це нормально.І ще - не за всі шанси треба хапатись. Якщо ви відчуваєте, що щось вам не близьке, не подобається, хай воно навіть у вашій сфері - не беріться за це. Ви не зможете застосувати тут свою любов. Беріться за те, що приємне вам, а не що видається таким на думку інших. Такий фільтр можна назвати системою травлення. Коли якась робота не до вподоби - треба шукати іншу. Буде важко, але шансів бути задоволеним значно більше. При тому не варто забувати про розум. Спонтанні зміни - це класно, але коли в них є все ж раціональне зерно - тоді ви не залишитесь на роздоріжжі без карти.
Все, зайшла вже в якусь філософію. Виходжу назад.

Хочу згадати ще про одну частину тіла. Її, насправді, ніколи ніхто не бачив. Принаймні, в людей. Але вона є, я точно знаю. Ми відчуваємо її, коли щасливі, коли закохані, або робимо щось хороше і з любов`ю. Коли пізнаємо успіх і знаємо, що наші зусилля не є даремними. Часом саме цю частину тіла нам хочуть зламати, зігнути, обірвати. Але ж ми, творчі, знаємо - це неможливо. Коли є любов.

Міцних усім крил!
І до наступних зустрічей:)

Вдячна за фото: Богдан Кухта
https://www.facebook.com/virshivkyto4ky


#Анатомія_мистецтва #Каторож #ЯринаКаторож

Кімната, або тут-захована-ти

- Саме тому не все загублене має бути повернутим... - повільно проговорила я. Здається, я починала розуміти, чому ті речі з коробки були заховані окремо від решти. 
- Абсолютно вірно, - погодився старий. - таким речам, спогадам, чи навіть людям більше немає місця в життях тих, хто їх залишив чи загубив. Місця уже зайняті чимось іншим... Аж поки і це щось інше не посунеться. Та і потреба у них теж зникає. Втім...
- Бувають речі, яким не знаходиться заміни, - я не дала йому договорити, закінчивши думку сама. 


Я довго блукала серед стосів непотрібних речей, хапаючи пил відкритим від здивування ротом. Слухала нявчання Кота, що заліз десь поміж покоцаними альбомами для малювання, енциклопедіями та зламаними меблями, але ніяк не хотів вертатись на вільнішу територію. Торкалась пальцями старих коробок, руйнуючи суцільний шар пилюки, лишаючи на ньому доріжки. А у волоссі плуталось сонячне проміння. Хоча... як мало воно проникнути крізь щільно зашторені вікна? Оце вже загадка. Одна з тих, про які розповідає в своїй книзі "Кімната" письменниця Марина Смагіна. Серед усього іншого - те, якою, насправді, забитою мотлохом, спогадами, мріями, діями-подіями-надіями кімнатою є життя кожного з нас. В когось - тісна, мов комірчина. В інших - немов зала в ошатному палаці, або навіть в храмі. В якій з кімнат мешкаємо і як це зрозуміти? Давайте розбиратись.

Сюжет

Головну героїню звуть Яною, і вона - студентка одного зі столичних вишів. Але от настає літо, і Яна, на прохання свого дядька, їде до містечка на півдні, що має назву Степове. Містечко це прогріте сонцем, омите хвилями ріки, до якої ведуть усі дороги, та має в своїх вуличках певні особливості. Усе навколо - трохи чудернацьке. Тут є кав`ярня для диваків, радіо Кавун FM, а ще... кімната, повна загублених речей. Саме остання й вплинула на приїзд Яни до Степового. Адже її, на прохання рідного дядька, що оце щойно придбав квартиру з дивним багажем, і має розібрати дівчина. Просто - поприбирати. Викинути речі, які вже давно і нічого не важать. Ні для кого. Проте, серед стосів непотребу, Яна знаходить коробку з речима, які збережені попередньою власницею оселі з особливою ретельністю. Які, судячи з усього, не встигли ще втратити свій зміст. І, використовуючи свою фантазію, літні місяці та допомогу дивакуватих міщан, головна героїня вирішує повернути ці речі їх власникам. Як саме і чи вдасться? А тут уже доведеться читати.

Враження

Мені складно назвати цю книгу романом. Мені здається, що "Кімната" - це радше повість, в яку, мов у косу, вплетено стрічки інших, менших, історій. Це наче легенда чи притча, трохи містична, трохи незвична, але під час прочитання якої я відчувала справжнє задоволення та спокій. В ній немає екшену, кривавих убивств чи злочинів. Тут навіть немає зла, як такого. Лишень - загадки. Історії. Переплетіння сюжетів. Деталі, від яких часом спиною повзуть мурашки. Від несподіванки чи від щирості того, як усе розказано. Мимоволі, звичайно, я порівнювала цю книгу з дебютним романом Марини, що має назву "Волковиці", та побачив світ у 2016-му році, нагороджений спецвідзнакою "Українське сучасне фентезі" на конкурсі "Коронація слова". Коли відкриваєш другу книгу автора, то часто чекаєш чогось подібного, або, не дай Боже, гіршого, коли творцю історії не вдалось видряпатись вище заданої планки. Так я переймалась на початку. А потім... просто перестала думати про цю дурню. Що об`єднує "Кімнату" та "Волковиці"- так це концентрована, густа атмосфера книг, що не відпускає та смакує цікавою автентикою. Та ще, звісно, характерні особливості авторського почерку Марини Смагіної, які вже тепер можна виділити не лишень з одного твору - це те, як сюжет формується з різних, на перший погляд, не дотичних фрагментів; невелика кількість персонажів, кожен з яких відіграє тут свою важливу роль; та ще - легкість викладу тексту. Я прочитала "Кімнату" за три вечори. І разом з гарячим чаєм з лимончиком, тьмяним світлом торшера та гарним ранньовесняним настроєм книга виявилась просто-таки по настрою.
Що стосується сюжету... ну, можна було б сказати, що це реалізм з елементами містики. Подекуди помережаний цікавими психологічними нюансами.

Кімнати, в яких ми живемо

Під час прочитання цієї книги багато про що задумуєшся. Її густа, мов кисіль, атмосфера жарких літніх днів, наповнена пошуками людей та самого себе, не відпускає до останньої сторінки. І в той час, як Яна наполегливо трудиться, наводячи лад в заставленій мотлохом кімнаті, працює, гуляє, сидить на березі ріки та шукає геть незнайомих їй людей, для яких хоче зробити щось важливе, мимоволі виникають думки та порівняння, про те, що... Про те, що кожен з нас має свою кімнату, наповнену речима. І всі ми вирішуємо, чи багато тих речей буде, як і спогадів про них, і що ми робимо -  прибираємо свою кімнату так часто, як треба, або дозволяємо повітрю там застоятись. І ще - часом варто задуматись, яке, насправді, може мати значення в житті проста дрібничка. І як треба вчасно спохопитись, аби не втратити ту річ, а разом з нею - і частинку своєї душі. Та своє призначення.
Я б хотіла ще порозповідати, але не хочу надто розкривати сюжет книги. Багато вражень потребують цитат та детальніших розповідей. Але ж привілей кімнати в тому, що можна до неї двері прочинити рівно настільки, щоб створити інтригу, правда?

От і я привідчиню двері, а Ви - заходьте.

Я просто дякую авторці за те, що вона своїм словом подарувала мені неймовірно красиві вечори, під час яких я не могла дочекатись, коли ж дізнаюсь про новий, прихований, кутик історії. Натхнення тобі, Марино!

А Вам, читачі, рекомендую цю книгу. Усім, хто любить цікаву атмосферу, жарке літо та загадки.

До нових зустрічей!

Дім, у котрому заблукав час, або світ-помер-чверть-на-шосту

Заморила голодом серце, бо їжа – обман,

сонце світить брехливо і зовсім не гріє,

ти даремно глибоко зі мною пірнав,

бо ось це божевілля давно уже втратило міру…

А він втратив Миру. Всі ми втратили її – жінку, коханку, мрію. Чоловіка, коханого, мир. Близьких, чужих, сторонніх. Себе. Наш світ помер, коли на міській Ратуші годинник завмер чверть на шосту. І народився новий – у якому безчасся розставило все по геть новим, несподіваним місцям. Здається, мої годинники також зупинились – на мобільному, на стіні на кухні, навіть той, на вулиці Винниченка, біля площі Митної, повз який проїжджаю так часто в маршрутці. Гадаю, давно покинутий десь у шухляді наручний годинник – і той завмер, поки його власниця читала перше спільне творіння українських письменниць Вікторії Гранецької, Анастасії Нікуліної та Марини Однорог. Роман має назву «Дім, у котрому заблукав час». Жанр – антиутопія.

Сюжет

Наш світ, наш час… раптом зупинився. Чверть на шосту перестали рухатись стрілки будь-яких годинників, завмерли електронні відліки, зламались секундоміри. І це виявилось просто фантастичним струсом для усієї планети – адже люди так звикли вимірювати час. Транспортний колапс, економічна криза, сотні загублених і втрачених людей, тисячі незавершених історій. А в центрі усього – простий собі хлопець на ім’я Богдан, перекладач за фахом. Годинникар за покликанням. Хоча чи вже потрібне те покликання комусь? І наш герой (ну, в сенсі, що головний персонаж, бо під час величезного періоду розповіді власне героєм назвати його важко) має розібратись з тим, як внормувати тепер своє життя, не загубитись у безчассі та знайти єдину людину, важливу для нього в пануючому хаосі – дівчину Миру. Яка приходила, коли хотіла, губила в його квартирі та голові свої речі, насолоду та вірші, а потім зникала. І от одного дня пішла назавжди. Та саме в світі без часу, в світі, де на тривалий період зникають більшість звичних нам методів комунікації, змінюється щось в Богданові, і він, долаючи чималі труднощі, починає шукати кохану. Чи знайде, і чим це взагалі закінчиться – вам доведеться читати. Скажу тільки, що була здивована тим, як наче проста на перший погляд любовна лінія, та й невизначений шлях чоловіка обросли такими деталями, що й годі уявити.

Враження

Книга зламала мені мізки разів двадцять. Вона насправді – геть не те, чим здається з перших сторінок. Історію я прочитала швидко, та при тім кілька разів встигла задуматись: а чи подобається мені цей роман взагалі? Але щоразу раптово траплялось щось, змінювався сюжет, і вже важко було відірватись від читання.

Розкладемо все по поличкам.

Почерк.

Писали цей роман двоє прозаїків – Вікторія Гранецька та Анастрасія Нікуліна. З літературними стилями обох я знайома, тому було дуже цікаво вишукувати, хто ж і що написав. Та це виявилось непросто. Текст написано однаково… моторошно, химерно та стильно. Не скажу, що завжди приємно. Часом – шокуюче. Але – стильно. На усіх етапах. Тут є і фантастичні закрути, і глибинне відчуття загнаності, притаманне антиутопіям, і надзвичайно багато несподіванок. Сентиментів чи слабкостей, чим часто грішать автори-жінки, в «Домі…» годі й шукати. Ні. Це – атмосферний «жестяк». Тут є секс, насилля і психологічна нестабільність. Та разом з тим, якщо не брати до уваги найсильнішу сторону роману – несподіванку, - то приємно було також зустріти і багато історичних та наукових фактів, котрі не дозволили книзі відірватись від реальності та стати ефемерною. Цей роман – відверто для повнолітніх. І ще й не для всіх, а для тих, хто не боїться лоскотання нервів та можливості подумати і обдумати. Часто антиутопії зводяться до мети «вижити». Тут же була приємно здивована глибиною і посилом «навчитись жити». Хай і не героїчно. Та - приймаючи все насправді, а не вигадуючи собі ілюзій.  

Але, крім прозової частини, тут є й ще одна. Лірична. Здивовані? Я – так.

Узагалі, страшно признатись (бо я маю в друзях багатьох поетів), та належу я до тих затятих прозаїків, які не надто люблять читати поезію. Ну, хіба віршовані п’єси, але й ті – нечасто. Більше я люблю їх слухати. Тому завжди, коли починаю читати роман, помережаний віршами, спершу відчуваю настороженість. Та й як, думала я, пасуватиме до жорсткої антиутопії лірика Марини Однорог? Але, чорт забирай, пасує! Та ще й як. Бо саме поезія, яка є чи не єдиним, що лишилось від таємничої Мири розгубленому Богдану, додала роману те, що я назвала б… душею. Вона – пронизлива, прониклива, холодна і сумна, та водночас – наче подих на сторінках, без якого роман лишився б неживим. Без неї «Дім, у котрому заблукав час» не набув би чогось невловимого, непояснимого, що робить текст таким «смачним».

Деталі.

Кінець світу – це не зачинені крамниці, не розбиті банкомати, не відсутність нормального руху транспорту і людей. Іноді кінець світу – це твоя особиста деградація, твоє падіння, твоя зневіра і байдужість до всього, те, що відбувається з тобою непомітно для чужого ока. Твій особистий апокаліпсис, неповторний і незворотний.

Не буду стверджувати, що мені сподобалось геть усе. Та й так не буває. Але що все ж хотіла б відмітити, так це скрупульозність авторок в описі окремих фрагментів сюжету. Головний персонаж – наче й простий, та водночас – дуже і дуже неоднозначний. Тут є не лише любовна лінія, по ходу сюжету розкриваються і таємниці дитинства та молодості Богдана, його оточення, пристрастей і слабкостей. Саме в такі моменти читач задумується над тим, що хаос у великому світі – то, мабуть, не найстрашніше в тій ситуації. Значно моторошнішим та жахливішим може виявитись світ всередині кожної окремої людини, її страхи, комплекси, психологічні стіни. Впаде одна – і з’явиться страшний звір. Інша – відчайдушний лицар. А тримаємо їх ми самі. Читала десь, що якщо хочеш показати в репортажі авікатастрофу – не знімай розбитий літак. Хай камера краще захопить скривавлений одяг та іграшки, розкидані по злітній смузі. І тут десь так само. Не так страшно, що зупинились годинники. Зрештою, дихати через це ніхто не перестав. Значно страшніше те, що вирветься на волю за нестандартних обставин. Тоді той, хто летів, може опинитись глибоко в надрах землі.

Але й крила теж можна отримати. Цілком несподівано.

Про фінал скажу лише те, що, на мій погляд, він виявився якимось аморально красивим.

Рекомендую цей роман повнолітнім, які не шукають легкого чтива, а прагнуть цікавих вражень. Любителям антиутопій, фантастики, фентезі, містики, психологічних романів та, можливо, детективів.

Авторкам дякую за враження та бажаю нових звершень! Ви створили дійсно неоднозначну, але динамічну та круту річ!

До нових зустрічей!

Король болю, або убий-мене-авантюрно

- Мало хто в світі будь-коли торгувався зі смертю, - промовив гість, - а ті нечисленні, хто все ж на це зважувався, потім гірко шкодували і прагнули таки померти у свій час. Але було пізно...
Богдан Коломійчук “Король болю”

Здається, я порізала пальця. Чи руку. Або зашпорталась. Наковталась диму і вина. Впала і підвелась. Чи зробила ще так багато всього, у що примусила повірити атмосфера нового роману Богдана Коломійчука «Король болю». Про таку його сильну сторону, а також багато інших і піде мова в цій статті.

Ситуація

Авантюрний роман «Король болю» є продовженням першої книги Коломійчука, що має назву «Людвисар. Ігри вельмож». Та побачила світ у 2013 році, а значить, між написанням частин минуло доволі часу. І, знаєте, не даремно. Я читала першу книгу, вона мені до вподоби, але «Король болю» справив значно крутіше враження. Він більш організований, з насиченішим сюжетом, концентрованішим гумором та карколомнішими поворотами подій. Це роман, який має серйозну історичну основу, що прямо-таки милує око, коли погляд падає на прописані деталі та фрагменти побуту, манеру спілкування та інше. Разом з тим, «Король болю» не є історичним твором, все і всі старовинні просто виконують у ньому фонову роль, допомагаючи створити потрібну атмосферу, що панувала в Речі Посполитій, та й в усій Європі у XVI столітті. Ключовими ж елементами творення сюжету є пригоди, містика, доволі еротики, багато холодної зброї та прекрасний гумор.
Сюжет. Влітку 1572 року помирає король Речі Посполитої Сігізмунд Август, не залишаючи по собі спадкоємця. Але є в монарха одна таємниця, стосується вона незаконно народженої дитини, яку потрібно уберегти від хаосу та розбрату, що поглине державу, щойно очі Сігізмунда закриються навіки. Та чи лише інтриги людей загрожують крихітці? Адже на пошуки дитини відправляються не тільки смертні, а й ті, що значно страшніші та непередбачуваніші за них - демони-брати, котрі бавляться монархами, як шаховими фігурами, розставляючи їх на свій розсуд на карті Європи. Втім, часто вельможею розпорядитись буває легше, аніж найманцем-шибайголовою, який не боїться втратити трон чи титул, бо просто їх не має. Такого найманця звуть Христофом, і саме йому належить захистити королівського нащадка та впоратись з ве-е-еличезною кількістю проблем під час своєї місії. І коли я кажу про проблеми, то маю на увазі божевільних прислужників Короля болю (головного демона), непоступливих багатіїв, звабливих відьом, людожерів і, чого вже, погодні умови. Чи впорається герой - дізнаєтесь, коли прочитаєте.

Враження

Тут є ліси, гостинці, навіть море. І всім тим активно пересуваються герої книги, зустрічаються, б’ються, кохаються. Сценам любощів у “Королі болю” призначено доволі багато місця. Вони описані в стилі “Прийшов. Побачив. Переміг”, поцілував на прощання, і - побіг. Тому що треба рятувати людей, красти, бешкетувати, боротись за життя і так далі. Цілком непогано для роману такого жанру.
Бійки. Я була трохи зла на автора, коли він у своєму романі «Візит доктора Фройда» написав про дуель, не описавши жодного удару. Це взагалі можливо? Тому з пересторогою бралась за читання наступного роману. Як виявилось – даремно. З цим тут усе гаразд. І стиль збройних суперечок, і оригінальність їх розв’язок потішили. Хотілось би трішки більше нагадувань про зовнішні риси персонажів по ходу справи – бо десь на середині книги я чудово могла розрізнити усіх за характерами, але, хоч убий, не могла згадати, хто і як виглядає.
Містика стала сміливішою. Є навіть страшні сцени. Реально. Бажаю лиш не перейти межу між естетикою лоскотання нервів читачам і брутальними жахами. Але наразі все гаразд.
Сюжет хороший.

Естетика наших страждань мрій

Я хочу більше. Так багато усього - мандрувати, заробляти, мріяти, робити гарні справи і читати книги. Такі - сміливі, трохи героїчні, а трохи шалапутські, з галицькою лайкою і винахідливістю. Такі, що не описують русинів, як якихось відкиднів суспільства, кріпаків, бідняків, суто вар`ятів, чим так пронизано дуже багато книг української літератури. Такі, які роблять читачів співавторами, бо захоплюють своєю динамікою, любов`ю та красою образів, слів, подій. Так, що доводиться те все уявляти.
Дякую автору за ці враження. Бажаю писати ще. Більше, красивіше, відважніше.
І пригод, пригод!

А усім, хто зайшов на цю мою сторіночку, передаю окремого цьомка))

Сіль для моря, або те-про-що-бояться-говорити

Яка дурість - аби зрозуміти, що хочеш жити, треба, щоб хтось спробував тебе вбити?

Анастасія Нікуліна "Сіль для моря, або Білий Кит". 

Поговоримо про смерть. Чи то пак - самовбивство.
Ми так часто балакаємо про Ромео та Джульєтту, які пішли у засвіти разом. Так оспівуємо їх кохання і самозречення, їх мужність і нескореність обставинам, піддаючись романтичному настрою та любові до пана Шекспіра. Так часто називамо закоханих в честь цієї парочки, що не думаємо про те, що насправді історія ця не лише про кохання і бажання не розлучатись в іншому світі - вона про двох підлітків, їх самогубство, і те, як довели своїх дітей до межі ворогуючі сім`ї.
Та тут я не збираюсь говорити про Шекспіра. Я згадала про нього так, до слова.
В цій статті мова піде не про давню історично-літературну спадщину, не про класику. Про наші дні, молоду письменницю зі Львова і небезпеку самотності та соціальних мереж.

Роман-буря

З автором ми знайомі вже кілька місяців. Я читала її оповідання у збірках "Львівського жіночого літературного клубу" від КСД, а також - милі історії Насті в Інстаграмі, написані переважно в доброму, казковому стилі. Тому можете уявити мої здивування і цікавість, коли авторка-"казкарка" представила світу свій дебютний роман. Не про світ, побачений за рожевими окулярами. Не про сопливі любовні переживання. І навіть не про драконів. Про те, як легко буває перейти межу між людською подобою та личиною звіра. Про те, як одні діти знущаються з інших - жорстоко, без правил чи межі совісті. Про те, як легко можна вбити морально, а в результаті - навіть довести до справжньої гибелі, кроку в нікуди. А ще - про світ "за ширмою", де кожен може спробувати роль, яку забажає, ввести в оману, обнадіяти, згубити. Світ цей називається Інтернет. Я взялась читати цей роман з кількох причин - частково тому, що знаю авторку і мені цікаво й далі знайомитись з її творчістю. Частково - бо мене інтригує, що ж являє собою спроба торкнутись такої гострої теми. Коли читаєш щось вигадане, про несправжній світ, то повірити буває легше. Але коли хтось робить замах на опис реальності - це дуже ризикована та захоплююча подія. Тому що кожен з нас тут живе, і для того, аби переконати читача в написаному, треба дійсно постаратись.
Настя це зробила.

Книга-біль

Головна героїня зветься Лізою. Чотирнадцятирічна ласунка, яка вже досить тривалий час мешкає в прибережному містечку під назвою Туманівка разом з батьками. Вона обожнює море, є розумною та доволі милою дівчиною, але... має дуже багато проблем. З Лізи жорстоко знущаються однокласники. В неї є своє минуле, де багато такого, що хотілось би забути. Її не розуміють батьки, вдома повсякчас вибухають сварки. І єдиною людиною, якій дівчина може звірити свої жалі, є таємничий Білий Кит у соцмережі.
Мені здається, що за час прочитання я кілька разів скупнулась з головою. Якщо не в морі, то в описах про нього і в загальній атмосфері книги. Вона написана так, що ні на мить не перестаєш відчувати солоний присмак (чи то води, чи то сліз?) на губах; пісок, що ледь просипається на шкіру з поривом вітру, та краплини води на шкірі. Обстановка прибережної території, прогулянок на березі моря дотримані дуже красиво. Враження підсилюється ще й тим, що кожен розділ роману названий у відповідності до стану головної героїні - так, наче вона і є море: "Штиль", "Легкий бриз", "Шквальний вітер" і так далі. З кожним розділом ми все більше наближаємось до чогось ураганного і темного. Та, разом з тим, море видається тлом для дій, які не несуть в собі такої потужності та непорушності, як безсмертна стихія. Адже що наші жалі проти природи, проти синьої-синьої краси й могутності? Усі ми зникнемо, а море лишиться.
Не можу сказати, що мене "зачепили" геть усі сцени чи слова персонажів, геть усі їх переживання. Ні. Інколи я читала просто вигадану історію. Але часом про це забувала. Адже у романі написано не тільки про підлітків та їх переживання. Не просто про шкільні забави, що граничать з жорстоким безумством. Тут і про батьків - звичайних, зі своїми, часом такими "стандартними" цінностями. Про вчителів, для яких маска "солідності" важливіша за захист скривджених. Про тих, хто втратив близьких і замкнувся в собі.
Інколи їх історії, їх думки викладалися розмірено та просто. І дув сторінками то легкий вітер, то бриз. Але коли настав час урагану, що затріпотів рядками й літерами, я усвідомила, що насправді хвилююсь за героїню. За її життя на краю прірви. За її вибір.
Що обере Ліза - послухати тепле шепотіння рядків на комп'ютері, чи все ж боротись за своє щастя в реалі? Про це Ви довідаєтесь, прочитавши роман.

Про глибину наших морів

Від себе ж скажу - варто. Варто "Сіль..." прочитати. Дітям - щоб усвідомити небезпеку світу довколишнього і те, що батьки, навіть якщо вони дуже і дуже дорослі, теж мають свої проблеми і причини чинити так чи інакше. Батькам - щоб не сприймати своїх чад, як проекти для виконання, або тих, кими можна безперешкодно керувати, ламаючи їх життя. Часто дорослим дитячі чи підліткові проблеми видаються дріб'язковими. Це зовсім не так. Бачите обкладинку роману? Вона така добра й казкова, а під нею приховані зовсім недитячі, страшні речі. Так і в житті. Пильнуйте і любіть те, що Вам дороге. Або ні, не так: любіть, любіть, ЛЮБІТЬ те, що вам дороге. І пильнуйте:)

Дякую за чудові враження, хвилювання та мурашки по шкірі, авторе! Натхнення тобі та нових звершень.
І усім читачам та гостям сторінки - за увагу!

Інтерв`ю. Режисер Євген Громов: робота на майданчику, відповідальність та любов до своєї справи

Літо – час надзвичайних почуттів, відкриттів, мрій та дій! Не варто зараз повсякчас сидіти за книгами й фільмами-серіалами, носа не піднімати від роботи і вантажити себе важкими думами-роздумами. Бо! Варто надихатись! Мандрувати та знайомитись з людьми. Відкривати для себе щось нове. І я відкрила – вирішила працювати не лише над поодинокими статтями та оглядами книг, а й додати нову рубрику в свій блог – інтерв’ю! З людьми цікавими та такими, що хочеться від них почерпнути й собі енергії та любові до справи.

І першим гостем нашої (насправді поки тільки моєї, але все попереду) студії став молодий український режисер Євген Громов. Народився він на Одещині, а зараз мешкає і працює в Києві. Любить жанри горрору та реалізму (непогане поєднання, чи не так?), намагається зробити все від нього залежне, аби кіноіндустрія розвивалась не десь там, за горами і кордонами, а – в нашій Україні.

Про це, про робочі моменти і особливості праці на майданчику, кроки до успіху та багато чого іншого – читайте в статті!

Євгене, привіт! Почнімо з того, що хотілось би почути – хто ти по життю, чим займався до того, як взявся за режисуру? Ні і, власне, чому обрав таке заняття? Тому що, наскільки я знаю, на режисера ти не вчився.

Ну, гаразд. Знімати я почав ще в школі – мені батько подарував мильницю. Були раніше такі цифрові камери. Вони знімали в жахливій якості – та для нас в той час іншої не було. І тоді, в школі, я почав створювати свої ролики. Інтернету тоді ще не було, тому не знаю, яким дивом, та я навчився працювати в монтажних програмах. Робив усе сам. Але батько цього потенціалу в мені не розгледів – і віддав навчатись на холодильщика.

На другому курсі універу я пішов в театр і грав там шість років. Паралельно закінчив навчання – десь вдома досі валяється диплом. А в театрі я отримав усю необхідну мені школу.

В перший же день підійшов до керівника і сказав, що не хочу бути актором – хочу бути режисером. Вона ж відповіла, що спочатку доведеться пройти акторський шлях, а потім уже поєднаємо. Насправді, в цьому театрі я отримав величезну школу роботи з людьми: як правильно озвучувати завдання, зрозумів фобії людей. Дуже багато класики почав вивчати в той момент – адже працювали з дуже різним. Найголовніше, чого навчився – розбирати тексти, бачити їхній сенс. Зараз це дуже корисна якість. Ось така була перша сходинка.

Потім я пішов з театру…

А що це за театр був?

Театр був камерний, називався «Тур де Форс». Я навіть не знаю, чи є він досі, чи ні… Головне про нього сказав, але взагалі там окрема історія – можна книгу писати.

Коли я з нього пішов, зрозумівши, що час рухатись далі, одразу ж першим ділом почав знімати свої короткометражки. І все було б нічого, та в Україні почалась війна і усе, що я планував, розвалилось. В мене були думки поїхати в Москву і так далі. Та я зрозумів, що вже туди не їхатиму. І, крім того, стало важче добувати кошти на зйомки фільмів. Адже я не мав режисерського досвіду. Та завдяки допомозі людей, які хотіли зніматись, та тих, хто роздивився в мені потенціал, все продовжувалось. А в мені чомусь завжди бачили потенціал люди старші. Є двоє режисерів, які мені допомагають, чим можуть. Раніше це видавалось дивним, та все ж я вирішив – раз вони це роблять, то бачать в мені здібності, отже, вони дійсно є. Адже поважні люди не стали б витрачати час даремно.

Ну і далі… я не знаю слова «ні». Для себе зрозумів важливу річ – неможливого не існує. Я можу добитись, чого захочу. І потрібно в це вірити. Це дві важливі речі, які я засвоїв. Є ще третя: треба робити свою роботу максимально добре. Завжди себе перевіряю: а чи можна краще? Якщо розумію, що можна, то страшенно себе ненавиджу і намагаюсь зробити ще. Навіть коли втомився і витратив багато часу. Ці речі стали основою моєї режисерської роботи.

Насправді, є й четверта річ, яку я ще в театрі в себе зауважив: я можу роздивитись в людині потенціал, буквально поспілкувавшись дві-три хвилини. Можу зрозуміти, яка внутрішня сила є в людини, навіть якщо вона сама про це не підозрює. Це дуже помагає, адже я - режисер і шукаю людей собі на ролі. Цьому баченню я раніше не надавав значення і вважав, що це моторошно. Та коли працював в театрі, то зрозумів, що й мій педагог також так може. Я бачив, як вона брала, грубо кажучи, актора в точці А, де він двох слів не міг зв’язати і ворухнутись, не знав взагалі нічого, - і переводила в точку Б. І там я бачив геніального актора чи співака.

Для режисера, я думаю, без того не обійтись, оскільки ти свою історію маєш візуалізувати і гарно передати, а тому потрібно знайти й тих, хто вдало це зробить. Але люди людьми, камери – камерами, та треба чимось надихатись. Де ти береш свої сюжети? Які джерела  натхнення? Що найбільш зачіпає в житті?

Ну, насправді, натхнення я не шукаю. В мене це працює по-іншому.

Я маю чітку мотивацію в житті – конкретно розумію, що проживу, умовно кажучи, років шістдесят з сьогоднішнього дня. А плани в мене величезні. Я хочу змінити культуру кіно в Україні. В мене є система зміни кіноіндустрії в державі. Я відчуваю, що це мені по силам. І розумію, що часу, аби це зробити, не так і багато. Враховуючи, що я з маленького містечка з населенням близько двадцяти тисяч, без зв’язків. Абсолютно все в житті доводиться здобувати самому. І я усвідомлюю, що шістдесяти років для цього мало. Тому не варто витрачати дні в пусту, бо нічого не доб’юся. І мені не треба шукати натхнення. Немає можливості депресувати, мріяти, їхати відпочивати. Бо хочу запам’ятатись і щоб в світі та наступні покоління говорили про те, що кіно вийшло в країні на новий рівень завдяки Євгену Громову. Є люди, які глобально повпливали на цю індустрію, але мені вистачить впливу в Україні.

А те, що стосується ідей… Проблема, навпаки, в тому, що їх надто багато. В основі кожної стоїть якийсь конфлікт, а вони оточують нас повсякчас. Я є їх поціновувачем. Раніше записував ці конфлікти, та коли назбиралось кілька сотень сюжетів, то вже усвідомив, що й половини з них не зніму, і тепер намагаюсь записувати тільки найбільш вражаючі. Якось так.

Ясно. А на рахунок жанрів? Ти хочеш, щоб це було все з життя, так, як тебе надихає, чи, можливо, десь фантастика, фентезі, містика – щось таке?

Моє улюблене – це містика. Захоплююсь нею і хочу себе розвивати саме в цьому жанрі. Та! Мені так само подобаються драми, саме драми реалізму. Я хочу зняти історію про атошника, який повернувся додому, а його дім відібрала влада. Тому що випадково прописали, що він помер; наплутали щось з документами. А дім відібрав у нього продажний мер міста, і між ними й починається протистояння.

Якось так склалось, що ні в Україні, ні в Росії не було в людини свого дому. Якщо подивитись на те, що пишуть письменники цих країн, то вони мало де вказують на дім, як на нерушиму фортецю. «Мій дім – моя фортеця» - такого поняття немає. Завжди, в будь-яку мить, могли прийти до вашого помешкання і відібрати його з якоїсь причини. Все без права, без того, що це – «моє», «я можу тут мешкати і не хвилюватись». Такого немає.

Таким чином, в моїй історії чоловік боротиметься за свій дім, даючи зрозуміти, що право на володіння своєю домівкою – воно дається згори, а не державою, і на це право не можна посягнути. Ось така історія… з реальною долею. Не фантастика, не містика. Це – реалізм.

Стосовно містики. Я читала про твій серіал «Психо», який ви знімали з Артемієм Єгоровим. Що це за серіал, чи він живий, чи очікувати? Бо в мережі я його не знайшла.

Справа в тому, що цей серіал так і не знайшов, так би мовити, основи для реалізації. Почали його знімати 2014-го, до війни. І тоді, в принципі, була цікавою містика, так як тем особливо не було. В кіно ж усе так відбувається – люди хочуть бачити те, чого їм не вистачає в житті. Умовно кажучи, в Америці та Європі, та й в Азії зараз дуже розвинутий жанр горрор – жахіття. Людям бракує гострих відчуттів. А в таких країнах, як Україна, де і в житті відбувається горрор, на нього вже дивитись не потрібно. Тут треба спостерігати щось веселіше. Тому «Психо» я поки відсунув на другий план. В нього я вкладав дуже важливі і глибокі думки: про потенціал людини, про віру в себе і своїх друзів. І зараз усвідомлюю, що не вистачить бюджету це все реалізувати. Я його поки зупинив.

А коли придумували назву до «Психо»… є такий фільм Альфреда Гічкока 1960-го року… Якось воно пов`язано?

Я, коли вигадував своє «Психо», то, на жаль, не знав про цей фільм.

Просто коли хтось знає про цю картину, а тоді з`являєтся щось з такою ж назвою. Ну… це може бути претензією на культовість.  

Так, тому моє «Психо» - це, скоріш за все, робоча назва, а потім я зміню її, щоб не було тотожності.

Ну, проект призупинено. Але ж ви над ним працювали – і мені цікаво, як можуть співпрацювати двоє режисерів над чимось одним, тобто чи є хтось з вас, хто домінував своїми ідеями та керівництвом, чи ви якось однаково керували. Бо цікаво, як можуть робити один проект різні творчі люди, бо зазвичай вони такі… на своїй хвилі. І намагаються себе відстоювати.

Ну… можуть. Якщо режисери чітко розмежували свої обов’язки. Умовно кажучи, один може знімати з першої по двадцять п’яту сцену, а інший – з двадцять шостої по п’ятдесяту. Можемо так розмежувати. А може бути, що я працюю лише з акторами, а другий режисер керує постановкою кадру.

Тут важливо, насамперед, як двоє людей між собою ладнають, а не режисерів.

Є місце компромісу. Якщо режисер безкомпромісний – його чекає крах. Тому, коли до мене під час роботи на майданчику підходить актор чи оператор, та й хто завгодно, і каже: «А може так?» - я обов’язково спробую. Просто тому, що я не все знаю в цьому житті і ніколи не знатиму. Та якщо раптом якийсь персонаж починає вважати себе режисером, то це вже інша справа. Він просто наглий. Тоді доводиться пояснювати людині, за ким останнє слово і чому саме я – режисер. Бо потім я й буду відповідальним за якість. Тобто, всі інші будуть не при ділі, якщо щось буде не так і ми витратимо, скажімо, мільйон гривень, а вдасться погано. Відповідальним буду я. Тому краще, щоб помилки, за які відповідатиму, теж були моїми. Як правило, цей доказ гасить усі суперечки.

Можеш згадати якість надзвичайні, або веселі, або просто цікаві моменти під час зйомок? Просто щось таке, що було б цікаво почути?

Треба пригадати… На останніх зйомках був один сумбур. Хоча це, мабуть, не зовсім те… В нас була зйомка з квадрокоптера. І чомусь людина, яка керувала ним, самого квадрокоптера не бачила! І він, цей квадрокоптер, вписався в дерево, ще раз об нього влупився, тоді знову і знову… а тоді впав і просто – в воду! Квадрокоптерщик шокований, я шокований, а наш продюсер торпедою – вжух! – пірнув і дістав машину, доки ми стояли. Отже, так – гроші заплачено, а зйомок нема!
Тут варто згадати, що дуже важливо, з яким продюсером ти входиш у проект. Я дуже вдячний Александру Пушкіну за те, що він з`явився у моєму житті. Ця людина добре розуміє кіноринок та знає - де варто допомогти на майданчику, а де краще не втручатись в мою роботу. А ще - завдяки йому я зустрів дуже гарну дівчину, з якою у нас зараз стосунки. 

Ну… не дуже смішна історія,  бо я уявляю, як ви всі перелякалися!

Взагалі, секрет успіху – в якості підготовки. Це я засвоїв дуже рано. Багато хто взагалі не готується, або – зовсім трохи. Я ж готуюсь максимально та ставлюсь до цього дуже строго.

От зараз працюю над горрором – буду знімати короткометражку. Всі шоковані моєю підготовкою. Навіть ті, хто знімався й раніше в кіно, кажуть, що ніколи такого не бачили. Тому особливо курйозних ситуацій в мене й не буває. Працюю по плану. Це привив мені театр. Тому що для нас було шоком, коли спитав педагога, чи можна зробити щось не так, як ми репетирували, а вона відповіла: «Ні!» Сто відсотків спектаклю має бути передбачено.

Дякую! Можеш розказати трошки детальніше про те, над чим працюєш? Про свій горрор і коли його можна чекати?

Фільм називається «Сторонній». Знімаємо ми його англійською.

Зараз дуже сильно розвиваються такі майданчики, як Amazon, Netflix, YouTube платний і так далі. Це тільки в нас перегляд безкоштовний, а всюди люди платять за його можливість. Тому що якщо вони подивляться безкоштовно, то матимуть справу з кіберполіцією. Відповідно, якщо поглянути на наші реалії – усі починають задумуватись, як би потрапити на той ринок. Тому що кіно – це процес, в якому затрачено багато сил, енергії, грошей. Хочеться, щоб це окупалось.

Тому я вирішив зняти горрор, виставити на Амазоні і на ньому заробляти. В мене є дистриб’ютор в Штатах, він також чекає, коли все буде знято, і допомагатиме з продажами. Та! Справа в тому, що поки це – експеримент. Дуже мало є фільмів українських, які вийшли на зовнішній ринок. І рано ще казати, добре це чи погано, грошова жила – чи скоріш удача. Ще не зрозуміло. Тому що дуже важко зараз знайти інвестиції. Тому поки не торкаюсь ні національної теми, ні чогось такого – я граюсь. Це моя любов. Зараз люблять використовувати народну, національну теми, або ж фольклор – я не торкаюсь їх. Я люблю містику та жахи – і тому хочу цей горрор зняти. Знайти продюсера, готового дати кошти, надзвичайно важко. Та один мені запропонував зняти короткий метр і показати, що ж це таке. Є український фестиваль від «1+1», в ньому присутня номінація горрору. Там в журі сидить Любомир Левицький – це та людина, яка одна з перших почала знімати горрори в Україні. Я дуже поважаю цього режисера. Якщо отримаю від нього гарну оцінку – для мене це буде знак. Якщо ж погану – шкода, ще не доріс.
Стосовно ж українського фольклору - в майбутньому дуже хотів би відзняти декілька історій з книг Дари Корній. Мені вона як людина подобається, а її твори - це фактично готові сценарії. Пані Дара навіть казала якось, що в неї вже є готова історія під український горрор. Скоріш за все, з нього і почну. 

В тебе є якась супер-мрія, до якої ти тягнешся, яку хочеш втілити? Скажімо, геніальний фільм - саме той, який буде окрасою твоєї режисерської діяльності?

Скажімо так, те, що зі мною відбувається – це і є моя мрія. Вона вже потроху реалізується. Дуже важко назвати мрію подією, бо для мене це – ряд подій!

Мій шлях в житті починався з того, що батьки казали: «Кіно – це неможливо!». Я жив у глухому місті, де усім, ким я міг стати, був ремонтник холодильників в гаражі. Для мене важливо було в принципі хоч щось знімати. Це була моя мрія і зараз вона збувається.

Є ціль. В мене немає наміру поїхати за кордон і десь там знімати кіно. Якщо не буде зніматись в Києві, а в Кам`янську – я поїду туди. Мені однаково, де жити. Треба багато встигнути зробити.

Що ж, тоді переходимо вже помаленьку до завершення інтерв`ю. Останнє питання – чого побажаєш читачам? Усім тим впертим, цілеспрямованим, хто вже йде до своєї мрії? Або й тим, хто ще наважується.  

Перше – не розраховуйте, що хтось допоможе! Не розраховуйте, що допоможуть універ та педагоги. Вчитись самим! Бути вічними студентами. Не зупинятись в навчанні. Хтось може дати пораду, хтось допоможе з рекомендацією; скаже, куди іти. Та головне – самоосвіта. В Інтернеті є все, що потрібно. Обов’язково вивчати естетику. Адже багато хто знімає кіно і воно виглядає жахливо.

Друге – вірити в себе! Це дуже важливо. Тому що часто доводиться ризикувати. Я коли переїхав в Київ, то дуже ризикував. Взявся за авантюрний проект, вірю, що вдасться – і воно вдається.

Третє – не варто думати, що гроші допоможуть. Багато хто каже: «Були б мільйони – зняв би відразу!». Без грошей, звісно, нічого не вийде. Та навіть якщо є трошки, заощаджено на щось – вже можна рухатись вперед! Все одразу не буває.

Головне – вчитись і вірити в себе! Це – основа успіху.

Дякую тобі, Євгене, за чудову розмову! Та бажаю тобі успіху, цікавих проектів та визнання!

Дякую й усім тим, хто зазирнув сьогодні до мого блогу! Сподіваюсь, Вам було так само цікаво, як і мені. Адже автор має так багато знайомих письменників, художників музикантів, журналістів… а от з режисером спілкувалась вперше. І це круто.

Не забувайте, як важливо рухатись вперед! Та ніколи не здавайтесь!

До нової статті!

Фото викрадено з зі сторінки Євгена у fb

5 книг для вечірнього кайфу

Перший місяць літа нарешті починає дарувати вітряному й дощовому Львову теплі дні. Настрій гарнішає, вже минули Kyiv Comic Con та Книжковий Арсенал, подарувавши книжковим крилам нових пір`їн. Наближаються різні презента-а-а-ації. А тим часом – як завше, говоримо про книжки.

В цій добірці – п’ять різножанрових книг, які стануть чудовими вечірніми товаришами будь-якого книголюба. А оскільки вечори зараз довгі, то й читати можна неспішно.

Фото (трохи без дозволу) поцупила в автора

1. Марина Смагіна «Волковиці» (2016)

Починаю саме з цієї книги не випадково – адже навесні вона була однією з тих, які мені прочитати було найцікавіше. Для тих, хто не в курсі – у 2016 році «Волковиці» здобули спеціальну відзнаку від Дари Корній та Тали Владмирової «Українське сучасне фентезі» на конкурсі «Коронація слова». Роком раніше таку ж відзнаку отримали моя «Алхімія свободи» та «Відунський сокіл» Артура Закордонця. Тому, гадаю, пояснювати мою цікавість немає додаткової потреби.  

Роман мені сподобався. Перше, що впадає в ньому в око – це гарна мова і якась така… відверта, духмяно-карпатська атмосфера.

Волковиці – це назва села, в яке дуже непросто потрапити і з якого ще складніше піти. Його немає на картах. Про нього мало хто знає, а хто знає – то воліє мовчати. Чому? Бо в тому селі багато таємниць і багато жахіть, які тамують в собі дрімучі ліси, проклята ріка та… самі люди. І в епіцентрі всього – молода дівчина Марія, якій доводиться розбиратись і з минулим, і з теперішнім Волковиць, та з тим, чому ж її єдину так тягне до того місця, в яке інші й потрапити не можуть.

Як я вже написала, атмосфера в романі – насичена. Тут дійсно панує відчуття того, як гнітять старі дерева, як шепоче ліс. В певні моменти дуже цікаво, а що ж станеться далі, а в інші – доволі моторошно. Це не жорсткий хоррор, але містики вистачає, аби по спині побігли мурашки. Марина гарно закрутила сюжет, дозволяючи з кожною сторінкою лиш на трішки більше бачити правду, і до останніх сторінок розв’язка цікавить та манить. Потішила відсутність гномів, ельфів та інших чужорідних персонажів та мотивів. Усе – наше, автентичне. А ще тут немає надлишку описів чи зайвих персонажів. Усі і все у Волковицях мають свою роль.

Роман однозначно вартий прочитання. Буде цікавий як фентезистам, так і тим, хто просто любить настроєві, загадкові історії.

2. Остін Клеон «Кради як митець» (2012)

Воістину прекрасна книга! Я серйозно. Не можу сказати, що дізналась з неї щось нове, бо… здається, автор вкрав мої думки! Та й не тільки мої. Бо, судячи з усього, вони співпадають в певній мірі в усіх творчих людей.

Ця книга вчить митців (та й не тільки) шукати натхнення, організовувати свій час і просто любити своє діло навіть тоді, коли вже дивитись на нього не можеш. Написана в ігровій формі, з масою примітивних і подекуди ну ду-у-у-же кривеньких ілюстрацій, які задають чудовий несерйозно-серйозний тон читанню.

Про те, як на шляху крадіжки знайти щось своє, не спаскудитись до рівня плагіатора, як відшукати свій стиль і навіть мистецьке генеалогічне дерево – тут.

Для широкого кола читачів.

3.  Тадеуш Доленга-Мостович «Знахар» (1937)

Книга про дива. Про людину з величезним талантом лікувати, яка була на п’єдесталі слави і в одну мить втратила все – кохану дружину, доньку і навіть пам'ять. Про польського лікаря, професора Рафала Вільчура, який довгий час блукав, забувши ким був і що мав, та зрештою завдяки випадковості пригадав основне – своє призначення. І став рятувати людей. В умовах звичайної сільської хатини при млині, не маючи знарядь, найновіших ліків та операційної. Він прийняв у себе багатьох селян здійснивши огляди та навіть операції, і жодного разу не заподіявши шкоди.

Та роман не лише про вміння Вільчура, як лікаря. А й про те, як, навіть, втративши ім’я та все, що любиш, залишатись людиною. Хвилюючий, часом трішки сентиментальний, сильний роман про почуття, професіоналізм і людськість.

Для широкого кола читачів.

До слова, після прочитання подивилась однойменний фільм, знятий за мотивами творіяння Долеги-Мостовича у 1981 році. Екранізація гідна, в ній збережено дух роману та майже нічого не «викинуто», як то часто дозволяють собі режисери.

4. Надія Гуменюк «Танець білої тополі» (2016)

Напевне, одна з найгарніших «життєвих» книг, які я читала. Надзвичайно ніжна та водночас драматична історія двох людей.

Перший – Левко Черкас, який в дитинстві страждав через свої покалічені від народження руки, але завдяки мудрому наставнику навчився зцілювати ними людей. Він пройшов війну, пережив страшні втрати, зради і страх, і через усе життя проніс в серці кохання до шляхтянки Вишеслави, яку ніжно називав – Вишенькою.

Друга – Вероніка, дівчина, яка теж пройшла багато доріг. Дитсадок, несподіваний притулок в люблячої людини, тоді знову притулок, тільки – собачий. Училась боротись і з собою, і з усім світом, з лихим батьком, з важкою пам’яттю про маму, якої ніколи не було чи – не пам`яталось.

І ці двоє мають зв'язок, їх історії переплітаються, тільки так цікаво і химерно, що до останньої сторінки важко розібратись. Але то недовго – бо книга читається на одному подиху!

Тож, якщо хочете дізнатись щось чудове, якусь таку історію з присмаком любові та натхнення, а ще зрозуміти, що ж то за танець такий – білої тополі – ця книжечка для вас!

5. Надія Гуменюк «Вересові меди» (2015)

Надзвичайна книга, яка по праву зайняла перше місце на «Коронації слова». Важко навіть описати, про що вона – бо спершу наче все написано геть просто. 

Молода дівчина Дана закохується, втікає з весілля, до якого хотіли примусити; шукає того, за ким кличе серце – а натомість стає актрисою в театрі. А тоді: війни, війни, війни, совіти, німаки, поляки… усі й усе, кому не лінь, шматують націю, і тут же – історія простої людини. І не одної. Прочитала книгу з надзвичайним захопленням, місцями було важко від сліз, що давили горло. Я дуже люблю багатошарові історії, де все пов’язується наприкінці. І ця – одна із них! Надія Гуменюк теж полюбляє цей прийом, це очевидно. І він вдається у неї справді майстерно. Роман пронизаний почуттями, тугою, самотністю, коханням. Та водночас – він надзвичайно динамічний, насичений і не дає нудьгувати.

А ще – там так багато думок. Гарних думок. Навіть якщо Ви - запеклий любитель фентезі, як я, то цю книгу можна не боятись брати до рук. Вона не фентезійна, не містична - просто класна. 

«Як мені жаль, дівчинко, що ти не стала артисткою. Як жаль… А може, найважливіше – стати людиною? Може, це теж дар Божий, що не кожному даний?»

Ну що ж, ось такий короткий список сьогодніJ

Незабаром будуть ще книги, звісно. І описи мандрівок.

І ще… дещо дуже особливе. Буквально з дня на день! Щось таке, що розбавить описовість моїх спостережень і додасть сторінці цікавого та несподіваного.

ПаJ

Гарних вражень та приємних літніх вечорів!