Анатомія мистецтва: як створити цікавий продукт. Частина 1

Незабаром мине три роки, як я стала письменницею. Якщо рахувати від виходу в світ першого роману. А ще ж є художня сфера, в якій працюю трохи довше. І якось особливо часто минулого року на презентаціях та зустрічах з читачами я чула запитання, які стосувались не лише фентезі чи того, що відбувається в моїх романах, а й суто по специфіці самої роботи. Як воно: бути письменницею/художницею? Як написати/зробити/намалювати? Штука в тому, що немає єдиного рецепту. Кожна людина має свій шлях. Проте, коли мова заходить про особливості ремесла, особливості створення цікавого продукту та донесення його до людей так, аби отримати feedback (хороший чи поганий, аби отримати... хоч краще, звісно, перший варіант), то... так, є певні закономірності. Є речі, без яких якісно та цікаво нічого не створиш. І, більш того, ці основи об`єднують не лише митців, їх можна застосувати в багатьох інших сферах.
Ми усі народжуємось з різними можливостями. Хтось може ще в підлітковому віці придбати найновішу техніку, а хтось мусить важко працювати, аби мати можливість купити щось більш-менш хороше. Хтось має можливість навчатись в спеціалізованих закладах з чудовим рівнем освіти, а інші - в школах десь у провінції, де один вчитель може викладати і математику, і фізику, і трудове навчання. Ну, бо знайти там вчителів окремих і кваліфікованих нема де. Але штука в тому, що в усіх людей, незалежно від соціальних, сімейних та інших обставин, є дещо спільне. У нас усіх є руки-ноги-голова, які, звісно, різняться зовні, але все ж без них не прожити. Так само і в роботі. Чи ти виконуєш проект вручну, чи на крутому комп`ютері, побудова його є в більшості випадків схожою.
Текст цієї статті написано на основі моїх власних спостережень, роздумів, досвіду в літературній та художній сферах. Навряд чи він буде корисним для тих, хто є фахівцем своєї справи та має крутіші, ніж я, навички. Але якщо ви тільки-но починаєте щось малювати чи писати і думаєте, чи вдасться перетворити хобі на професію - тоді, сподіваюсь, цей допис буде для вас корисним.
Я зумисне вказала в заголовку слово "продукт". Не "твір", "доробок" чи щось інше, що звучало б якось більш романтично. Тому що вважаю, що коли ви щось створили, треба вміти донести це до читача та отримати від останнього відповідь. І коли мова йде про щось справді важливе, про таке, що забирає у вас багато часу, зусиль та любові, то так - це можна назвати мистецьким продуктом.
Мистецьким продуктом, створення якого має свою анатомію.

Старт

Коли ми починаємо. 

Де з`являється точка відліку? Що штовхає той камінець, який, летячи з гори, перетворюється на лавину? Правильно, мова йде про ідею. 

І коли ми вже говоримо про будову тіла продукту, то хай в нашому ідея матиме назву "душа". Тому що її наче і не видно, але без неї будь-які фізичні дії вже не мають значення. 

Для того, щоб душа нашого проекту була чистою, цікавою та красивою, для її побудови митець має використати три основні чинники:

- розум - тому що ідея не може бути непродуманою, нелогічною чи просто, за перепрошенням, тупою. Для того, аби щось створити, ви маєте розуміти, за що беретесь. 

Ви маєте бути наповненим. Завжди. Не маєте намагатись стрибнути вище голови. Не пишіть про сфери, в яких не розумієтесь. Кожен твір має свою основу. Не обов`язково вона має бути надзвичайно високою чи глибоченною. Ви маєте розвиватись працюючи. Коли я писала "Алхімію свободи", знаєте, що мене надихало? Головна героїня там збірна. Трохи схожа на мене, трохи на Герміону, трохи на когось іще. Моя Медина любить вчитись, мандрувати і часом випити вина. А ще вона любить принца Марка. Прототипом якого став Локі з фільму "Тор". Зазвичай підлітки регочуть, коли я розповідаю про це на презентаціях. Але то нічого. Мені ж було вісімнадцять, коли починала писати. І якщо мене надихнув вигаданий персонаж - що тут такого? Я й не претендувала на те, аби романтична фентезійна історія перетворилась на щось мегафілософське. Так само Арій, брат Марка, дуже схожий на Тора, а їх батьки - король та королева Загір`я - на Одіна і його дружину. Хоча сюжет книги з марвелівським фільмом не пов`язаний ну геть ніяк. Але візуально - так. Є схожі персонажі. Коли ж бралась за наступну книгу, тут вже довелось вийти за межі свого комфорту. Взялась за глибше дослідженні історії, матеріальної культури різних періодів, політичних подій. Астрономічні аспекти. Адже Стожари - це українська назва сузір`я Плеяди. І майже кожне ім`я чи географічна назва мають глибший зміст, про який довелось підчитати, позапитувати, попідглядати. Штука в тому, що з кожним проектом потрібно рости. Коли ми беремось за щось складніше, то шукаємо шляхи його вирішення і пізнання. І таким чином розвиваємось. Тут тільки важливо усвідомлювати, що не варто бути розумінішим за інших. Варто бути розумнішим за себе. І в творчості своїй перевершувати когось - шлях до нещирості та нездорової конкуренції. Так душа може підгнити. Перевершуйте завжди тільки себе. Тоді ви зумієте знаходити друзів і колег, а не противників. 

- серце - тому що ідея не може бути без натхнення, а головне - без любові. Якщо ви не любите те, чим займаєтесь, те, що творите, то ви просто згорите в своїй мистецькій роботі. Або робота згорить, не дійшовши до фінішу, або буде прісною. А найголовніше - якщо понад любов ви будете керуватись бажанням слави, грошей чи інших подібних чинників, ваш продукт вийде нещирим. Тоді він приречений. Раз в рік і палка стріляє, звісно, вам може пощастити. Вашу річ можуть придбати, прочитати. Але двічі в одну річку не війдеш. Люди відчувають нещирість. Люди відчувають, коли понтів більше, ніж змісту. Я можу розгледіти, коли мене люблять без слів, або коли кажуть - але не люблять. Те ж саме і з мистецтвом. Видно книги, в які було вилито душу. Видно картини, які мальовано з любов`ю, болем чи навіть страхом. Головне - аби щиро. А коли зроблено, аби було, аби прославитись, аби бути схожим на когось - це не любов. Якщо можете не писати - не пишіть. Якщо можете не малювати - не малюйте. Робіть це тільки, якщо воно необхідне вам, як дихання.
Ніколи в своїй справжній, щирій творчості не намагайтесь бути "в тренді". Мода минає. Не підлаштовуйтесь під читачів, не підлаштовуйтесь під видавців. Ви маєте мати свій стиль. І розвиватись в ньому. Але якщо серце ваше покличе до експериментів - беріть торбу і шуруйте.
- свіже повітря. Так, за кожною написаною книгою - прочитана бібліотека. За картинами - нікому не показані ескізи. Але, попри це, ваша творчість має бути свіжою. Ваша творчість не має бути нудною. Часто молоді автори, начитавшись мудрих книжок, стараються в свої впихнути "нєвпіхуєме". Перемудрити, перефілософствувати. Збийтесь з тої теми. В книзі головне - сюжет. Так, роздуми мають бути. Все має бути. Але в міру. Та в якості прикраси, декорацій, тла для подій і динамічного кістяка. Якщо ваш сюжет нецікавий, несвіжий, то не має значення, наскільки все завуальовано та припудрено. Почитайте твори Бруно Ферреро. Як легко він пише. Хоча геть не поверхнево. Його легкі оповідання мають неймовірно глибокий зміст та мудрість. Свого часу я була вражена Ремарковим "На Західному фронті без змін". Прочитала за два дні, а потім не могла зо два тижні іншу книгу до рук взяти. Бо дуже легко і болюче зайшло в саме серце. Дуже щиро. Тому ж я люблю і "Тигроловів" Багряного. Пишіть легко, скорочуйте, викидайте зайве. Не намагайтесь описати геть усе. Якщо прагнете цього - ідіть в науковці. А художня література має бути живою. Читач не напише вам відгук, якщо в процесі читання умре від нудьги.
Картина теж має бути витримана в єдиному стилі. Серія - де кожна з робіт має в собі щось від єдиного. Якщо хочете наслідувати художників ренесансу - малюйте, як вони. Не залазьте в поп-арт, який вам не близький.

Виконання

Ну, ви щось придумали. Ви любите це, маєте необхідну основу з досвіду та знань в голові. І навіть не боїтесь написати так, аби було цікаво. Чи намалювати, і щоб глядач не розплакався від страху чи розчарування.
Ви зрозуміли. Ви готові. 

Починаємо працювати.

Робити це потрібно руками. Навіть, коли ви пишете. Коли малюєте. Коли вигадуєте музику. Тому що ваші руки - це ваші навички. Якщо ви пишете, ви маєте бути грамотним. Якщо малюєте - робота має бути охайною, правильно та естетично оформленою. Виховуйте в собі акуратність та відчуття краси. Та й, зрештою, незрозумілу картину на виставку затвердити можуть, а от брудну - точно ні. Те ж саме й з рукописами. Письменник, журналіст, сценарист має бути грамотним. Це не означає, що через неправильно поставлену кому хтось умре. Ні, ще жоден рукопис не пішов від редактора таким, як до нього потрапив. Я й сама б не могла ручатись, що геть усе пишу правильно. Бо око автора пропускає його ж помилки. Але завжди видно, коли помилка є випадковою, а коли виконавець просто неграмотний. Треба вчитись і працювати над своєю освіченістю повсякчас. 

Зрештою, чим більше ви вмієте, тим більше шансів матимете краще заробити. 

Втім, я не є прихильником перфекціонізму. Я надто нетерпляча. Вважаю, що робота має бути виконана якісно і красиво, а тоді... треба братись за наступну. Видавати книгу і працювати далі. Продавати картину і малювати ще. Розвиватись в процесі. 

З двох причин:

• Перша: якщо повсякчас переписувати/перемальовувати/доробляти - можна просто втратити свіжість. І навіть першопочаткову ідею. Заялозити пергамент. 
• Друга: коли ви реалізовуєте проект, це приносить щастя. Коли ви працюєте надто довго без результату, це гнітить. А митець має бути щасливим, як і будь-яка інша людина. 

Ноги

Одна з моїх улюблених частин тіла. Смійтесь-смійтесь. Просто від них реально багато користі. Можна взути туфлі на підборах і закинути ніжку на ніжку. Це теж має певний ефект. Але значно продуктивніше своїми ногами ходити. 

І так ми плавно переходимо до пункту про те, що ж робити, коли книгу написано, ви вже не можете знайти в ній помилок і прописали ефектний фінал. І, загалом, нею задоволені. І щасливі, що вона є. Те ж саме стосується і інших творчих робіт. Ваш продукт готовий. Не варто лишати його лежати в шухляді. 

Тому ви маєте залучити свої нижні кінцівки і понести зроблене до читача/глядача/покупця. Наведу приклад зі свого досвіду. 

Конкурси. 

"Алхімію свободи", своє перше літературне дітище, яким я була задоволена і вирішила, що можна було б його опублікувати, світ побачив завдяки конкурсу "Коронація слова". Будь-який конкурс - це чудова можливість "засвітитись". Уважно читайте правила: не кожна перемога гарантуватиме публікацію рукопису. Але шанси збільшить - це гарантовано. Адже видавці не надто люблять невідомих. Тому - намагайтесь зробити так, аби почули... про вашу роботу. Завжди просувайте насамперед те, що любите. Хіба що ви працюєте моделлю, актором чи кимось ще таким, чий головний ресурс - він сам. Багато хто критикує скромність. Я ж вважаю, що треба говорити, коли є що сказати, але не можна, щоб виступ переходив в акт самовосхваляння. Митці часто, як каже Дара Корній, "ловлять зірочку". Так, навіть найменша популярність може подарувати відчуття, наче ви мегакруті. Мегакрутим може бути ваша робота і гарні справи. А людина від інших може відрізнятись в позитивному плані тільки справжніми людськими чеснотами, такими, як доброта, гідність, вірність, вміння дотримуватись свого слова. Про себе теж можна і треба розповідати. Але про художника найкраще говорять його картини, а про письменника - книги. Вбирайте своє тіло в красивий одяг, а тому, що любите, робіть красиву промоцію. Тільки варто не забувати про те, що є доволі чіткі межі між щирим, відвертим, та - вульгарним. Гарні манери, як чудово підібрана рамка для роботи - тільки прикрасять. Якщо ви людина епатажна - це круто. Тільки, якщо щиро. Будьте собою. Справжнім. Слава не дає права на хамство чи зверхнє ставлення до інших людей.
Коли я видала перший роман, то зіштовхнулась з однією цікавою ситуацією. Письменники, більш досвідчені, з якими я перетиналась, ділились на кілька типів. З одними не було в нас ніякого спілкування. Поздоровкались - і все. Інші приймали мене, як колегу. В більшості - позитивно. Але дехто прямо казав, що в 21 не може бути ще досвіду, ну геть ніякого, аби написати роман. І як я це зробила, і чому мене видали - то велике питання. До цього треба бути готовими. І старатись ніколи не судити людину за віком, статтю та чимось іншим, не ознайомившись, принаймні, з її творчістю.

Крім конкурсів, є ще багато шляхів до визнання. Можна пропонувати свій твір видавництвам. Зазвичай, вони відмовляють, не читаючи. Але можуть бути винятки. Можна показати свій твір комусь з досвідчених авторів. Тільки ніколи не ображайтесь, якщо вам відмовили, або ви десь не пройшли. Запам`ятайте: ніхто вам нічим не зобов`язаний. В разі погодження ви можете здобути дуже багато. В разі ж ігнору - ви нічого не втрачаєте. Просто працюйте далі. Є ще така штука, про яку всі знають і якою активно користуються - соціальні мережі. Якщо ви поет - виставляйте свої вірші. Художник - покажіть картини, знімайте поетапне малювання. Прозаїк - пишіть есе або статті. Набирайте аудиторію. Людині, що має аудиторію, легше реалізуватись. Тільки робіть усе продумано, фотографуйте якісно, пишіть без помилок. Якщо ви робитимете це щиро - матимете шанс, що вашу роботу полюблять. 

Раз ми вже заговорили про одяг та ніжки, то що може бути в них спільного? Звісно, штани та спідниці часто мають кишені. І добре, коли в цих кишенях є гроші. Людська праця має оплачуватись. 

Знайте собі ціну. І своїй роботі - теж. Проекти по своїй суті діляться на два типи: комерційні та іміджеві. І, коли ці два фактори співпадають, - це насправді круто.
Іміджеві проекти можуть бути волонтерськими або низькооплачуваними. Особливо, коли ви тільки починаєте. Якщо ви художник - маєте спершу наробити собі портфоліо. Можете робити вигадані проекти, просто, аби було. Для цього згодиться. Але значно краще, якщо ваші проекти будуть реальними. Іміджеві проекти - це те, що приносить вам славу. Що просуває вас як фахівця. Проекти комерційні часто можуть бути такими, які ви не внесете до свого портфоліо. Тому що, хто платить - той і музику замовляє. Часто, коли ви робите щось для замовника, він вносить дуже багато своїх побажань та правок, і тоді проект якби вже не зовсім ваш, або й не цілком ви з ним погоджуєтесь. Але - гроші потрібні усім, тому просто працюйте краще, вивчайте більше. Чим крутішим ви станете - тим більше до вас прислухатимуться. Через критику проходять усі, навіть найкращі. І це - нормально. Часто критика буває конструктивною. До неї варто прислухатися. Іноді критика - це просто думка, не тотожна з вашою. Приймайте будь-які зауваження до голови, але - не до серця. І ніколи не депресуйте з цього приводу. Ніхто з нас не ідеальний. І не буває так, щоб у митця геть усі роботи виходили фантастичними.
Знайте тільки - якщо проект не приносить ні грошей, ні успіху - не беріться за нього. Умійте цінувати свій час. Умійте відмовляти. Якщо вас просять друзі - звичайно, варто допомогти. Але не плутайте прохання друзів з проханнями просто знайомих, які керуються гаслом "тижхудожник" і скидають вам сто своїх фотографій, щоб "трошки підфотошопив, бо ж умієш, з мене шоколадка". Якщо фотка одна - ще переживемо. Та не дозволяйте вилазити собі на голову.
По собі скажу - я виконую, як правило, іміджеві та комерційні проекти у співвідношенні 1:4. Але оголошувати на своїй сторінці у фейсбук, який з проектів є яким, не маю звички.
Узагалі, є така річ, як етика. Доволі часто навіть на презентаціях люди питають: "Хто Ваш спонсор?". В такі моменти я, як правило, уточняю: "Мій, чи моєї книги?". Бажано зробити це якомога більш грізно.
Знайте, що коли люди запитують, скільки ви заробляєте, особливо при великому скупченні глядачів - вони рідно бажають вам заробляти багато.

Ну, так вже сталось, що перейшли ми від теми навичок та просування до теми оборони. Тому що кожна людина має уміти протистояти зовнішнім чинникам, які часто не бувають сприятливими. Кожна людина має рано чи пізно навчитись проходити крізь труднощі.
І в цьому нам допомагає міцний хребет.
Стресостійкість. Уміння не впадати в крайнощі, не впадати у відчай.
У мене так багато знайомих плакали через погані оцінки. І багато хто продовжує й по завершенню навчання це робити - приймати кожну відмову, кожен провал як щось мегатрагічне. Не варто. Найважливіше в житті - це здоров`я людини та її близьких, любов і підтримка. Все інше можна виправити. Що ж стосується професійної діяльності - то тут тим паче не варто зривати нерви та ридати, коли якийсь проект не пройшов. Ваше діло - працювати так, аби бути якомога успішнішим. Але, тим не менш, провали бувають у всіх.
Перша відмова великого, та ще й приємно комерційно-іміджевого проекту, була у мене у 2017-му. То був один з перших художніх привабливих проектів, які трапилились мені, як фрілансеру. То було справжнім шоком. Реально. Академія, та й навіть робота в офісі, не вчать нас, як досконало працювати з замовниками, коли кожен з них - різний. Особливо, коли мова йде про художню роботу. В ній часто ескізи можуть бути не до смаку. Ото й усе. Вас не зобов`язані любити, не зобов`язані затверджувати вашу роботу. Єдине що - завжди пильнуйте різні моменти з оплатою. Адже зазвичай ескізи, якщо ви витрачаєте на них багато часу, мають право бути оплачуваними. Іноді - ні. Залежно від обставин. Щоб не опинитись в незручній ситуації, просто варто виясняти все і прописувати в договорах наперед. Те ж стосується і письменницької діяльності.
Так, приймати поразку буває непросто. Особливо, якщо електронний лист з відмовою чи повідомлення прийшло ввечері. Тоді здається, що увесь світ падає на плечі. В такому разі варто просто відпочити, погуляти. І... братись за щось інше. Найкраще від дурних думок, що стосуються кар`єрних падінь, рятують тільки кар`єрні перемоги. Працюйте далі. Над проектами. І - над собою.
І ще... згадувала за фейсбук. Не варто афішувати свої невдачі в соціальних мережах. Розповідайте тільки, коли вам щось вдається. І, в будь якому випадку, - не розливайтесь негативом. Це притягне тільки погане. Якщо ви писатимете "жоден видавець мене не бере, ууу" - жоден видавець, навіть якби й хотів, не ризикне після цього вас узяти. Тримайте марку. Усе в вас буде гарно.
Коли ви вмієте протистояти незгодам, коли відчуваєте, що хребет ваш міцний - ви можете допомагати іншим. І це теж варто робити.
А ще - аби ваш творчий внутрішній стержень був міцним, не забувайте про фізичне здоров`я. Не мріями єдиними. Треба піклуватись про своє тіло, аби воно теж було сильним і витривалим, бо інакше зможе підвести вас в найбільш непідходящий момент, коли треба буде налаштуватись на довготривалу працю.
Відпочивайте. Надихайтесь. Мандруйте. І просто насолоджуйтесь життям. Робота не є єдиновартісним його компонентом.

Органи чуття. Дані вам не просто так. Наповнюйте себе увесь час. Будьте відкриті для нового. Спілкуйтесь з людьми. Подавайте своє портфоліо на різні проекти. Часто будуть відмови. Але іноді... так, іноді вам щаститиме. А кожне почуття притягує собі подібні. Аби стати щасливцем, треба бути сміливим та активним у своїй сфері, і головне - уміти вчасно реагувати на шанси. Ідеальних обставин не буває. Про це теж треба пам`ятати. Інколи буває так, що якийсь класний проект доводиться, напружившись, робити, а водночас працювати просто над тим, що приносить гроші. Це нормально.І ще - не за всі шанси треба хапатись. Якщо ви відчуваєте, що щось вам не близьке, не подобається, хай воно навіть у вашій сфері - не беріться за це. Ви не зможете застосувати тут свою любов. Беріться за те, що приємне вам, а не що видається таким на думку інших. Такий фільтр можна назвати системою травлення. Коли якась робота не до вподоби - треба шукати іншу. Буде важко, але шансів бути задоволеним значно більше. При тому не варто забувати про розум. Спонтанні зміни - це класно, але коли в них є все ж раціональне зерно - тоді ви не залишитесь на роздоріжжі без карти.
Все, зайшла вже в якусь філософію. Виходжу назад.

Хочу згадати ще про одну частину тіла. Її, насправді, ніколи ніхто не бачив. Принаймні, в людей. Але вона є, я точно знаю. Ми відчуваємо її, коли щасливі, коли закохані, або робимо щось хороше і з любов`ю. Коли пізнаємо успіх і знаємо, що наші зусилля не є даремними. Часом саме цю частину тіла нам хочуть зламати, зігнути, обірвати. Але ж ми, творчі, знаємо - це неможливо. Коли є любов.

Міцних усім крил!
І до наступних зустрічей:)

Вдячна за фото: Богдан Кухта
https://www.facebook.com/virshivkyto4ky


#Анатомія_мистецтва #Каторож #ЯринаКаторож

Кімната, або тут-захована-ти

- Саме тому не все загублене має бути повернутим... - повільно проговорила я. Здається, я починала розуміти, чому ті речі з коробки були заховані окремо від решти. 
- Абсолютно вірно, - погодився старий. - таким речам, спогадам, чи навіть людям більше немає місця в життях тих, хто їх залишив чи загубив. Місця уже зайняті чимось іншим... Аж поки і це щось інше не посунеться. Та і потреба у них теж зникає. Втім...
- Бувають речі, яким не знаходиться заміни, - я не дала йому договорити, закінчивши думку сама. 


Я довго блукала серед стосів непотрібних речей, хапаючи пил відкритим від здивування ротом. Слухала нявчання Кота, що заліз десь поміж покоцаними альбомами для малювання, енциклопедіями та зламаними меблями, але ніяк не хотів вертатись на вільнішу територію. Торкалась пальцями старих коробок, руйнуючи суцільний шар пилюки, лишаючи на ньому доріжки. А у волоссі плуталось сонячне проміння. Хоча... як мало воно проникнути крізь щільно зашторені вікна? Оце вже загадка. Одна з тих, про які розповідає в своїй книзі "Кімната" письменниця Марина Смагіна. Серед усього іншого - те, якою, насправді, забитою мотлохом, спогадами, мріями, діями-подіями-надіями кімнатою є життя кожного з нас. В когось - тісна, мов комірчина. В інших - немов зала в ошатному палаці, або навіть в храмі. В якій з кімнат мешкаємо і як це зрозуміти? Давайте розбиратись.

Сюжет

Головну героїню звуть Яною, і вона - студентка одного зі столичних вишів. Але от настає літо, і Яна, на прохання свого дядька, їде до містечка на півдні, що має назву Степове. Містечко це прогріте сонцем, омите хвилями ріки, до якої ведуть усі дороги, та має в своїх вуличках певні особливості. Усе навколо - трохи чудернацьке. Тут є кав`ярня для диваків, радіо Кавун FM, а ще... кімната, повна загублених речей. Саме остання й вплинула на приїзд Яни до Степового. Адже її, на прохання рідного дядька, що оце щойно придбав квартиру з дивним багажем, і має розібрати дівчина. Просто - поприбирати. Викинути речі, які вже давно і нічого не важать. Ні для кого. Проте, серед стосів непотребу, Яна знаходить коробку з речима, які збережені попередньою власницею оселі з особливою ретельністю. Які, судячи з усього, не встигли ще втратити свій зміст. І, використовуючи свою фантазію, літні місяці та допомогу дивакуватих міщан, головна героїня вирішує повернути ці речі їх власникам. Як саме і чи вдасться? А тут уже доведеться читати.

Враження

Мені складно назвати цю книгу романом. Мені здається, що "Кімната" - це радше повість, в яку, мов у косу, вплетено стрічки інших, менших, історій. Це наче легенда чи притча, трохи містична, трохи незвична, але під час прочитання якої я відчувала справжнє задоволення та спокій. В ній немає екшену, кривавих убивств чи злочинів. Тут навіть немає зла, як такого. Лишень - загадки. Історії. Переплетіння сюжетів. Деталі, від яких часом спиною повзуть мурашки. Від несподіванки чи від щирості того, як усе розказано. Мимоволі, звичайно, я порівнювала цю книгу з дебютним романом Марини, що має назву "Волковиці", та побачив світ у 2016-му році, нагороджений спецвідзнакою "Українське сучасне фентезі" на конкурсі "Коронація слова". Коли відкриваєш другу книгу автора, то часто чекаєш чогось подібного, або, не дай Боже, гіршого, коли творцю історії не вдалось видряпатись вище заданої планки. Так я переймалась на початку. А потім... просто перестала думати про цю дурню. Що об`єднує "Кімнату" та "Волковиці"- так це концентрована, густа атмосфера книг, що не відпускає та смакує цікавою автентикою. Та ще, звісно, характерні особливості авторського почерку Марини Смагіної, які вже тепер можна виділити не лишень з одного твору - це те, як сюжет формується з різних, на перший погляд, не дотичних фрагментів; невелика кількість персонажів, кожен з яких відіграє тут свою важливу роль; та ще - легкість викладу тексту. Я прочитала "Кімнату" за три вечори. І разом з гарячим чаєм з лимончиком, тьмяним світлом торшера та гарним ранньовесняним настроєм книга виявилась просто-таки по настрою.
Що стосується сюжету... ну, можна було б сказати, що це реалізм з елементами містики. Подекуди помережаний цікавими психологічними нюансами.

Кімнати, в яких ми живемо

Під час прочитання цієї книги багато про що задумуєшся. Її густа, мов кисіль, атмосфера жарких літніх днів, наповнена пошуками людей та самого себе, не відпускає до останньої сторінки. І в той час, як Яна наполегливо трудиться, наводячи лад в заставленій мотлохом кімнаті, працює, гуляє, сидить на березі ріки та шукає геть незнайомих їй людей, для яких хоче зробити щось важливе, мимоволі виникають думки та порівняння, про те, що... Про те, що кожен з нас має свою кімнату, наповнену речима. І всі ми вирішуємо, чи багато тих речей буде, як і спогадів про них, і що ми робимо -  прибираємо свою кімнату так часто, як треба, або дозволяємо повітрю там застоятись. І ще - часом варто задуматись, яке, насправді, може мати значення в житті проста дрібничка. І як треба вчасно спохопитись, аби не втратити ту річ, а разом з нею - і частинку своєї душі. Та своє призначення.
Я б хотіла ще порозповідати, але не хочу надто розкривати сюжет книги. Багато вражень потребують цитат та детальніших розповідей. Але ж привілей кімнати в тому, що можна до неї двері прочинити рівно настільки, щоб створити інтригу, правда?

От і я привідчиню двері, а Ви - заходьте.

Я просто дякую авторці за те, що вона своїм словом подарувала мені неймовірно красиві вечори, під час яких я не могла дочекатись, коли ж дізнаюсь про новий, прихований, кутик історії. Натхнення тобі, Марино!

А Вам, читачі, рекомендую цю книгу. Усім, хто любить цікаву атмосферу, жарке літо та загадки.

До нових зустрічей!

Дім, у котрому заблукав час, або світ-помер-чверть-на-шосту

Заморила голодом серце, бо їжа – обман,

сонце світить брехливо і зовсім не гріє,

ти даремно глибоко зі мною пірнав,

бо ось це божевілля давно уже втратило міру…

А він втратив Миру. Всі ми втратили її – жінку, коханку, мрію. Чоловіка, коханого, мир. Близьких, чужих, сторонніх. Себе. Наш світ помер, коли на міській Ратуші годинник завмер чверть на шосту. І народився новий – у якому безчасся розставило все по геть новим, несподіваним місцям. Здається, мої годинники також зупинились – на мобільному, на стіні на кухні, навіть той, на вулиці Винниченка, біля площі Митної, повз який проїжджаю так часто в маршрутці. Гадаю, давно покинутий десь у шухляді наручний годинник – і той завмер, поки його власниця читала перше спільне творіння українських письменниць Вікторії Гранецької, Анастасії Нікуліної та Марини Однорог. Роман має назву «Дім, у котрому заблукав час». Жанр – антиутопія.

Сюжет

Наш світ, наш час… раптом зупинився. Чверть на шосту перестали рухатись стрілки будь-яких годинників, завмерли електронні відліки, зламались секундоміри. І це виявилось просто фантастичним струсом для усієї планети – адже люди так звикли вимірювати час. Транспортний колапс, економічна криза, сотні загублених і втрачених людей, тисячі незавершених історій. А в центрі усього – простий собі хлопець на ім’я Богдан, перекладач за фахом. Годинникар за покликанням. Хоча чи вже потрібне те покликання комусь? І наш герой (ну, в сенсі, що головний персонаж, бо під час величезного періоду розповіді власне героєм назвати його важко) має розібратись з тим, як внормувати тепер своє життя, не загубитись у безчассі та знайти єдину людину, важливу для нього в пануючому хаосі – дівчину Миру. Яка приходила, коли хотіла, губила в його квартирі та голові свої речі, насолоду та вірші, а потім зникала. І от одного дня пішла назавжди. Та саме в світі без часу, в світі, де на тривалий період зникають більшість звичних нам методів комунікації, змінюється щось в Богданові, і він, долаючи чималі труднощі, починає шукати кохану. Чи знайде, і чим це взагалі закінчиться – вам доведеться читати. Скажу тільки, що була здивована тим, як наче проста на перший погляд любовна лінія, та й невизначений шлях чоловіка обросли такими деталями, що й годі уявити.

Враження

Книга зламала мені мізки разів двадцять. Вона насправді – геть не те, чим здається з перших сторінок. Історію я прочитала швидко, та при тім кілька разів встигла задуматись: а чи подобається мені цей роман взагалі? Але щоразу раптово траплялось щось, змінювався сюжет, і вже важко було відірватись від читання.

Розкладемо все по поличкам.

Почерк.

Писали цей роман двоє прозаїків – Вікторія Гранецька та Анастрасія Нікуліна. З літературними стилями обох я знайома, тому було дуже цікаво вишукувати, хто ж і що написав. Та це виявилось непросто. Текст написано однаково… моторошно, химерно та стильно. Не скажу, що завжди приємно. Часом – шокуюче. Але – стильно. На усіх етапах. Тут є і фантастичні закрути, і глибинне відчуття загнаності, притаманне антиутопіям, і надзвичайно багато несподіванок. Сентиментів чи слабкостей, чим часто грішать автори-жінки, в «Домі…» годі й шукати. Ні. Це – атмосферний «жестяк». Тут є секс, насилля і психологічна нестабільність. Та разом з тим, якщо не брати до уваги найсильнішу сторону роману – несподіванку, - то приємно було також зустріти і багато історичних та наукових фактів, котрі не дозволили книзі відірватись від реальності та стати ефемерною. Цей роман – відверто для повнолітніх. І ще й не для всіх, а для тих, хто не боїться лоскотання нервів та можливості подумати і обдумати. Часто антиутопії зводяться до мети «вижити». Тут же була приємно здивована глибиною і посилом «навчитись жити». Хай і не героїчно. Та - приймаючи все насправді, а не вигадуючи собі ілюзій.  

Але, крім прозової частини, тут є й ще одна. Лірична. Здивовані? Я – так.

Узагалі, страшно признатись (бо я маю в друзях багатьох поетів), та належу я до тих затятих прозаїків, які не надто люблять читати поезію. Ну, хіба віршовані п’єси, але й ті – нечасто. Більше я люблю їх слухати. Тому завжди, коли починаю читати роман, помережаний віршами, спершу відчуваю настороженість. Та й як, думала я, пасуватиме до жорсткої антиутопії лірика Марини Однорог? Але, чорт забирай, пасує! Та ще й як. Бо саме поезія, яка є чи не єдиним, що лишилось від таємничої Мири розгубленому Богдану, додала роману те, що я назвала б… душею. Вона – пронизлива, прониклива, холодна і сумна, та водночас – наче подих на сторінках, без якого роман лишився б неживим. Без неї «Дім, у котрому заблукав час» не набув би чогось невловимого, непояснимого, що робить текст таким «смачним».

Деталі.

Кінець світу – це не зачинені крамниці, не розбиті банкомати, не відсутність нормального руху транспорту і людей. Іноді кінець світу – це твоя особиста деградація, твоє падіння, твоя зневіра і байдужість до всього, те, що відбувається з тобою непомітно для чужого ока. Твій особистий апокаліпсис, неповторний і незворотний.

Не буду стверджувати, що мені сподобалось геть усе. Та й так не буває. Але що все ж хотіла б відмітити, так це скрупульозність авторок в описі окремих фрагментів сюжету. Головний персонаж – наче й простий, та водночас – дуже і дуже неоднозначний. Тут є не лише любовна лінія, по ходу сюжету розкриваються і таємниці дитинства та молодості Богдана, його оточення, пристрастей і слабкостей. Саме в такі моменти читач задумується над тим, що хаос у великому світі – то, мабуть, не найстрашніше в тій ситуації. Значно моторошнішим та жахливішим може виявитись світ всередині кожної окремої людини, її страхи, комплекси, психологічні стіни. Впаде одна – і з’явиться страшний звір. Інша – відчайдушний лицар. А тримаємо їх ми самі. Читала десь, що якщо хочеш показати в репортажі авікатастрофу – не знімай розбитий літак. Хай камера краще захопить скривавлений одяг та іграшки, розкидані по злітній смузі. І тут десь так само. Не так страшно, що зупинились годинники. Зрештою, дихати через це ніхто не перестав. Значно страшніше те, що вирветься на волю за нестандартних обставин. Тоді той, хто летів, може опинитись глибоко в надрах землі.

Але й крила теж можна отримати. Цілком несподівано.

Про фінал скажу лише те, що, на мій погляд, він виявився якимось аморально красивим.

Рекомендую цей роман повнолітнім, які не шукають легкого чтива, а прагнуть цікавих вражень. Любителям антиутопій, фантастики, фентезі, містики, психологічних романів та, можливо, детективів.

Авторкам дякую за враження та бажаю нових звершень! Ви створили дійсно неоднозначну, але динамічну та круту річ!

До нових зустрічей!

Король болю, або убий-мене-авантюрно

- Мало хто в світі будь-коли торгувався зі смертю, - промовив гість, - а ті нечисленні, хто все ж на це зважувався, потім гірко шкодували і прагнули таки померти у свій час. Але було пізно...
Богдан Коломійчук “Король болю”

Здається, я порізала пальця. Чи руку. Або зашпорталась. Наковталась диму і вина. Впала і підвелась. Чи зробила ще так багато всього, у що примусила повірити атмосфера нового роману Богдана Коломійчука «Король болю». Про таку його сильну сторону, а також багато інших і піде мова в цій статті.

Ситуація

Авантюрний роман «Король болю» є продовженням першої книги Коломійчука, що має назву «Людвисар. Ігри вельмож». Та побачила світ у 2013 році, а значить, між написанням частин минуло доволі часу. І, знаєте, не даремно. Я читала першу книгу, вона мені до вподоби, але «Король болю» справив значно крутіше враження. Він більш організований, з насиченішим сюжетом, концентрованішим гумором та карколомнішими поворотами подій. Це роман, який має серйозну історичну основу, що прямо-таки милує око, коли погляд падає на прописані деталі та фрагменти побуту, манеру спілкування та інше. Разом з тим, «Король болю» не є історичним твором, все і всі старовинні просто виконують у ньому фонову роль, допомагаючи створити потрібну атмосферу, що панувала в Речі Посполитій, та й в усій Європі у XVI столітті. Ключовими ж елементами творення сюжету є пригоди, містика, доволі еротики, багато холодної зброї та прекрасний гумор.
Сюжет. Влітку 1572 року помирає король Речі Посполитої Сігізмунд Август, не залишаючи по собі спадкоємця. Але є в монарха одна таємниця, стосується вона незаконно народженої дитини, яку потрібно уберегти від хаосу та розбрату, що поглине державу, щойно очі Сігізмунда закриються навіки. Та чи лише інтриги людей загрожують крихітці? Адже на пошуки дитини відправляються не тільки смертні, а й ті, що значно страшніші та непередбачуваніші за них - демони-брати, котрі бавляться монархами, як шаховими фігурами, розставляючи їх на свій розсуд на карті Європи. Втім, часто вельможею розпорядитись буває легше, аніж найманцем-шибайголовою, який не боїться втратити трон чи титул, бо просто їх не має. Такого найманця звуть Христофом, і саме йому належить захистити королівського нащадка та впоратись з ве-е-еличезною кількістю проблем під час своєї місії. І коли я кажу про проблеми, то маю на увазі божевільних прислужників Короля болю (головного демона), непоступливих багатіїв, звабливих відьом, людожерів і, чого вже, погодні умови. Чи впорається герой - дізнаєтесь, коли прочитаєте.

Враження

Тут є ліси, гостинці, навіть море. І всім тим активно пересуваються герої книги, зустрічаються, б’ються, кохаються. Сценам любощів у “Королі болю” призначено доволі багато місця. Вони описані в стилі “Прийшов. Побачив. Переміг”, поцілував на прощання, і - побіг. Тому що треба рятувати людей, красти, бешкетувати, боротись за життя і так далі. Цілком непогано для роману такого жанру.
Бійки. Я була трохи зла на автора, коли він у своєму романі «Візит доктора Фройда» написав про дуель, не описавши жодного удару. Це взагалі можливо? Тому з пересторогою бралась за читання наступного роману. Як виявилось – даремно. З цим тут усе гаразд. І стиль збройних суперечок, і оригінальність їх розв’язок потішили. Хотілось би трішки більше нагадувань про зовнішні риси персонажів по ходу справи – бо десь на середині книги я чудово могла розрізнити усіх за характерами, але, хоч убий, не могла згадати, хто і як виглядає.
Містика стала сміливішою. Є навіть страшні сцени. Реально. Бажаю лиш не перейти межу між естетикою лоскотання нервів читачам і брутальними жахами. Але наразі все гаразд.
Сюжет хороший.

Естетика наших страждань мрій

Я хочу більше. Так багато усього - мандрувати, заробляти, мріяти, робити гарні справи і читати книги. Такі - сміливі, трохи героїчні, а трохи шалапутські, з галицькою лайкою і винахідливістю. Такі, що не описують русинів, як якихось відкиднів суспільства, кріпаків, бідняків, суто вар`ятів, чим так пронизано дуже багато книг української літератури. Такі, які роблять читачів співавторами, бо захоплюють своєю динамікою, любов`ю та красою образів, слів, подій. Так, що доводиться те все уявляти.
Дякую автору за ці враження. Бажаю писати ще. Більше, красивіше, відважніше.
І пригод, пригод!

А усім, хто зайшов на цю мою сторіночку, передаю окремого цьомка))

Сіль для моря, або те-про-що-бояться-говорити

Яка дурість - аби зрозуміти, що хочеш жити, треба, щоб хтось спробував тебе вбити?

Анастасія Нікуліна "Сіль для моря, або Білий Кит". 

Поговоримо про смерть. Чи то пак - самовбивство.
Ми так часто балакаємо про Ромео та Джульєтту, які пішли у засвіти разом. Так оспівуємо їх кохання і самозречення, їх мужність і нескореність обставинам, піддаючись романтичному настрою та любові до пана Шекспіра. Так часто називамо закоханих в честь цієї парочки, що не думаємо про те, що насправді історія ця не лише про кохання і бажання не розлучатись в іншому світі - вона про двох підлітків, їх самогубство, і те, як довели своїх дітей до межі ворогуючі сім`ї.
Та тут я не збираюсь говорити про Шекспіра. Я згадала про нього так, до слова.
В цій статті мова піде не про давню історично-літературну спадщину, не про класику. Про наші дні, молоду письменницю зі Львова і небезпеку самотності та соціальних мереж.

Роман-буря

З автором ми знайомі вже кілька місяців. Я читала її оповідання у збірках "Львівського жіночого літературного клубу" від КСД, а також - милі історії Насті в Інстаграмі, написані переважно в доброму, казковому стилі. Тому можете уявити мої здивування і цікавість, коли авторка-"казкарка" представила світу свій дебютний роман. Не про світ, побачений за рожевими окулярами. Не про сопливі любовні переживання. І навіть не про драконів. Про те, як легко буває перейти межу між людською подобою та личиною звіра. Про те, як одні діти знущаються з інших - жорстоко, без правил чи межі совісті. Про те, як легко можна вбити морально, а в результаті - навіть довести до справжньої гибелі, кроку в нікуди. А ще - про світ "за ширмою", де кожен може спробувати роль, яку забажає, ввести в оману, обнадіяти, згубити. Світ цей називається Інтернет. Я взялась читати цей роман з кількох причин - частково тому, що знаю авторку і мені цікаво й далі знайомитись з її творчістю. Частково - бо мене інтригує, що ж являє собою спроба торкнутись такої гострої теми. Коли читаєш щось вигадане, про несправжній світ, то повірити буває легше. Але коли хтось робить замах на опис реальності - це дуже ризикована та захоплююча подія. Тому що кожен з нас тут живе, і для того, аби переконати читача в написаному, треба дійсно постаратись.
Настя це зробила.

Книга-біль

Головна героїня зветься Лізою. Чотирнадцятирічна ласунка, яка вже досить тривалий час мешкає в прибережному містечку під назвою Туманівка разом з батьками. Вона обожнює море, є розумною та доволі милою дівчиною, але... має дуже багато проблем. З Лізи жорстоко знущаються однокласники. В неї є своє минуле, де багато такого, що хотілось би забути. Її не розуміють батьки, вдома повсякчас вибухають сварки. І єдиною людиною, якій дівчина може звірити свої жалі, є таємничий Білий Кит у соцмережі.
Мені здається, що за час прочитання я кілька разів скупнулась з головою. Якщо не в морі, то в описах про нього і в загальній атмосфері книги. Вона написана так, що ні на мить не перестаєш відчувати солоний присмак (чи то води, чи то сліз?) на губах; пісок, що ледь просипається на шкіру з поривом вітру, та краплини води на шкірі. Обстановка прибережної території, прогулянок на березі моря дотримані дуже красиво. Враження підсилюється ще й тим, що кожен розділ роману названий у відповідності до стану головної героїні - так, наче вона і є море: "Штиль", "Легкий бриз", "Шквальний вітер" і так далі. З кожним розділом ми все більше наближаємось до чогось ураганного і темного. Та, разом з тим, море видається тлом для дій, які не несуть в собі такої потужності та непорушності, як безсмертна стихія. Адже що наші жалі проти природи, проти синьої-синьої краси й могутності? Усі ми зникнемо, а море лишиться.
Не можу сказати, що мене "зачепили" геть усі сцени чи слова персонажів, геть усі їх переживання. Ні. Інколи я читала просто вигадану історію. Але часом про це забувала. Адже у романі написано не тільки про підлітків та їх переживання. Не просто про шкільні забави, що граничать з жорстоким безумством. Тут і про батьків - звичайних, зі своїми, часом такими "стандартними" цінностями. Про вчителів, для яких маска "солідності" важливіша за захист скривджених. Про тих, хто втратив близьких і замкнувся в собі.
Інколи їх історії, їх думки викладалися розмірено та просто. І дув сторінками то легкий вітер, то бриз. Але коли настав час урагану, що затріпотів рядками й літерами, я усвідомила, що насправді хвилююсь за героїню. За її життя на краю прірви. За її вибір.
Що обере Ліза - послухати тепле шепотіння рядків на комп'ютері, чи все ж боротись за своє щастя в реалі? Про це Ви довідаєтесь, прочитавши роман.

Про глибину наших морів

Від себе ж скажу - варто. Варто "Сіль..." прочитати. Дітям - щоб усвідомити небезпеку світу довколишнього і те, що батьки, навіть якщо вони дуже і дуже дорослі, теж мають свої проблеми і причини чинити так чи інакше. Батькам - щоб не сприймати своїх чад, як проекти для виконання, або тих, кими можна безперешкодно керувати, ламаючи їх життя. Часто дорослим дитячі чи підліткові проблеми видаються дріб'язковими. Це зовсім не так. Бачите обкладинку роману? Вона така добра й казкова, а під нею приховані зовсім недитячі, страшні речі. Так і в житті. Пильнуйте і любіть те, що Вам дороге. Або ні, не так: любіть, любіть, ЛЮБІТЬ те, що вам дороге. І пильнуйте:)

Дякую за чудові враження, хвилювання та мурашки по шкірі, авторе! Натхнення тобі та нових звершень.
І усім читачам та гостям сторінки - за увагу!