5 книг для вечірнього кайфу

Перший місяць літа нарешті починає дарувати вітряному й дощовому Львову теплі дні. Настрій гарнішає, вже минули Kyiv Comic Con та Книжковий Арсенал, подарувавши книжковим крилам нових пір`їн. Наближаються різні презента-а-а-ації. А тим часом – як завше, говоримо про книжки.

В цій добірці – п’ять різножанрових книг, які стануть чудовими вечірніми товаришами будь-якого книголюба. А оскільки вечори зараз довгі, то й читати можна неспішно.

Фото (трохи без дозволу) поцупила в автора

1. Марина Смагіна «Волковиці» (2016)

Починаю саме з цієї книги не випадково – адже навесні вона була однією з тих, які мені прочитати було найцікавіше. Для тих, хто не в курсі – у 2016 році «Волковиці» здобули спеціальну відзнаку від Дари Корній та Тали Владмирової «Українське сучасне фентезі» на конкурсі «Коронація слова». Роком раніше таку ж відзнаку отримали моя «Алхімія свободи» та «Відунський сокіл» Артура Закордонця. Тому, гадаю, пояснювати мою цікавість немає додаткової потреби.  

Роман мені сподобався. Перше, що впадає в ньому в око – це гарна мова і якась така… відверта, духмяно-карпатська атмосфера.

Волковиці – це назва села, в яке дуже непросто потрапити і з якого ще складніше піти. Його немає на картах. Про нього мало хто знає, а хто знає – то воліє мовчати. Чому? Бо в тому селі багато таємниць і багато жахіть, які тамують в собі дрімучі ліси, проклята ріка та… самі люди. І в епіцентрі всього – молода дівчина Марія, якій доводиться розбиратись і з минулим, і з теперішнім Волковиць, та з тим, чому ж її єдину так тягне до того місця, в яке інші й потрапити не можуть.

Як я вже написала, атмосфера в романі – насичена. Тут дійсно панує відчуття того, як гнітять старі дерева, як шепоче ліс. В певні моменти дуже цікаво, а що ж станеться далі, а в інші – доволі моторошно. Це не жорсткий хоррор, але містики вистачає, аби по спині побігли мурашки. Марина гарно закрутила сюжет, дозволяючи з кожною сторінкою лиш на трішки більше бачити правду, і до останніх сторінок розв’язка цікавить та манить. Потішила відсутність гномів, ельфів та інших чужорідних персонажів та мотивів. Усе – наше, автентичне. А ще тут немає надлишку описів чи зайвих персонажів. Усі і все у Волковицях мають свою роль.

Роман однозначно вартий прочитання. Буде цікавий як фентезистам, так і тим, хто просто любить настроєві, загадкові історії.

2. Остін Клеон «Кради як митець» (2012)

Воістину прекрасна книга! Я серйозно. Не можу сказати, що дізналась з неї щось нове, бо… здається, автор вкрав мої думки! Та й не тільки мої. Бо, судячи з усього, вони співпадають в певній мірі в усіх творчих людей.

Ця книга вчить митців (та й не тільки) шукати натхнення, організовувати свій час і просто любити своє діло навіть тоді, коли вже дивитись на нього не можеш. Написана в ігровій формі, з масою примітивних і подекуди ну ду-у-у-же кривеньких ілюстрацій, які задають чудовий несерйозно-серйозний тон читанню.

Про те, як на шляху крадіжки знайти щось своє, не спаскудитись до рівня плагіатора, як відшукати свій стиль і навіть мистецьке генеалогічне дерево – тут.

Для широкого кола читачів.

3.  Тадеуш Доленга-Мостович «Знахар» (1937)

Книга про дива. Про людину з величезним талантом лікувати, яка була на п’єдесталі слави і в одну мить втратила все – кохану дружину, доньку і навіть пам'ять. Про польського лікаря, професора Рафала Вільчура, який довгий час блукав, забувши ким був і що мав, та зрештою завдяки випадковості пригадав основне – своє призначення. І став рятувати людей. В умовах звичайної сільської хатини при млині, не маючи знарядь, найновіших ліків та операційної. Він прийняв у себе багатьох селян здійснивши огляди та навіть операції, і жодного разу не заподіявши шкоди.

Та роман не лише про вміння Вільчура, як лікаря. А й про те, як, навіть, втративши ім’я та все, що любиш, залишатись людиною. Хвилюючий, часом трішки сентиментальний, сильний роман про почуття, професіоналізм і людськість.

Для широкого кола читачів.

До слова, після прочитання подивилась однойменний фільм, знятий за мотивами творіяння Долеги-Мостовича у 1981 році. Екранізація гідна, в ній збережено дух роману та майже нічого не «викинуто», як то часто дозволяють собі режисери.

4. Надія Гуменюк «Танець білої тополі» (2016)

Напевне, одна з найгарніших «життєвих» книг, які я читала. Надзвичайно ніжна та водночас драматична історія двох людей.

Перший – Левко Черкас, який в дитинстві страждав через свої покалічені від народження руки, але завдяки мудрому наставнику навчився зцілювати ними людей. Він пройшов війну, пережив страшні втрати, зради і страх, і через усе життя проніс в серці кохання до шляхтянки Вишеслави, яку ніжно називав – Вишенькою.

Друга – Вероніка, дівчина, яка теж пройшла багато доріг. Дитсадок, несподіваний притулок в люблячої людини, тоді знову притулок, тільки – собачий. Училась боротись і з собою, і з усім світом, з лихим батьком, з важкою пам’яттю про маму, якої ніколи не було чи – не пам`яталось.

І ці двоє мають зв'язок, їх історії переплітаються, тільки так цікаво і химерно, що до останньої сторінки важко розібратись. Але то недовго – бо книга читається на одному подиху!

Тож, якщо хочете дізнатись щось чудове, якусь таку історію з присмаком любові та натхнення, а ще зрозуміти, що ж то за танець такий – білої тополі – ця книжечка для вас!

5. Надія Гуменюк «Вересові меди» (2015)

Надзвичайна книга, яка по праву зайняла перше місце на «Коронації слова». Важко навіть описати, про що вона – бо спершу наче все написано геть просто. 

Молода дівчина Дана закохується, втікає з весілля, до якого хотіли примусити; шукає того, за ким кличе серце – а натомість стає актрисою в театрі. А тоді: війни, війни, війни, совіти, німаки, поляки… усі й усе, кому не лінь, шматують націю, і тут же – історія простої людини. І не одної. Прочитала книгу з надзвичайним захопленням, місцями було важко від сліз, що давили горло. Я дуже люблю багатошарові історії, де все пов’язується наприкінці. І ця – одна із них! Надія Гуменюк теж полюбляє цей прийом, це очевидно. І він вдається у неї справді майстерно. Роман пронизаний почуттями, тугою, самотністю, коханням. Та водночас – він надзвичайно динамічний, насичений і не дає нудьгувати.

А ще – там так багато думок. Гарних думок. Навіть якщо Ви - запеклий любитель фентезі, як я, то цю книгу можна не боятись брати до рук. Вона не фентезійна, не містична - просто класна. 

«Як мені жаль, дівчинко, що ти не стала артисткою. Як жаль… А може, найважливіше – стати людиною? Може, це теж дар Божий, що не кожному даний?»

Ну що ж, ось такий короткий список сьогодніJ

Незабаром будуть ще книги, звісно. І описи мандрівок.

І ще… дещо дуже особливе. Буквально з дня на день! Щось таке, що розбавить описовість моїх спостережень і додасть сторінці цікавого та несподіваного.

ПаJ

Гарних вражень та приємних літніх вечорів!

5 книг для березня: тільки чоловічі романи, тільки хардкор!

Чула десь таку дурницю, що представниці прекрасної частини людства  читають переважно авторів-жінок, а мужчини – авторів-чоловіків. А от і ні! Спростовуємо! Вашій увазі представляю п’ять романів, написаних чоловіками, які раджу кожному. Я не читала ці книги навмисне одну за одною, просто подумала, що було б непогано зробити отаку собі підбірку мужності і сили. Ці книги об’єднує історична тема та те, що писано українцями про українців.

Починаємо весну читанням!

1.   Володимир Канівець «Славний лицар: Устим Кармалюк» (1965)

Не виховуймо рабів.

Я з жахом пригадую десятий клас загальноосвітньої школи, коли вчителька української мови та літератури вголос зачитала нам новелу Василя Стефаника «Новина» і… розплакалась. Я досі пам’ятаю, як мовчав приголомшений клас.

Після того я не прочитала жодного твору з навчальної програми, де йшлось про важку долю українців і як вони не можуть з неї видряпатись. Я безжально вишукувала стислі перекази або списувала. Серйозно? Розповідати підліткам про те, як батько топить своїх дітей, бо не має чим прогодувати? Я нічого не маю проти Василя Стефаника і вважаю, що твори-драми з жахливою розв’язкою мають місце, але не тоді, коли йде мова про виховання підлітків.

Те в’язке відчуття приреченості нашої класичної літератури переслідувало мене довго, доки не зустріла та не полюбила «Тигроловів» Багряного і твори Довженка. Вони були, як ковток свіжого повітря – такий чистий, український, вільний. І тепер-от я знову це відчуваю – як повіяв вітер волелюбства. Роман, про який напишу, належить до розряду тих, що «must reed» для усіх, хто має голову на плечах і не боїться думати та діяти.   

І атлант розправив плечі. І боялась його шляхта, як вогню, і вважала, що продав душу дияволу, бо не брала Кармалюка куля, бо тричі вертався з вічних мерзлот Сибіру, бо не могла його втримати жодна фортеця і жодні кайдани. Мріяв ходити з плугом по власному полю, а натомість – усе життя провів у лісах, прямуючи зі зброєю в руках від одного спаленого панського маєтку до іншого. Перекази кажуть, що вбили Кармалюка не кулею, а срібним ґудзиком – як характерника. А опісля довго ще шляхтичі зачинялись на багато замків, не вірячи в своє щастя. Та й чи настало воно тоді? Адже багато ще років опісля не могли загнати під ярмо людей – за підозру в причетності до діянь Устима Камалюка на Сибір було вивезено близько двадцяти тисяч чоловік, а справи його сподвижників у судах розглядали так довго, що сам цар Микола І видав указ завершити їх чимшвидше, щоб не тривожити народні маси.

Читати. Щоб відчути крила за спиною. Щоб не забувати про те, яка важлива воля. Щоб Кармалюк не був один. Адже нас – так багато. Читати для того, щоб мурашки бігли по шкірі від усвідомлення спроможності чоловіка так кохати свою країну, так боротись за інших, слабших; так їх захищати.

Читати, щоб пам’ятати. І щоб бути.

2.  Володимир Лис «Маска»

Цей роман я «ковтнула» більше року тому, але одразу ж згадала про нього, читаючи «Славного лицаря» Володимира Канівця. Чому? Просто мова тут теж про чоловіка, який вийшов з кріпаччини, який грабував панів і був невловимим привидом українських лісів. Тільки різниця в тому, що задіював він свої вміння не на благо інших, а для власного збагачення та досягнення бажаних цілей. Яких саме? Про це – в книзі!

«Маска» є моїм улюбленим романом Володимира Лиса, а прочитала я їх доволі. Ця книга неймовірно динамічна і фантастично закручена. Роман неймовірний! Він поєднує в собі історію, детектив, екнш, драму і, звісно, любовну лінію.

Жорстокий, звабливий, розумний головний герой, що ховає своє обличчя під багатьма масками, бере усе, що захоче – силою чи грішми. Але не ту, єдину, яку не може і не хоче примусити себе покохати. Тільки не думайте, що цей роман любовний, ні. Він буде цікавий усім, і хлопчиськам-шибайголовам в тому числі. Я роблю даний акцент лиш тому, що завжди більше полюбляю, коли про кохання чоловіка до жінки розповідає власне чоловік-автор. Бо жінка доволі часто описує такі почуття, які б хотіла побачити, а чоловік – які здатен відчути. Не завжди, та – все ж. Це цінна різниця.

Рекомендовано любителям несподіванок, неспинного руху та пригод.

3. Богдан Коломійчук «Небо над Віднем» (2015)

Бо про Вістовича. Бо він мій улюбленець. Я не люблю детективів, але це той випадок, коли в поєднанні з містикою і гумором книга читається в задоволення і легко, попри давно закоренілу жанрову упередженість.

Насправді, я читала три книги Коломійчука: дві з них про львівського комісара поліції Адама Вістовича («В’язниця душ» та «Небо над Віднем»), та «Людвисар. Ігри вельмож» про події у середньовічному Львові. Але оскільки «Небо над Віднем» найсвіжіше в моїй пам’яті, то і писатиму загалом про нього.

Мені подобається те, що в книзі є міцний фундамент з історичних досліджень, завдяки якому можна точно та водночас якось так природно потрапити до Львова початку минулого століття і дізнатись багато цікавого про тогочасний світ, і зокрема – про «вуличну» війну між українцями та поляками, що розгорнулась після Першої Світової.

Попри серйозну підоснову, в романі повно смішних моментів, і гумор такий легкий та природний, що від сторінки до сторінки читається з посмішкою.

Харизматичний головний персонаж. Ну справді. Вістович однаковий що в сорок, що в шістдесят – чудовий. Він в міру привабливий, дуже розумний, а ще доволі дивним чином зберігає міцну і трохи повнувату тілобудову. Чому дивним? Бо на сніданок переважно має цигарки і каву, а потім, коли вже геть припікає, поміж розв’язанням численних справ, їсть флячки та запиває їх горілкою. А ще він має здатність подовгу не спати, коли одержимий місією, – що додає персонажу певних сентиментів з моєї сторони, творчого безсонька.  Ну, але це так, ремарка. А ще мені дуже подобається перехід Вістовича від вихованості до справжньої галицької, а часом польської, а подекуди і німецької лайки. Він гарно б’є по пиці, коли виникає потреба.

У «В’язниці душ» та «Іграх вельмож» мене фантастично дратували жінки, задіяні в сюжетах. Там що відьма, що панянка - однаково були якимись бездіяльними і слабкими, вони завжди чекали допомоги і ну геть нічого не могли зробити самостійно. Я вже було задумалась над тим, чи знає автор, що жінки бувають значно небезпечнішими за чоловіків. Але «Небо над Віднем» здивувало поєднанням жіночої підступності, розуму і звабливості. І то здивувало неабияк, зважаючи на те, що кримінал тут переплівся з пожадливістю, корисливістю та еротикою. В «Небі над Віднем» описано дві справи Адама Вістовича, і фінал кожної вартий уваги.

Рекомендовано шанувальникам детективів; характерних, цікавих персонажів; тим, хто любить вузькі львівські вулички та безперервний рух і пошук пригод.

4.  Михайло Яворський «Поцілунок лева» (2006)

Ця книга трохи чи то спокійніша, чи то помірніша в порівнянні з попередніми, але було б шкода про неї не написати. Тут є аж три чудові складові: пригоди, Львів і, звісно ж, атмосфера.

Роман розповідає про епізоди з життя молодого хлопця, який відчув на власній шкурі усі реалії Другої Світової – був членом таємної націоналістичної Організації, згодом опинився в тюрмі на Лонцького, опісля – в краківській Монтелюпі. Він вчився виживати і любити, викручуватись, залишатись собою. Намагався бути людиною, незалежним, коли довкола вирували хвилі насадження нових думок і часом таких жорстких, але вигідніших настроїв.

В книжці дуже гарно описано життя львів’ян того часу, починаючи від особистих відносин і закінчуючи різноманітними побутовими деталями. 

5. Алєкс Конічіва «П’ятеро в ліфті, не рахуючи музи» (2010)

Свій список хочу увінчати вишенькою.

За цією книгою я сумую – адже дала колись почитати, а назад так і не отримала. Та, попри це, досі пам’ятаю її на диво чітко і ясно, хоч читала ще шість років тому, ще до того, як опинилась в студентських лавах. 

Чудовий роман, що підходить до моєї авантюрно-чоловічої добірки на усі сто відсотків. Якщо коротко – в ньому розповідається про те, як знудьгована муза історії Кліо вирішує написати свою власну… ну, звісно ж, історію. І для цього обирає цілком реальних людей – п’ятьох чоловіків різного віку, соціального статусу та зовнішності. А за допомогою такого собі чарівного, чи й не дуже, ліфту відправляє у вигаданий світ, де героїв чекає довга мандрівка в пошуках завершення шляху… Але - увага, цвяшок програми! – усі випробування, які випадають на долю персонажів, є лише проекцією їх власних бажань, думок і страхів. А хіба так вже легко вибратись з пасток, створених власною фантазією? Про це і розповідає весела, динамічна книга-притча, розповідь якої нагадує квест – бо разом з персонажами ти біжиш і не зупиняєшся від першої та до останньої сторінки.

Читати, читати, читати усім!

І гарної весни, друзі!:)

5 книг для лютого

Особисто я не надто люблю лютий, бо це місяць, в якому вже немає свят, люди знімають з вікон прикраси та гірлянди і розбирають ялинки. Це ще не весна, і в руки буває зимно-зимно, а на дорогах – слизько-слизько. Печально, так? Але не зовсім.

Бо коли стає холодніше, ми, як ніколи, шукаємо тепла, створюємо його, ділимось з іншими; відкриваємо для себе щось нове, затишне, цікаве. Геть настрої понурості! Давайте ділитись красою.

З цього і почну. Хочу поділитись з Вами красивими книжками. Це не рейтинг, книги я записую до цього списку геть хаотично, просто тому, що хочу про них розповісти. І якщо Ви не знаєте, що почитати останнього зимового місця, то, може, побачите тут щось «своє». Тим паче, що я читаю усе підряд, іноді геть не «прилаштовуючись» до котрогось жанру.

1. «Львів. Смаколики. Різдво». 

Авторки – письменниці «Львівського жіночого літературного клубу».

Бо святковий настрій не зобов`язаний закінчуватись, коли календар показує дні-будні! І якщо Ви ще не читали цієї книги – ну, то вона “must reed” цієї зими. Збірка оповідань – дуже львівська, затишна і неймовірно різна, адже писалась не одним автором, а кількома. І скажу Вам, що в житті вони дуже хороші та цікаві жінки, закохані у Львів по самі вуха, що тільки надає цьому виданню шарму. 

Ця книга дуже щира. Вона цікава тим, що кожна розповідь відрізняється від інших темпераментом автора, думками та обраною темою. Адже, хоч усіх їх і об’єднують вузькі вулички міста Лева та різдвяний настрій, тут є і війна, і пристрасть, і сум. І, звісно, кохання. Та навіть трохи геть несподіваних жахликів. «Львів. Смаколики. Різдво» - збірка сюрпризів. Це так, наче в одному великому пакунку Миколай приніс багато різних подарунків, і, розгортаючи, ти не можеш передбачити, що ж такого гарного трапиться цього разу.

Плед на плечі, горня на столик поряд, а кригу в руки – і вперед! В обійми сторінок. А потім – обов’язково поділитись книжкою з близькими. До того ж, її обкладинка - то вже перший дотик до казки. Дуже гарна. 

2. «Вершини зустрічають сонце першими». 

Автор – Надя Метзгер.

У мене мама народилась в Сколе і коли не так давно була там, то привезла на згадку цей роман. Раніше я не чула ні про даний твір, ні про його авторку. Це той випадок, коли читаєш випадкову книгу, а тоді розумієш – це саме те, що треба.

Роман розповідає про Сколе початку минулого сторіччя, а точніше, про Святослав – село, що належало до згадуваного містечка та розташовувалось неподалік від нього. Що цікаво, тут немає одного-єдиного головного героя. І навіть двох. І навіть – трьох. Бо в центрі розповіді сім’я Комарницьких, в якій було аж дев’ятеро дітей, їх родичі, сусіди, зяті, тітки, товариші і навіть барони Гределі, що володіли тоді сколівськими землями і залишились в історії, як дивовижно справедливі можновладці, які не брали зі своїх робітників ні плати за будинки, в яких ті жили, ні за дрова, якими опалювали свої оселі. Цей роман – то опис неймовірних доль, вчинків. Недозволеної любові, глибини пощади, терпцю. Ненависті. Непрощенності. Фантастичної людської байдужості до долі інших, зажерливості, пересудів. Авторка пише про своїх рідних так, наче насправді вона усіх сама вигадала, як персонажів, бо в її розповіді немає й тіні скутості чи сумніву: «А чи варто щось описувати? Чи варто виставляти перед людьми?». Її розповідь відверта. І цим підкупає. Серед величі гір, серед земель, які в один рік могли прогодувати всіх із надлишком, а в інший – забрати життя голодом, - жили люди. Прості, смертні, зі своїми думками і рішеннями. Не завжди правильними, не завжди людяними. А часом – неймовірно мудрими. Як воно і буває в житті. Вони народжувались і вмирали там, страждали, неймовірно важко працювали, кохали, грішили, боролись, здавались, розплющували очі в пітьмі передсвітанковості і йшли пекти хліби, щоб прогодувати дітей. Переживали війни і так само переживали мир.

З цією книгою хочеться і плакати, і сміятись. І просто поринути в ті часи, коли серед могутніх вершин, в долинах, майже замкнених від світу, були й свої невеличкі світи.      

3. «Повелителька хаосу. Книга перша: Могутність стихії. Вогонь». 

Автор – Оксана КіртоГ.

З гір – та й у небо! Бо гаслом цієї книги, на мою думку, міг би бути заклик «Лети!».

Оригінальне українське фентезі.

Читати, скажу чесно, почала після позаминулого «Форуму видавців» у Львові, де познайомилась з авторкою. Тож ця книга, на відміну від попередньої, ніяк не є випадковою.

Якщо говорити відверто, спершу «Повелителька хаосу» йшла мені по-маленьку. Мене дратувала закомплексованість головної героїні, те, що вона буває неймовірно невпевненою в собі, а ще те, як дотикаються в романі світ наш і фантастичний. Незвичними та чужорідними видавались імена деяких героїв, навіть тієї ж Кассандри, довкола якої й крутиться сюжет. Здавалось, наче на початку роману автор розхитується, більше намагається показати світ, який вигадала, не подіями, а просто описами.

А тоді ми раптом покинули Сонячну систему верхи на драконі! І опинились в світі, де магія та наука тісно співіснують, де динаміка сюжету, вчинки героїв та їх задуми розгортаються з неймовірною масштабністю. Разом з головною героїнею читач отримує змогу пізнати світи, тварин небувалого походження, навчитись битись, літати і, загалом, боротись із собою та могутніми ворогами. Разом з Кассандрою стати сміливішим… Перейнятись тим, що ж насправді сталось з її домом - далекою, всіма забутою планетою; вперше сильно закохатись і вдосталь насміятись – бо роман сповнений не тільки динаміки, сюжетних петель та просто-таки сонму персонажів, – а й чудового гумору.

Усім, хто хоче політати і кому затісна наша планета – маєте мати цю книгу на поличці!

Ну і плюс – хотілось би відмітити скрупульозну співпрацю видавництва з автором. Книга гарно оформлена та якісно вичитана. Мова в ній дуже милозвучна і багата.

Оксано, чекаю продовження!

4. «Місце для дракона». 

Автор – Юрій Винничук.

А ця книга і випадкова, і невипадкова водночас.

Придбала її на «Форумі видавців» цьогоріч, і навіть вполювала авторський автограф, що завжди дуже тішить. Порадив цю книгу мені Петро Коробчук, який два роки тому працював над редактурою мого роману, а в «Місці для дракона» виступив в ролі коректора. І він якось так відгукнувся про цей твір – що не придбати його було б мені над силу.

З творчістю Юрія Винничука я знайома вже давно-давно, адже як і багато дітисьок, читала ще в школі його «Легенди Львова». Спогади від них завжди були теплими. Потім спробувала прочитати «Мальву Ланду», але не змогла, бо то був один з найгірших романів, на які я натрапила в своєму житті. Я навіть не буду описувати зараз, в чому справа, бо вийде нова стаття. І не впевнена, чи варто, адже книгу я так і не подужала. Потім якось так сталось, що надибала електронний варіант «Весняні ігри в осінніх садах», які лишили в моїй голові дуже дивні почуття. Бо цей роман мені водночас і сподобався, але й вразив своєю відвертістю. І справа не лише в описах голих жінок і що з ними робить головний герой, зовсім ні. Просто мене трохи лякає те, що пише він так, наче й сам опиняється в моїй голові. Але це й захоплює. То ж чи варто казати, що, почувши про те, що Винничук має в своєму письменницькому репертуарі й дитячу казку, я не знала чого чекати? Але стало цікаво.

Історію цю я прочитала за два вечори. І найперше, що хочу сказати – вона не дитяча. Дуже сумна і десь аж надривно-тужлива. Від неї не те що сльози в очах збираються – вони течуть по щоках потічками. І, насправді, це фантастично. Бо я не кажу, що сльози з’являються в читача в фіналі, або в особливо напружених моментах. Просто тут ти не почуваєшся автором. Не почуваєшся драконом. Почуваєшся спостерігачем, яким так часто є в житті, коли довкола діється несправедливість, а ти не можеш чи не хочеш на неї вплинути. Коли ти в реальності – немовби і дійсно читач. І, гортаючи сторінки книги, раптом почуваєш таке потрібне часом бажання захистити ближнього, яке є неможливим в книзі, але геть не завадить за її межами. Ця книга робить боляче читачу. Не думаю, що варто рекомендувати її дітям, бо тут завелика концентрація жалю. Але підліткам і тим, хто вже давно закінчив школу, – якраз.

Це казка для дорослих. Казка для совісті. І в ній чудові ілюстрації Наді Каламєєць. Особливо потішила та, де на траві сидить сам маленький Юрій Винничук.

5. «Особистий простір». 

Автор – Віоліна Ситнік.

І знову книга письменниці, з якою знайома. Це так тішить, особливо тому, що знайомство приємне.

Друга збірка, яка ввійшла до цього списку, тільки тепер тут один автор. І, попри це, розповіді в книзі майорять різними сюжетами та настроями.

Вони дуже життєві і часом, коли я читала їх, видавалось, ніби то все документальні статті про те, що діється в світі. Адже тут багато тем: кохання, мир, війна, проблеми з дітьми, з батьками, з заробітчанством, зі зрадами. І навіть є про той же «особистий простір», з якого ми часом, забуваючись, вимежовуємо навіть тих, хто має бути ще ближче і з іще міцнішими обіймами. Квітник різних історій для різних же роздумів. Це не книга для любителів екшену чи заплутаних сюжетів. Це книга для читання в приємній вечірній чи, навпаки, ранковій атмосфері, коли хочеться трошки зупинитись, випити чаю або кави, і знайти щось для настрою.

А мені, як людині, яка навіть в тужливі і темні часи завше намагається чекати світанку, найбільше сподобалось оповідання «Майже невигадана історія кохання». Бо сюжет тут – і про мрійників, і для них. І хай тим мрійникам болить, хай їх зраджують і кривдять. Рано чи пізно вони знаходять тих, хто їх вартий. Пиши, Віоліно!

А усім - гарного читання:)

 

Зварені у власному соку, або Як позбутись негативу від предметів, з якими працюєш?

Чи буває з вам таке: коли приходиш додому, то не хочеться мати справу з тією чи іншою річчю, яка є задіяна в навчанні чи роботі? Особливо в часи «після дедлайну», «після сесії», «після того, енного замовлення»?

Я помітила, що останніми тижнями неохоче сідаю за ноутбук, значно приємніше обходитись планшетом. Він – невеликий, домашній, а головне, що на робочому столі не має папок зі страшною назвою «навчання». Хоч для створення цього-таки тексту довелось використати ноутбук – на планшеті я б друкувала до старості.

Взагалі, вчитись мені подобається. Та й на канікули наша академія не бідна – майже три місяці влітку і майже два – взимку. Втім, вічної переглядової суєти і котрого тижня сну по дві години на добу зазвичай вистачає мені, аби, прийшовши додому після останнього перегляду поставити папку з роботами десь на сходову клітку, поряд з давно забутими полотнами і картонками, і намагатись не дивитись на неї якомога довше.

В чому ж «сіль»? Чого так і чи й інші люди мають такі самі «пунктики»? Як позбутись цього і чи варто?

В пошуках відповіді на ці питання вирішила не тільки ритись у власній голові, а й поспілкуватись з друзями та попорпатись у всесвітній мережі.

Перед тим, як писати статтю, я засипала своїх друзів питаннями щодо даної ситуації. Тобто чи лишається негатив, пов`язаний з важкою чи надокучливою роботою, на речах, якими ми користуємось і вдома. Запитала я кількох художників та дизайнерів, музиканта, економіста, стоматолога, журналіста та письменника. Висновки вийшли цікавими.

Найбільше мене потішила ситуація Іри Бардін, якій надокучають… горнятка! Так, саме вони. Іра випалює плитку, малює, навіть гарний манікюр робить. Але «цвяшок програми» - горнятка. Після великих замовлень на них Іра вдома п’є тільки з банальних магазинних чашок.

Інші художники відреагували по-різному. Є і такі, як я та Іра, а є такі, хто не страждає від подібних проблем. Рому Іванусь просто дістає дивитися в екран монітора, бо він є об’єктом роботи і відпочинку водночас. Це її дратує. А хтось не любить тільки предмети, пов’язані з навчанням, а до робочих ставиться спокійно. В даному випадку є закономірність: не відчувають неприязні (якщо це можна так назвати) до речей ті, хто використовує їх для відпочинку, або працює відпочиваючи і отримує від цього задоволення. Так ставляться до ситуації Галя Венглінська і Марія Кристопчук. Так само і в письменниці Олі Мігель – її робота не відділена від домашнього життя, тому не дратує.

Для художниці Руслани Штурин жодна річ не втрачає позитивної енергетики, якщо вона належить їй. А Олю Пилипей дратує насамперед комп`ютер – просто тому, що вона більше любить малювати руками, а робота над електронними зображеннями вганяє дівчину в прокрастинацію.

Журналістка Лідія Ретер не страждає від речей тому, що полюбляє мінімалізм. А коли ви викидаєте все зайве, то хіба може щось дратувати? Оце дійсно приклад того, як навести порядок в своїй голові – навести його спершу в своїй кімнаті. Над чим-чим, а над цим аспектом мені ще працювати й працювати, ех. Поки що я так само, як Олег Дикий, люблю ховати свої проблеми в коробку і заклеювати скотчем, доки не відісплюсь і не буду готова знову працювати.

Музиканта Льошу Мировського також дратують деякі речі, принесені додому. І знову ж таки, це ті, які більш асоціюються з навчанням, а не з роботою. Гадаю, такі відповіді я чула найчастіше тому, що опитувала переважно студентів. Бо мою старшу сестру-бухгалтера Оксану трохи дратують речі з роботи, а про студентські вона вже й не згадує.

Майбутнього стоматолога Дзвінку ця проблема не хвилює. Може, це тому, що лікарі дійсно мають залізні нерви? Або тому, що не приносять додому стоматологічні установки. Одне з двох.

Потеревенивши з усіма цими людьми, я дійшла певних висновків. І навіть зрозуміла, з чого треба починати, аби позбутись нелюбові до предметів, які ж мені і належать.

Усе в нашій голові. Насправді це так і не інакше. Життя не буває ідеальним, навіть найбільш улюблена робота може часом викликати негатив. Головне при цьому не забувати про те, що є дійсно важливим – ми самі, наші рідні та близькі. Тільки це заслуговує на дійсні переживання, коли виникає напруга.  Якщо виникає негатив, проблема в якомусь іншому аспекті життя – це просто треба вирішити.

Прочитала сьогодні в спільноті «Території твого розвитку» розкішну цитату Річарда Матесона:

Те, у що ти віриш, стає твоїм світом.

Давайте вірити. В себе, в те, що проблеми минають, що будь-яке питання має відповідь. Давайте вірити в позитив. І в те, що є кроки, завдяки яким можна подолати лінь, страх, неприязнь, прокрастинацію.

Ось мої.

- Порядок. У своїй голові та житлі. Коли живеш на смітнику, то хіба тебе врятує чистий аркуш? А коли забагато думаєш про те, який нещасний? Чи почуєш хоч одну гарну думку? Звісно, ні.

- Затишок. Створити затишок для своєї душі. Місце, де працюєш чи лишаєш робочі речі, має бути таким, аби в нього хотілось повернутись. В Instagram слідкую за творчим життям російської художниці Натальї Рукавічнікової. Дівчина старша за мене, здається, на два роки. В неї уже є своя особиста майстерня, і та цілком і повністю оформлена в стилі самої Натальї. Чорний, білий, коричневий кольори. Мінімум захаращеності, при цьому – максимум деталей. Це просто букет естетики! От дійсно, урок для мене і інших, хто закидає своє робоче місце купою паперів, фарб, стрічечок, гаєчок. Конкретно зараз на моєму столі живуть ще й силіконовий пістолет, молоток і плоскогубці, які лінь сховати деінде. Треба фотографувати свій стіл і скидати фото в Інстаграм. Ризик, що безпорядок побачать тисячі людей по всьому світу, значно підвищує імовірність того, що стіл все-таки буде прибрано.

- Не варитись в своїх власних соках. Це ж навіть звучить гидко. За собою помітила, що саме в часи, коли найбільш чимось роздратована, коли переживаю, нуджусь, не знаходжу натхнення чи просто погано почуваюсь – тоді й відчуваю відразу до роботи і речей, з нею повя`заних. Треба зробити от що. Піти і погуляти десь. Чи почитати гарну книжку. Набратись чужих (!) позитивних ідей і розбавити власну жовч роздратування. І не скаржитись усім і кожному – це теж дуже важливо. Ми ж не годуємо усіх стравою, яка пересолена чи згоріла, правда? Навіщо робити це з паскудними думками? 

«Дороговкази, радіо та дощ». Так називається невелика книжечка Надійки Гербіш, яку я купила кілька місяців тому в Стрию. Книжечка невеличка, я прочитала її десь за три години, багато зусиль не доклала, не втомилась, не засумувала. А проте надихнулась. Бо то таки одна з тих прекрасних книжок, що надихають, бо написані від душі. Думки жінки, яка втомилась і справляється з цим. Завдяки вірі в Бога і любові в серці:

Нам так часто говорять про те, що мусимо працювати. Багато, більше, краще. Не покладаючи рук. Самовіддано. Встигати все. Правильно використовувати час. Не лінуватися. Ми самі надто часто собі то говоримо.

А насправді потрібно просто взяти й зупинитися.

І я зупиняюсь. Я багато спала в січні і мало що робила, мало куди ходила. Я навіть мало думала. Трохи хандрила і трохи розслаблялась. Спершу хвилювалась, що так не можна, що треба вставати і лягати рано, більше щось робити. Але раптом відчула, як відпочила. І трошки зупинилась. Ось наступний крок і останній в цьому списку, який, в принципі, можна продовжувати до безкінечності:

- Казати собі «Стоп». Не щодня. І, може, не щотижня. Важко сказати собі «стоп» за день до захисту диплому, чи до важливої співбесіди, чи до шаленого дедлайну. Бо тоді можна «завалити» дійсно важливу подію, до якої готувався і доклав зусиль. Але ніхто не захищає диплом частіше разу на один чи кілька років, правда? Я маю на увазі будні, рутинні, з тими маршрутками, паскудними дорогами і неприємностями, від яких навіть улюблена робота стає сірооооою і наганяє хандру на ті речі, про які й пишеться ця стаття. В такі будні варто говорити «стоп» і йти на концерт, в бар, в парк, або просто побути з сім`єю, приготувавши для усіх щось смачненьке. Або купивши в магазині – не суть. Коли є можливість відпочити – треба так і зробити, аби набратись сил і не впустити в серце жалість до самого себе і негатив. Адже далеко не завжди є вільні тижні і можливість полетіти за океан – тому відпочивати треба повсякчас, поміж роботою, порційно і від того дійсно яскраво.

Насправді я писала цю статтю і для вас, читачі, і для себе. Дякую усім, хто допоміг в її створенні. Чекайте тепер фото мого робочого місця в Instagram.

Усім миру й сонечка!

      

Посилання:

https://www.instagram.com/natalieruka/

https://vk.com/rozvyvaj_sebe?w=wall-36086418_115829

Зображення зі спільноти https://vk.com/inspiration_cards